Право на щастя

Глава 14

- Діма, що за саботаж? – Антон увірвався в кабінет ділового партнера, змусивши того квапливо заклацати мишкою, звертаючи вікна на робочому столі. Такий поспіх призвів до того, що на весь кабінет залунав характерний звук стонів, що супроводжує фільми для дорослих. Волков навіть розгубився: – Що там у тебе за хрінь?

- Цікавий між іншим фільм, - незворушно відповів Жидкін, нарешті впоравшись з компрометуючими звуками. – То що ти хотів?

- Ти невдало пожартував, щоб позлити мене? – Антон помахав у друга перед носом телефоном. – Що за вибрики з поїздкою і Дніпро?

- А… ти про це. Я нікуди не поїду, - Жидкін відкинувся в кріслі, вертячи в пальцях дорогу металеву кулькову ручку.

- Це ж чому, скажи будь-ласка?- Волков плюхнувся в крісло навпроти Дмитра, щоб бути з тим на одному рівні.

- По-перше, ти надто загрався у великого боса, - охоче пояснив Дмитро. – Я тобі не Олежка, і  не хлопчик на побігушках, щоб мною командувати.

- Ти образився? – Антон щиро здивувався, але за мить йому навіть соромно стало за свою поведінку. – Перепрошую, якщо був грубим, тепер ти задоволений?

- Ані трохи, - Жидкін явно отримував задоволення від того, що його вмовляють, а Волков починав дратуватись. – Але тобі корисно трішки збити пиху.

- Пішов ти! – буркнув Антон. – Я маю тебе вмовляти працювати? А ти будеш корчити з себе англійську королеву?

- Не треба мене вмовляти, - Дмитро кинув ручку на стіл. Нахилився до Антона. – Досить прислухатись до того, що тобі кажуть.

- Ти про що?

- Я був від самого початку проти розширення виробництва. Я вже казав, ти вженеш фірму в борги, з якими невідомо чим будемо розраховуватись!

- Мені здалось ми все обговорили, і  я тебе переконав в своїй правоті.

- Ти просто не захотів слухати мої аргументи, Тоша! Ти ж завжди вважаєш себе правим!

Антон стис кулаки під столом. Не час психувати, це не гідне директора. А Жидкін продовжував вивалювати на Антона все нові і нові одкровення:

- Я просто думав, що ти не знайдеш потрібні кошти. Тобі не дадуть кредиту на таку суму. Тому і не вбачав сенсу сваритись. Але тепер бачу, що справа зайшла аж надто далеко. Так от я категорично проти кредитів, боргів і нових форм. Бо за новими формами прийде потреба і в кращих матеріалах, потім сушилки захочеш кращі… рік будемо сидіти в боргах і смоктати хрін!

- Ти перегинаєш палицю, - Антон спробував тримати себе в руках. Але це з кожною миттю здавалось все складніше і складніше. – У мене теж багато претензій до тебе, але справа у нас спільна.

- То ти будеш стояти на своєму? От і займайся цим лайном сам!

- Не чувано! – як не старався Волков, але обурення таки прорізалось в його голос.

- Не чувано це те, що ти всіма командуєш, забуваючи, що ми партнери. Що робиш тільки те що вважаєш за потрібне, забуваючи радитись.  Ведеш себе як святий бісів робот!

- А ти порнуху на робочому місці дивишся! – не залишився в боргу Антон, неприємно вражений. -  Чи секретарок зваблюєш. Це звісно на користь бізнесу?

- А ти мені заздриш? Сам три дні навколо тієї соплячки вертишся, а в труси їй до сих пір не вліз. І мені не даєш, - Дмитро бив словами, перекручуючи істину.

- За те ти у нас мачо, - терпець у Антона луснув, тільки при одній думці, що цей бабій може торкатись його Віри. – Ганяєшся за бабами, як мисливець за привидами, щоб не відчувати свою нікчемність. Щоб не думати, що ти старієш, а сім’ї так і не завів! Що ти ні одній з них насправді непотрібний! Що ти для тих хвойд суміш вібратора з банкоматом! І Віру не чіпай! Чуєш?

