Право на щастя

Глава 8

- Ти що, закохалась, доню? – очі у мами лагідні, сміються, а Віра сполохано сахнулась: як здогадалась?

Але відверто кажучи дівчина ще і сама не розібралась що коїться. Її думки кружляли десь далеко, між небом і землею, навколо того, що відбувалось між нею і Волковим. І вона була не впевнена, що це кохання. Скоріше потрясіння, здивування, такого з нею ще ніколи  не було. Бажання до дрижання піджилок побачити директора знову. І одночасно - не показуватись йому на очі ніколи, бо вона б не уявляла, що могла б таке сказати Антону Павловичу, щоб не почувати себе ніяково.

Що він скаже сьогодні? Як себе поведе? Що для нього значив той спалах? Лара вчора сказала, що Волков не заводить інтрижок, що його коханка – це робота. Так чому ж дав волю рукам там в автомобілі? І  не тільки рукам?

- Та що з тобою? – продовжила Антоніна Микитівна, подивляючись на Віру вже з занепокоєнням. – Овочі пересолила, зависаєш десь.

- Хвилююсь, ма, - чесно відповіла Віра.

Зранку вона забігла до мами в відділення гастроентерології, де мати проходила стаціонарне лікування панкреатиту. Занесла мамі овочі на пару (слава автотаймеру на мультиварці) і знежирений сир.

- Я ж казала, я на роботу влаштувалась, сьогодні перший робочий день, - Віра пригладила волосся, зібране в високий хвіст. Підхопила з пластикового судочка шматочок моркви виделкою, вкинула в рота. Скривилась, прожовуючи. Еге пересолити парові овочі - це треба ще постаратись. Віра зітхнула, розпачливо: – Я зіпсувала твій сніданок.

- Сир поїм, - махнула рукою мати. – І у відділенні щось даватимуть. Мені зараз чим менше з’їм – тим краще. А ти так не хвилюйся – не складеться з роботою, то і нестрашно. Тобі ще рік вчитись все одно.

- Ма, ти як тато! – трішки образилась Віра. Ніхто її всерйоз не сприймає.

- Навіть  не смій порівнювати, - заперечила їй Антоніна. – Я пишаюсь, що ти прагнеш себе утримувати. А тому деспоту, аби всіх контролювати і маніпулювати всіма.

 - Я думала цей мозоль у тебе вже не болить, - Віра відвернулась до вікна. Подивилась на лікарняний двір. Її батьки жили окремо. Вже років з десять. Але Антоніна Микитівна до сих пір не могла примиритись з колишнім чоловіком, продовжуючи звинувачувати того в деспотизмі, егоїзмі і інших чоловічих гріхах.

- Ніколи йому не пробачу, - впевнено відповіла позаду Віри мати. – І годі про нього. Псувати собі настрій з ранку не маю жодного бажання. Я тільки підтримати тебе хотіла.

- Дякую, - Віра начепила посмішку. Поки вона дивилась у вікно думки знову перескочили на генерального директора. Як він впевнено притискав її до себе. Здавалось потилиця ще пам’ятає сулу його пальців. – Я піду. Не вистачало спізнитись в перший робочий день.

- Чекай проведу тебе до виходу, - мати встала, накинула блакитний махровий халат.

Вони дійшли коридором до дверей, що вели на сходи. В цю ранішню пору по коридору снували хворі, що йшли на маніпуляції .З маніпуляційного кабінету виходили притримуючи сідниці. Пройшла санітарка в відром  і шваброю. Різко запахло хлором.

Медсестра з пом’ятою зачіскою, за столом в холі дописувала щось в журналі.

Віра ненавиділа все, що пов’язано з лікарнями. Вона жила в опіковому відділенні пів року. І дарма, що їй було лише кілька років від роду. Відраза до медицини залишилась на все життя.

- Після обходу напишеш мені? – запитала Віра.

- Обов’язково, - Антоніна Микитівна притисла доньку до грудей. – Яка ти у мене вже доросла.

Віра чмокнула матір в суху щоку, і вибігла з відділення геть. На свіже повітря, подалі від зелених стін задухи. Ніби з тюрми на волю вирвалась.

