Право на щастя

Глава 11

Кафе було з нових. Віра ще в ньому не була. Вздовж фасаду будинку тягнулась довга відкрита веранда. На перилах веранди стояли продовгуваті ящики з квітами. Теплий погожий осінній день спонукав персонал до того, щоб залишити жалюзі навколо веранди піднятими. В дощовий же день прозорі ролети закривали відвідувачів від негоди.

Столики застелені картатими скатертинами в білу і синю клітинку, На кожному столику у вазі, що нагадували залізничні склянки з підстаканниками, стояли невеличкі букетики хризантем. А поруч з квітами – склянки з свічками. Схоже, що ввечері тут було надзвичайно затишно і романтично.

Віра присіла на стілець із картатою подушкою, і привітно посміхнулась офіціантці.

- Тут дуже смачні равіолі, - порекомендував Антон Павлович. Віра подивилась в меню, і ледь подавила важке зітхання. Ціни в «Гардені» були не з лояльних. Такими темпами доведеться знову у подруги займати гроші.

- Обмежусь кавою, я не дуже зголодніла, - складаючи меню запевнила генерального директора дівчина.

- Сподіваюсь ви не з тих дівчат що весь час худнуть на різних дієтах? – про всяк випадок запитав у дівчини Антон.

- Ні, - Віра похитала головою. З її ритмом життя потреби в дієтах не було.

- Тоді я замовлю вам десерт! І не сперечайтесь. Якщо ви будете сидіти і нічого не їсти, я теж не зможу, - Волков гукнув офіціантку і зробив замовлення.

Віра відмітила, що в меню він майже не дивився, значить буває часто  в цьому місці.

Після завершення своїх справ Антон Павлович трішки заспокоївся. Віра не насмілювалась запитати у нього, про що він говорив із своїм адвокатом. Але виконала завдання – зателефонувала батькові, і домовилась про зустріч для Волкова.  

- Маю подякувати вам за допомогу, - повернувшись знову до Віри промовив Волков. – Шкода, що у вашого батька немає можливості зустрітись сьогодні. Волів би вирішити питання якнайшвидше.

- Я намагалась його вмовити, - Віра розвела руками. – У нього дуже напружений графік.

Дівчина подумала, що в плані роботи Антон Павлович нагадує її батька. Завантажений графік, безліч телефонних дзвінків, і ні хвилинки на себе. Правда, чому це вона так вирішила? Вже нетерпілось дізнатись, що там про нього визнає Лариса. 

- Завтра теж непогано, - поспішив заспокоїти Віру начальник.

Він знову вдивився і її обличчя. Таке миле, невинне і звабливе одночасно.  З зачіски вибилось кілька коротших волосин, і смішно закрутились навколо чола. Віру хотілось захищати. Оберігати. Однозначно було зрозуміло, що така дівчина нестворена для інтрижок, про які тільки й думає Жидкін.

- Віро, - Антон набрав повітря в легені, розуміючи, що відкладати розмову й далі він не має права.

- Так? – дівчина ледь-ледь при підняла брови, подивившись прямо на Волкова, і тому раптово забракло сил видихнути. Груди розпирало з середини. Здавалось, Віра читає його потаємні почуття, гіпнотизуючи поглядом горіхових в золоту крапинку очей. В грудях запекло, і всі думки звелись до нестерпного бажання знову цілувати дівчину. – Антон Павлович?

- Щодо Дімки… тобто Дмитра Валентиновича, - подавивши клубок в горлі почав Волков. – Тримайтесь від нього подалі.

- Тобто? – Віра навіть не поглянула на офіціантку, що ставила перед нею капучіно в блакитній чашці. Вся ї увага була прикута до Антона Павловича. Між ними здавалось протягувалась струна. Поки не дуже напружена, швидше просто свідчення про якийсь особливий зв'язок.

- Вам же двадцять три, - продемонстрував гарну пам'ять Антон. – А Дмитру тридцять один. І він жодного разу не був одруженим. І не планує цього робити.

- Ви покликали мене обговорювати особисте життя свого фінансового директора? – трішки різкіше, ніж було треба запитала Віра. Але все від того, що вона ніяковіла від цієї розмови.

- Звісно що ні! – Волков миттю закрився. Відвернувся, теж відчувши себе від цієї розмови не в своїй тарілці. Але вперто стиснувши кулаки продовжив: - Я хотів вас застерегти від помилкових кроків.

