Врятуй мене ще раз

Розділ 1

Донечко, людське життя, як та книга. На його сторінках тобі зустрічатиметься багато персонажів, але не всім дано пройти цей шлях поруч з тобою. Тому без жалю відпускай тих, кому ти не потрібна, залишаючи лиш головних героїв, які тебе берегтимуть і любитимуть. Оскільки не всіх нам дає доля на ціле життя, багато хто з цих персонажів просто проходить повз, слугуючи фоном чи декорацією, як картинки в книзі, адже з ними завжди цікавіший сюжет.

Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні ти знайдеш мене в перших променях ранкового сонечка.

Ельвіра

Вранішнє сонячне сяйво, почало настирливо пробиватись крізь щілину в занавісках, лоскочучи обличчя одиноким промінчиком. Знову проспала! Швидко підвелась з ліжка і зупинила погляд на фотокартці. Це вже давно стало незмінним ранковим ритуалом.

Матуся... Насправді я ніколи не знала, як це мати маму, але щоранку дивлюсь з любов’ю на це обличчя, так схоже з моїм. Іноді навіть проводжу пальцями, намагаючись вловити від зображення хоч щось, якусь теплоту чи ніжність. Проте ця фотокартка нічого не випромінює.

Мама загинула щоб я жила – це найбільший доказ існування безмежної і безкорисливої материнської любові. Та її часточка завжди в мені, саме це і робить вдвічі сильнішою, бо ж живу за нас двох. Я і батька ніколи не знала, виростила мене бабуся, тому часто називаю її просто «нянею», це звучить якось тепліше і навіть миліше серцю.

Безумовно, ці події вплинули на характер. Тому часом я надто мрійлива і надміру добра, та попри це, стійка і незламна, бо саме такою мене хотіла бачити матуся. Ніколи не плачу, хоч іноді і дуже хочеться, бережу від усіх свою душу, нікого туди не впускаючи. Намагаюсь йти цим життям максимально обережно. Маю декілька основних правил, які стараюсь не порушувати, що часом неабияк ускладнює життя. І скільки б разів не довелось впасти, я однаково підіймусь, бо саме так заповідала матуся.

Вона навіть спеціально вела щоденник, усвідомлюючи, що не зможе бути поряд, тому записала свої думки та побажання у вигляді коротеньких рекомендацій, щоб я не відчувала себе такою самотньою і покинутою в житті. Бережу їх як безцінний скарб та стараюсь прислухатись.

І от сьогодні я дуже квапилась на роботу в книгарню, куди влаштувалась ще влітку, одразу після закінчення школи. Звичайно, це не основна ціль мого життя, бо ж неодмінно навчатимусь далі, зібравши достатньо грошей. Обов’язково стану дизайнером одягу, втіливши дитячу мрію в життя.

Усвідомлюючи, що запізнення явно не уникнути, похапцем одягаю перше, що потрапило під руку, на голові «споруджую» щось смутно схоже на хвіст, хоча ні - більше на Пізанську вежу. Вкотре картаю себе, бо ж так не люблю цю поспішність!

Знову не встигла поснідати. Байдуже. Накинувши на шию шарф та прихопивши сумку, швидко помчала на вулицю.

Дісталась зупинки, жадібно хапаючи ще тепле осіннє повітря. Ледь відхекавшись, роззирнулась, стягла з шиї легкий шарф, раптом збагнувши, що сьогодні це явно зайвий аксесуар.

З  жахом усвідомила, що пропустила свій автобус, а значить ця несподівана прикрість ще більше відтягне моє прибуття, а мені ж зовсім не можна запізнюватись, власниця не пробачає такого і давно погрожувала звільненням. Навіть стражденно зітхнула. Життя в передмісті не передбачає ось таких промахів, тепер потрібно чекати невідомо скільки.

В розпачі зиркаючи на наручний годинник, вирішила все ж порушити одне правило - почала ловити попутній автомобіль. Хоча вже і не надіялась швидко потрапити в місто, та варто було лиш підняти руку, як перше авто зупинилось.

- Врятуйте мене, будь ласочка, підвезіть до міста! – починаю похапцем благати відчинивши дверцята, а вже потім переводжу погляд на водія і майже завмираю.