***

В прийомній вже тріщав телефон. Антон влетів, стискаючи паперовий стаканчик з кавою, відсьорбуючи на ходу вже ледве теплий напій

- Алло! – вхопив слухавку стаціонарного телефону. І хто таким користується ще?

- Томочко! Утюськіна на проводі, жекеха! Де ваші архаровці з піском? На Шевченка все розрито третій день, - заторохтіло на тому кінці проводу.

- Поставка піску була вчора, - буркнув Антон, обриваючи вранішній потік слів, що линув із начальниці житлово-комунального відділу міської ради.

- А це не Тома, - зробила очевидний висновок Утюськіна. – А я куди потрапила?

- «Спецбуд», Тамара Олексіївна на лікарняному, - заспокоїв жінку Антон.

- Молодий чоловіче, передайте своєму шефу, що якщо до вечора на Шевченка не почнуть класти плитку, я йому акт до Нового року підписувати буду! – гаркнула зовсім іншим тоном  Утюськіна, і кинула слухавку.

Поки Воков говорив з нею, вже двічі світився офісний мобільний. На простому зеленому дисплеї кнопочного телефону висвітлювалось «Максимка». І Волков навіть не брався здогадуватись, хто це у Тамари Олексіївни так підписаний.

Знову задзеленчав стаціонарний телефон. Ну це вже ні в які ворота не лізло! Антон спопелив апарат поглядом, але той навіть пілікати не припинив.

Забувши про каву, Волков рішуче двинувся в прийомну до Жидкіна.

4.2

Спочатку в очі кинувся великий букет жовтих хризантем. Це ще що таке?

- Добрий ранок, - буркнув Антон Вірі, яка визирнула із-за квітів. Їй дуже пасувала зачіска із зібраним волоссям. Так обличчя було виразнішим – лінія високих вилиць, розліт темних брів, і великі горіхові очі. По верхній повіці, підкреслюючи лінію  вій ішла тоненька кокетлива стрілочка. – В честь чого квіти?

- Дмитро Валентинович подарував, - розгублено відповіла Віра, побачивши що блакитні шефові очі метають блискавки.

Тверді губи стиснуті в жорстку лінію, і в цілому зразу видно, що Антон Павлович чимось незадоволений з самого ранку. Отак зустріч. Вона уявляла все, що завгодно, тільки не це. А Волков більше не дивлячись, на дівчину прокрокував в кабінет до друга.

В нього в середині все кипіло.

- Ти що твориш! – замість привітання гаркнув Волков на заступника.

- П’ю протеїновий коктейль, - незворушно відповів Дмитро, потрясаючи перед Антоном ядовито-зеленим стаканом із набору спортивних аксесуарів. Виглядав фінансовий директор до противного добре – сорочка в смужку на могутніх плечах ледь не лусне, обличчя самовдоволене, погляд впевнений.

- Ти навіщо Вірі квіти подарував? – уточнив своє обурення Волков.

- Я так залицяюсь, а що?

- Щось я не пригадую, щоб ти до інших так залицявся! – Антон склав руки на грудях.

- І що? – Жидкін хмикнув. – До особливих дівчат - особливий підхід. А ти маєш щось проти?

- Може і маю!

- Запав на неї, а?

- Ні, - не вистачало ще обговорювати свої почуття з цим бабієм. – Ти чудово знаєш, як ставлюсь до стосунків на роботі…

- От і не веди себе як собака на сіні, - Дмитро обірвав розпочатий монолог на самому початку.  – Сам не хочеш,  не заважай облаштовувати особисте життя іншим. Може Віра – це моя єдина, моя друга половинка, мій останній шанс на щасливе подружнє життя.

- Не паяснічай, я це сто разів чув, - не підтримав другового піднесення Волков. – Вона не така як твої пасії. Тож залиш дівчину у спокої.

- От чесно, якщо ти скажеш, що сам маєш на неї плани, я відступлюсь, - Дмитро відкинувся на спинку крісла.

- Не має ніяких планів, - фиркнув Антон. – І взагалі, я Віру у тебе на сьогодні забираю.

- Це між іншим моя помічниця! Ти зловживаєш службовим становищем, не вважаєш? – притворно обурився Дмитро.

- Вважаю, - не став сперечатись Антон - Була твоя – стала моя.