- Не чіпатиму, а як же, - фиркнув Дмитро. – Але спершу трахну. А потім – не чіпатиму. Це ж цілком в моєму стилі!

Антон вскочив з місця, зрозумівши що ще одне слово і він кинеться на партнера в з кулаками. Треба було охолонути. Стримати погрози і злі слова що вертілись на язиці. Антон не очікував від себе такої люті, до скрипу міцно стиснутих зубів, до бажання натовкти другу пику, стерти кулаками з його обличчя самовдоволений вираз. Але ж він не геть збожеволів. Подивився тільки на Дмитра зло  і серйозно, від такого його погляду інші розгублювались, тушувались, відразу ніяковіючи:

- Не смій її чіпати поки мене не буде, - придушено попередив Жидкіна.

- А де ти зібрався?

- Ну раз ти не хочеш їхати в Дніпро, поїду сам.

- Ти знову за своє?! – Жидкін теж встав з свого крісла, зробив крок Волкову на зустріч. Крижані погляди генерального директора не справляли на нього жодного враження. – Бачу, тебе неможливо переконати відступитись.

- Нашому бізнесу потрібно розвиватись, Діма, - Антон був радий змінити тему. Поговорити про щось менш небезпечне, ніж посягання Дмитра на секретарку. Зрештою, якщо роздумувати логічно, Жидкін не зробить нічого проти волі Віри. А вона ж не піде йому на зустріч. Чорт, а звідки ця невпевненість в тому, що Віра встоїть, і не поведеться на Дмитра? Коли той хоче, він вміє бути дуже переконливим.

В душі сколихнулось щось темне. Незвичне. Коли Олеся оголосила про свого Учара, Антон нічого не відчув. Навіть розуміння, що йому наставляли роги, зраджували за його спиною, не викликали особливо сильних емоцій. Так, йому було неприємно. Було відчуття, що він вліз в щось брудне, гидке, на кшталт блювотиння. Була досада.  Але ті емоції не йшли ні в яке порівняння з темною, чорною люттю, що він відчував зараз. Віра – його. І крапка. Він не відступиться від неї, хай там що.

- Ти шлеш Всесвіту невірні запити, - Жидкін розслаблено сів на край столу. – хочеш боргів і складнощів.

- Знову ти з своєю дурною філософією, - Антон тамував відчуття ревнощів. Але на темні емоції накладалось роздратування від Дмитрових легковажних сентенцій. – А я серйозно.

- Так і я серйозно, Тоха. Мені не потрібні кредити і борги. Це моє останнє слово.

- Я вже домовився з постачальником, - похитав головою Антон. Сів на своє місце, зусиллям волі розслабляючись напружену спину. – Я заморився повторювати тобі, що це виведе нас на новий рівень.

- Це твоє остаточне рішення?

- Так.

- Тоді нам не по дорозі, - Жидкін спокійно повернувся в своє крісло, і знову почав бавитись блискучою ручкою, красномовно дивлячись на Волкова.

- Тобто? – очікувано запитав Антон.

- Я вирішив забрати свою частину капіталу і вийти, - охоче пояснив фінансовий директор. – Скажу Олегу хай готує розподільчий баланс.

- Здурів?

- Порозумнішав.

- Як скажеш, - Волков зрозумів, що весь цей абсурд з Жидкіним треба завершувати якомога скоріше. – Поговоримо як ти охолонеш і добряче подумаєш над цією ідеєю.

Він вийшов з кабінету. Хай йому грець! Жидкін дістав своїми фортелями. Треба ж придумати – розділити фірму. Це крах. Він не зможе сам керувати справами. Тільки не Дімон, який серед білого дня замість справ дивиться на чужий секс! Та і не буде він нічого розділяти. Але нехай подумає над своїми словами. А Антон і правда сам завтра поїде в Дніпро. Пропаде так би мовити з радарів, нехай Жидкін понервує. Вже в п’ятницю він визнає, що блефував.