- Дякую, - Віра геть не була вдячною, бо зараз генеральний директор був один в один з її батьком. – Я достатньо доросла дівчинка…

- Ви недосвідчена! – перебив її Волков. Що він несе? Здається його мозок перетворився на желе поруч з цією дівчино, якщо він взагалі допускає такі розмови з підлеглою. – І я б не хотів, щоб мій товариш зробив вам боляче.

- Добре, я зрозуміла, - сухо відповіла Віра. – Вам то що до цього?

Антон відчув себе ще більш незручно. Як пояснити дівчині ці дивні пориви читати їй нотації? На щастя офіціантка принесла замовлення і позбавила Антона необхідності відповідати. Він, як це не було прикро визнавати, ганебно промовчав. Бо розповідати Вірі про свої переживання був не готовим. А якоісь би інші пояснення поведінки виглядали б не правдоподібно.

Віра вткнулась в свою тарілку. На блакитному блюдечку лежав шматок яблучного пирога, прикрашеного цукровою пудрою і кулькою ванільного морозива. Віра відколупнула шматочок солодощів виделкою, поклала до рота і примружила очі від задоволення – пиріг був ще теплим, ароматним, з карамелізованим яблуком, що так і тануло в роті. А Віра була голодною. І взагалі, якщо прикрити очі і швиденько запрацювати столовими приборами, то можна уникнути всіх неприємних розмов.

Волков зрозумів, що поїсти йому спокійно сьогодні не судилось, помітивши вираз блаженства на Віриному обличчі. Як можна бути такою сексуальною просто підхоплюючи з краю виделки губами шматочок яблука? Губи охоплювали холодний метал, очі примружувались як у кішки, а Антон відчував як напружується його тіло в нестримною, неприборканому бажанні володіти цією жінкою. Приблизно так вона б виглядала, якби він пестив її. Цілував шию, зминав груди, блукав рукою по стегнах.

Думка, що Віру зараз бачать інші чоловіки здалась Антону нестерпною. Треба було визнати, в ньому сидів ще той ревнивець.

7-2

Додому Віра добралась з відчуттям легкої застуди. Паморочилось в голові, серце билось нерівно і рвано. До щік то приливало непрохане тепло, то навпаки все тіло знобило і морозило. Дівчина навіть подумала, що було б непогано поміряти температуру.

А всі думки були навколо Антона Павловича. Як він говорить. Їсть. Стискає телефон. Його запах був всюди. Таке враження, що Волков умудрився проникнути їй під шкіру, і тепер був частиною неї. Навіть на внутрішній поверхні повік, якщо закрити очі, відбивався образ генерального директора.

Віра безсило сіла на диван у вітальні і перебирала в думках сьогоднішній день, розуміючи, що їй не вистачає присутності Антона Павловича. Він завіз її після обіду в офіс, а сам десь поїхав у справах. І відразу по цьому дівчина почала нудьгувати за ним.

Звісно, вона чесно намагалась виконувати свою роботу. Рознесла підписані папери. Познайомилась з відділом продажів і відділом проектно-кошторисної документації. Потеревенила з Олегом,  який після кожного речення умудрявся ввернути жарт.  Відповідала на дзвінки. Але десь на периферії свідомості маячили думки, що Волкова поруч немає. Ця думка муляла і не давала зосередитись на роботі, змушуючи весь час поглядати на двері, а час без директора  - тягнутись безкінечно довго.

З оціпеніння Віру вивів дзвінок в двері. Дівчина стрепенулась, кинулась до вічка, подивитись хто б це міг бути? І здивовано побачили під дверима Ларису.

- Привіт, - невпевнено привіталась Віра, відчинивши двері.

Лариса крутила в руках кільце з ключами від автомобіля.

- Привіт, - чорнявка прошмигнула в квартиру. – Розповідай!

- Ти про що? – здивувалась Віра.  - І чому приїхала?

- У моєї найкращої подруги нарешті зав’язується серйозний роман, а я буду осторонь сидіти? – здивувалась Лара. Постояла біла дзеркала у коридорі, поправляючи зачіску, і пройшла у вітальню. – Хочу подробиць!

- Та я ніби по телефону все розповіла, - зніяковіла Віра.

- А фоточки із «Гардена»?

Віра посміхнулась. Ну не втрималась вона, і сфотографувала на телефон квіти на столі в кафе. І тут же виклала фото в «Інстаграм» додавши помітку геолокації.

- Ми там обідали, - розповіла Віра подрузі.

- Бінго! – сплеснула в долоні Лариса. – Спочатку він тебе цілує, а потім веде в кафе. Ну чим не зав’язка роману?