А він ще й для більшого ефекту починає легенько усміхатись самими кутиками губ, ніби спеціально приковуючи до них мій погляд. Мабуть, чудово усвідомлює який вплив має на дівчат ця його посмішка і такі сяйливі, майже блакитні очі. А до цього всього він ще й блондин і явно не з мого «світу», про це свідчить авто, одяг і взагалі він якийсь аж занадто доглянутий щоб бути простим хлопцем. Ледь не зітхаю від розпачу, бо ж так захотілось щоб він був звичайним юнаком.

- Присідай, буду тебе рятувати, - раптом звучить цей спокійний голос, проникаючи десь глибоко в душу.

А я і забула, що завмерла біля відчинених дверцят. З голови навіть вилетіло, що жахливо запізнююсь. Нарешті отямившись, похапцем сідаю у автомобіль, відвівши від нього погляд. Чудово ж усвідомлюю, що подібні хлопці точно не для мене. Так завжди було і буде,  варіантів не існує. Але ж хто не мріяв про це? Мабуть, кожна дівчинка ще з молодшого шкільного віку уявляє себе поруч з таким багатим, красивим, надійним, ну одним словом – з принцом, в якого десь ще й замок є...

- Будемо знайомитись, – несподівано промовляє мій «рятівник», чим вириває з цих дивних наївних мрій. – Я - Стас.

Легесенько втягую в себе повітря, набираючись сил, наче якийсь воїн перед запеклою битвою. Хоча битва дійсно йде, між здоровим глуздом і несподіваними дитячими фантазіями.

- Ельвіра. – відповідаю на видиху.

- Еля, значить. – повільно протяг. – І куди ж ти так поспішаєш Ельвіра, на навчання?

- Працюю в крамниці. – нарешті мій голос став відносно спокійним. - Запізнилась на автобус.

- І що цікавого є в тій крамниці?

- Книги. – відповідаю стримано і переводжу погляд на нього, але мій водій повністю зосереджений на дорозі, що навіть викликало якесь розчарування, знову захотілось тонути в тому бездонному погляді.

- Куди тебе відвезти?

- В місто, до будь-якої зупинки.

- Якщо я вже став твоїм «рятівником», значить мушу виконати місію до кінця. - раптово повідомляє і знову ці його губи розтягуються в стриманій усмішці. - Який район?

- Залізничний вокзал, - повідомляю навіть не замислюючись, потім вкотре приходжу до тями і запитую з якоюсь надією в голосі: - Ти також туди прямуєш?

- Ні, але заради твого порятунку, потерплю ці незручності.

І знову ця його посмішка... Довелось відвести погляд, зосередившись на своїй «занадто цікавій» сумці.

Навіть незчулась як прибули. Доставив майже під саму книгарню.

- Я ж маю з тобою розрахуватись! – несподівано заявляю, нирнувши в сумку в пошуках гаманця.

- Ти що, який розрахунок?! – здавалось, він навіть обурився. - Допомагати красивим дівчатам, стаючи їхніми «рятівниками», мій громадянський обов’язок.

І хто мене змусив вкотре глянути в ці очі?

- Але ж якщо допомагати всім підряд, тоді ні на що інше часу не залишиться.

- Саме тому я допомагаю тільки найпрекраснішим із них. – відповідає так впевнено, наче це дійсно правда.

Чудово ж розумію, що все лестощі, але як їх хотілось від нього чути...

- Спасибі, ти дійсно мене сьогодні врятував. - нагороджую цього красунчика найвдячнішою усмішкою, на яку тільки ладна і швидко йду навіть не озираючись.

Здивувалась, бо навіть вчасно прибула. Дивно посміхаюсь своїм думкам, усвідомлюючи, що в житті ніколи не бути з таким хлопцем, а от у фантазіях мене ж ніхто не стримує...

Тільки відчинивши книгарню згадала, що забула в його автомобілі той злощасний шифоновий шарф, який після швидкого бігу стягла з шиї та тримала в руках. Подумки вже розпрощалась з ним, як і з самим «рятівником» бо ми з різних світів, які в реальності ніколи не перетинаються.

Мені нема місця в його оточенні, а йому – в моєму житті.