- А як тьотя Тома до цього поставиться?

- А тьотя Тома на лікарняному. Що?

- Ти це навмисно влаштував?

- Упік секретаршу в лікарню? – вигнув брову Волков. – Ні, це за межами моєї компетенції. А ти б проїхався по об’єктах, он з жекеха дзвонили, скаржились на затримку по Шевченка.

- Я наберу Пасько, розберусь, - Жидкін продовжував єхидно посміхатись. – А взагалі, я фінансовий директор, це значить я слідкую за фінансами, а не за ходом робіт.

Чого  в Жидкіна не віднімеш – це оптимізму, на межі з пофігізмом.

- Дімон, я от зараз цілком серйозно, в останнє кажу – тримайся від Віри подалі, - додав Антон, ідучи до дверей.

- Ні за що! – понеслось йому  в спину.

- Придурок, - процідив крізь зуби Волков, на виході з кабінету, так щоб Жидкін його не чув.

- Ви щось сказали? – знову визирнула з-за букету Віра.

- Йди за мною, - скомандував їй Антон.

Віра скрипнула зубами. Грубіян черствий. А вчора між іншим він її за цицьки лапав. Міг би бути і трішки лагіднішим. Дівчина образилась. Так гірко стало. Міг би хоч якось натякнути, на те що вчорашнє для нього щось значило. Мабуть вже шкодує про те, що підвозив її. А ще те трекляте шампанське, що розв’язало їй язика. Навіщо наговорила йому стільки всього про себе? Ще й руку свою показала. Але ж їм працювати разом, міг би хоч трішки привітнішим бути. Правду їй вчора Лара писала – черствий сухарь цей Волков.

Він йшов як крейсер по вічній мерзлоті. І навіть зі спини відчувалась його сильна енергетика. В осанці, в ході. Небезпечний чоловік.  Біля таких згорають, тільки потрапивши в поле їх притяжіння.  Мимохіть погляд змістився з широкої, обтягнутої сірим піджаком спини нижче, на директорів зад. У Віри пересохло  в горлі. І здавалось би від чого – від споглядання, як рухаються затягнуті в  сині джинси чоловічі сідниці.

Дівчина осікла себе, заборонивши роздивлятись директора нижче спини. Як він з нею, так і вона буде з ним. Он краще навколо озирнеться, роздивиться, що і як.

Офіс «Спецбуду» займав цілий поверх. Площу розділяли перегородки з матового скла. На підлозі гасив звуки кроків темно-синій килим. Біля дверей з написом «Генеральний директор Волков А. П.» стояв кулер з водою.

Антон пригальмував  біля дверей, притримав їх перед Вірою. І дівчина пройшла близько-близько від нього, відчувши запах його лосьйону після гоління. Щось з нотами кедру, терпке, як і сам Антон. Віру обдало жаром. Її погляд зупинився на Антонових губах, сексуальних, бентежних, небезпечних. І поцілунок сам сплив в пам’яті. Боже, ну навіщо це з нею сталось?  Як тепер працювати з Антоном Павловичем, і не уявляти його в своїх фантазіях?

Віра важко зітхнула, чи то вдихаючи сильніше його запах, чи тому, що грудям брало повітря. Тепер Волков опинився позаду неї. І як же було не пособі, знаючи, що його погляд пропікає дірку у неї між лопаток. А що як він теж розглядає її зад? Віра мимохіть сильніше гойднула стегнами. В прийомній ніби згустилось повітря.

Дівчина озирнулась, наткнулась на примружений погляд блакитних очей, і прикипіла до них поглядом. Все її обурення і злість танули в тому погляді. І знову вона не знала, як себе вести з ним.

- Це прийомна, - Волков обвів рукою невеликий, але затишний кабінет, високою стійкою рецепції, шафами з різнокольоровими теками, і орхідеями на підвіконні. – Працюватимете поки тут.

- І що я маю робити? – закінчивши озиратись запитала Віра.

- Запишіть, - Антон витягнув з кишені телефон, і знайшовши потрібний номер, повернув екран до Віри. Дівчина похапцем нашкрябала на квадратику паперу номер. – Це Тамара Олексіївна, вона введе вас в курс справ.

І більше нічого не пояснюючи зник в своєму кабінеті.