- Мені здалось, Антон Павлович просто дуже порядний, - не підтримала Лариний ентузіазм Віра. – Він вів себе зранку трішки грубо, у нього багато проблем. Але потім перепросив.

- Вперше чую, щоб секретарок водили в кафе, щоб просто загладити провину, і при цьому їх стосунки не виходили за рамки ділових, - не сприйняла Вірині пояснення всерйоз подруга.  – А цілуватись він поліз теж через «порядність»?

- Відверто кажучи, я була трішки на підпитку, і точно не пам’ятаю, хто на кого накинувся, - зітхнула Віра. При згадці про шалений поцілунок її щоки запалали як маків цвіт, а в середині все перевернулось. – Може, то я йому на шию кинулась. Дожила, так?

- Неймовірно, - не розділила Віриного зніяковіння Лара.

- Неймовірно соромно було сьогодні в офісі. 

- Ти просто зобов’язана його звабити! Цей Волков просто ходячий секс!

- Ти сама казала, що він не заводить інтрижок, - похитала головою Віра. І спробувала перевести якось тему розмови: - Повечеряєш зі мною?

- Казала, не казала. А запропонуй йому контракт, як в кіно! – Лара пішла слідком за Вірою на кухню. – Бачила «П’ятдесят відтінків сірого»? Він буде твоїм містером Греєм. Твоїм персональним тренером, який проведе тебе в світ чуттєвих насолод…

- Ні! – рішуче відповіла Віра, і сховала палаюче обличчя за дверцятами холодильника. – Яєчню?

- Краще омлет з сиром, - заглядаючи через Вірине плече вирішила Лариса. – Я після тренування, мені треба білок.

- До речі, - Віра захопила яйця і молоко,  і повернулась до столу. – Що там Жидкін?

- Домовилась зустрітись з ним в п’ятницю, - цілком задоволено відповіла подруга.

- Ти ж його на дух не виносиш, може не варто йти на такі жертви?

- По правді, - Лара сіла на стілець, спостерігаючи, як Віра збиває яйця з молоком. – Я роблю це не тільки для тебе. Уяви, цей кобель прилетить на зустріч, впевнений в своїй чарівності, сподіваючись, що я як побачила його, так і мрію поновити стосунки. А я бац! І почну вихваляти його друга. То-то Дімочка попуститься.

- Ну ти і стерво, - з захватом прошепотіла Віра. Але Лара її почула і приснула зі сміху.

- Ще й яке! І з тебе зліпимо цілком пристойну відмочку, не хвилюйся. Слухай старших, Вірочко.

Дівчата ще по пліткували, Віра приготувала салат до омлету, розклала їжу по тарілках. Лара з апетитом уплітала свою порцію, захоплено розповідаючи подрузі свій план, і думки щодо поведінки з чоловіками. А у Віри  по при те, що цілий день майже нічого не їла, апетиту не було, смак їжі не відчувався. Вона в’яло копирсалась виделкою в своїй тарілці, слухаючи Ларису.

- Ми ж розбіглись в Дмитром через його подружку, таку цицькату, пишну дамочку, Наталочку, - Лара поморщилась. – По її словах Жидкін ледве не одружуватись на ній збирався, козел! І це в той час, як мене в Одесу запрошував! От тепер нехай відчує на власній шкірі, як воно, коли тобою нехтують!

- Сильно, - погодилась Віра. – А з виду такий пристойний чоловік.

- Тож, не ведись на нього, - продовжила настанови Лариса. – Зосередься краще на своєму Антонові. О, у мене ж для тебе і подаруночок є для цього.

- Справді? – оживилась Віра.

Лариса схопила ключі від автівки, і вибігла з квартири. Повернулась за кілька хвилин, геть не захекана, тримаючи в руках пакетик з красивими вензелями.

- Я ще в обід придбала, але вагалась, потрібно це тобі чи ні, - вручаючи Вірі подарунок пояснила поруга. – Добре, що ти остаточно розвіяла мої сумніви. Потрібно!

- Що тут? – зацікавилась Віра, відкриваючи пакет.

- Панчохи!

- Я їх ніколи не носила, - Віра витягнула упаковку з зображенням мережива.

- Саме час почати! – запевнила її Лара. – Одягнеш завтра з ранку. В жінки в панчохах зовсім інша енергетика! Вона йде не так, і дивиться на чоловіка не так! Повір мені, Волков відразу відчує цю переміну в тобі, і не зможе не відгукнутись.

Віра не стала сперечатись з подругою. Поклала подарунок в коридорі біля дзеркала. Потім вирішить, що з цим робити.

7.3

Те, що жінка відчуває себе в панчохах особливо, Віра відчула ще в під’їзді, коли виходила ранком на роботу. Її стегна міцно обхоплювали мереживні смужки, з наліпленим силіконом з середини. Силікон приклеївся до шкіри, запобігаючи втраті панчіх. Але відчуття  чогось зайвого у незвиклої до такого предмету одягу дівчини не зникало. Як і не зникав страх, що ось зараз силікон дасть слабину, і при наступному невдалому кроці панчішка просто зісковзне з її ноги, і вона осоромиться посеред вулиці.

Спитати б навіщо тоді дівчина їх одягла? А хто його знає. Здатність критично мислити здається покинула Віру надовго.

Учора, після того я Лара покинула її квартиру, Віра просто лежала в ліжку, навіть посуд помити забула, і думала про себе і Антона Павловича. В словах подруги була доля правди – генеральний директор був привабливим, сексуальним, і Віра б з задоволенням втратила цноту саме з ним.

Тим більше, що її страшну таємницю Волков вже знає. І ніяк не відреагував на шрами на руці. Але то він ще не бачив шкіру на боці і грудях. Вірі хотілось заплакати. Навряд чи Антону Павловичу здалась її зовнішність сексуальною, чи привабливою. Віра точно знала – без одягу вона огидна. В цьому дівчина була переконана на власному досвіді.

В одинадцятому класі Віра почала зустрічатись з однокласником, Костею Шульгою. Хлопець був спортсменом, займав перші місця в міських олімпіадах. І всі дівчата в класі без виключення сохнули про цьому красеню. А він звернув увагу на Віру. Вони ходили з ним прогулюватись, багато переписувались в соцмережах, цілувались на стадіоні. І все було прекрасно. Вірі здавалось, що вона знайшла своє кохання.

Ближче до випускного Віра розповіла хлопцю про своє нещастя. Про опіки і лікарню. Він поставився до всього з розумінням, запевнив, що для нього вона все одна найкрасивіша і найбажаніша на світі. Став ще ніжнішим і обережнішим з дівчиною,  не підганяв Віру, не примушував до близькості, і Віра все більше йому довіряла.

Вона вирішила, що випускний прекрасний вечір щоб вступити в доросле життя і в інтимному сенсі.  І відразу поділилась своїми намірами з Костею. Хлопець був щасливим. Їхні загравання стали відвертішими, і саме передчуття неймовірної події викликало у Віри внутрішній трепет. Вона і справді чекала цього дня і цієї ночі з захватом і нетерпінням.

Після вручення атестатів вони з Костею втекли до нього додому. Там нікого не мало бути, адже його мати була членом батьківського комітету, і підготовка до святкування випускного була на ній.

Віра навіть не вагалась – роздягатись їй при хлопцеві чи ні. Він переконав її, що для нього її зовнішність не має значення. Кость дуже багато говорив. Знаходив гарні слова, підхід до вчителів, дівчат, друзів. Тож і Віра була цілком зачарована своїм коханим. І довіряла йому.

Але коли вона зняла сукню, і бюстгальтер… Віра пам’ятає той погляд Кості. Він не зміг його сховати, в його очах була відраза. Він дивився на Вірині шрами і здавалось ось-ось виблює.

- У мене впав, - вирвалось у нього.

Не кажучи ані слова дівчина одягнулась, і пішла геть. Затримувати Костя її не став. На випускний в кафе вони прийшли порізно.

І вже за годину Костянтин набрався, і танцював з Юлею Зайцевою, яка мліла в його руках. А Віра ледь жива, вклякла і холодна, спостерігала за п’яними і задоволеними однокласниками. Їй навіть вигляду робити не довелось, що вона нічого не відчуває. Її душа і справді ніби вкрилась інеєм. Не було ані боляче, ані образливо. Було ніяк.

Плакала Віра вже наступного дня. Коли внутрішнє оніміння пройшло.

Цей випадок надовго відбив у неї бажання зустрічатись з хлопцями, не кажучи вже про плотські стосунки. Потім у неї були залицяльники, були взаємовідносини, але вона уникала сексу. Навіть розповідати про своє понівечене тіло не хотіла. Адже за розмовами обов’язково б послідували спроби побачити. Віра була не готова комусь показувати себе.

Думки, що Антону Павловичу теж доведеться продемонструвати свої груди діяла на Віру як холодний душ, миттю вистуджуючи розпалену уяву. Але не надовго. Дівчина починала мріяти, що для нього її шрами і правда не матимуть значення. Це було небезпечно, створювати для себе ілюзії, але зупинитись Віра не могла.

Ранком вона не довго роздумуючи, вирішила прислухатись до поради подруги, а там, нехай все йде як йшло. Марні надії, кричав Вірі розум. Але серце заглушувало той кволий крик. Віра рішуче одягла панчохи, розпустила волосся, і взула черевички на підборах. Останнє як і панчохи була для дівчини незвичним – вона зазвичай надавала перевагу кедам, кросівкам, чи балеткам.

Про свій необачний порив Віра пошкодувала вже на підході в лікарню до матері. Їй було незвично, незручно, і ніяково.

Відвідавши хвору, Віра плюнула на свій куций бюджет, і викликала таксі. Тими темпами якими вона пересувалась зараз по місту існувала ймовірність спізнитись на роботу.

Волков по при очікування Віри в офісі не з’явився. Зате заходив Олег, розповідав анекдоти, попутно залишивши стос паперів на підпис. Робочий процес нарешті відволік Віру від власних переживань, і вона перемкнулась на роботу.

Ближче до одинадцятої в офіс навідався Жидкін.

- Павлович не з’являвся? – без привітань запитав він.

- Ні, - похитала головою Віра.

- Дивний у тебе відтінок волосся, - поспостерігавши, як розсипались по світлому шовку сукні Вірині локони промовив Дмитро Валентинович. – В якому салоні фарбуєшся?

- Я не фарбую волосся, - трішки здивувалась питанню дівчина.

- А чому? – Дмитро обперся об стійку рецепшину, навис над Вірою, зацікавлено роздивляючись.

- Не вбачаю потреби, - потисла плечима дівчина, і спробувала перевести погляд на екран монітору.

Але фінансовий директор так легко здаватись не збирався.

- Віро, а ти знаєш чим займається наша організація? – запитав і сам собі відповів. - Ми ремонтуємо тротуари, вкладаємо плитку. Знаєш скільки плиток потрібно на квадратний метр?

Віра похитала головою.

- А лавандове капучіно колись пробувала? – змінив тему Жидкін. І дочекавшись короткого «ні» від Віри продовжив: - Здається в цьому місці ніхто місці не збирається ділитись з тобою специфікою роботи. В обід сумістимо приємне з корисним. Розповім тобі про технологію нашої роботи, і пригощу кращим лавандовим капучіно в місті!

Він не питав. Дмитро Валентинович був впевненим, що Віра піде з ним. Віра почервоніла від необхідності пояснювати, чому вона цього робити не бажає. Але на щастя саме в цей момент в прийомну зайшов Волков, чим врятував дівчину від необхідності придумувати відмовки негайно. Вірі здалось в грудях у неї додалось повітря, в приймальні стало світліше, і губи самі по собі розлізлись в посмішці.

Генеральний директор не змінював своєму напівспортивному стилю. Одягнутий він був в білу футболку, гірчичного кольору піджак, ноги обтягували, не приховуючи чоловічу випуклість,  світло-коричневі котонові штани. На ногах – білі кросівки. Віра дивилась на нього невідривно, і по правді б могла б спостерігати за начальником і увесь день.

- Всіх вітаю, - Антон потис руку фінансовому директору. – Дмитро, ти мене чекаєш?

- Ні, - з викликом відповів Жидкін, самовдоволено дивлячись в очі супернику. Весь його вигляд говорив – що можна тобі, те і мені дозволено. – Я запрошую Віру на ланч.

Антон перевів крижаний погляд на Віру. Проінвентаризував її вигляд, саме так відчувала себе дівчина. Ніби її інспектують, перевіряють чи все з нею добре. І похитав головою:

- Нікуди моя, - Антон виділив інтонацією слово «моя», - секретарка з тобою не піде. У нас справи.

- Але, - спробував заперечити Жидкін. Волков задушив його супротив в зародку:

- Діма, ніяких «але», справа стосується Артемчика, і нам справді ніколи. Віро збирайтесь, Ви казали Біляєв чекатиме нас о дванадцятій.

- Відколи це Віра займається і цією справою? – все-таки обурився Жидкін.

- Відколи я так схотів! – відрубав Волков. – І щоб тобі не нудилось, Дмитре Валентиновичу, повідомляю – я вирішив питання фінансування на  нові форми. У відділі продажів знайшли варіант у Дніпрі, вигідна пропозиція, але треба з’їздити і подивитись самому чому їх продають так дешево. Ось ти і поїдь.