9.2

На роботу Віра йшла знаючи, що Антнона Павловича там не буде, і від того - з невимовним розчаруванням.

- Доню, ти якась заклопотана, сильно навантажують на роботі? – поспівчувала Антоніна Микитівна.

- Та ні, - Віра знизала плечима. Вимушено посміхнулась.

Мама почувалась краще, хоч і схудла за тиждень в лікарні, вилиці загострились, підборіддя вперто задиралось, зовсім як у Віри коли та сердилась. А мама здається завжди була в бойовому рішучому настрої.

- І Толік тобі не телефонував? Невже не бачив, що тебе ледь не покалічили прямо у нього під офісом? – Антоніна знову перевела мову на вчорашні події. – Це так на нього схоже – не бачити нікого крім себе! Добре, хоч поруч з тобою був справжній чоловік!

- Я сама щось забула йому набрати, - спробувала виправдати батька Віра.

Учора вона дивилась фільм, потім зателефонував Волков.  Трель телефону і незнайомий номер – відчуття було ніби дівчину застукали над чимось соромним. Вона поспіхом прибрала звук на телевізорі, залишивши картинку і підняла слухавку.

- Віро, я завтра буду у відрядженні, - діловим тоном озвався Антон Павлович із слухавки. – Відмініть всі мої зустрічі.

- Д-добре, Антон Павлович, - дівчина не впізнала власного голосу, коли озвалась.

Цей контраст, геть збивав її з пантелику. Кілька годин тому цілував і співчував травмованій нозі. Тепер говорить так, ніби нічого не відбулось, а тільки привиділось дівчині. Діловий увесь, суворий.  Голосом можна охолоджувати колу, замість холодильника.

Віра мимохіть подивилась на екран, відчувши як червоніє, а дихання збивається – містер Грей нахабно цілував свою сабу, звільняючи її від одягу.

- З вами все гаразд? – заклопотано запитав Волков, почувши як Віра поперхнулась. – Як нога?

- Так-так, все добре, - а от чути в його голосі турботу було невимовно приємно. Наче пухнастим пледом огорнули, і по голові погладили.   Віра відчула як розгорається в середині живота пекуче полум’я бажання. Провокативні кадри з оголеними тілами і голос Волкова в трубці бентежили її все сильніше. Поспіхом вимкнула телевізор, вирішивши, що додивитись кіно їй не судилось. Звісно, якщо вона хоче бути при тямі, а не марити генеральним директором весь вечір і ніч.

- У вас дивний голос, наче вам … боляче? – продовжив допитуватись Антон Павлович.

- Все гаразд, - вже впевненіше відповіла Віра. Але думка, що він зараз чує яка вона збуджена, заводила ще сильніше. Між стегон занило від бажання дотиків. Відчуття було таким, наче вона стоїть зараз оголеною перед Антоном Павловичем.

- Якщо будуть погіршення – не соромтесь телефонуйте, - трішки розгублено завершив розмову Волков. Він відчував, що з Вірою щось не так, що вона збентежена, але не міг знати що цьому причина.

А Віра пригадавши про забутий  в коридорі Антонів піджак, метнулась за ним, і залишок вечора провела закутана в цей одяг. Вона ластилась до тканини, вбираючи в себе запах Антонових парфумів, які вже були ледве відчутними. І телефонувати батькові, чи навіть Ларисі не хотілось зовсім, від слова взагалі.

Розпорщавшись з мамою, дівчина приїхала на офіс. Сьогодні вона не стала експериментувати з панчохами, тим більше, що пари на заміну порваних у не ї і не було, і одягла зручні штани. Тому ніякого дискомфорту при пересуванні не відчувала.  

Робота текла своїм відпрацьованим ритмом – з вечора Антон Павлович підписав усі папери, і дбайливо склав теки  у Віри на столі. Певний час дівчина телефонувала тим, у кого у Антона Павлович були призначені зустрічі, переносячи ті,  і вносячи відповідні дані  в офісну програму, що забезпечувала комунікації між помічником і генеральним директором.

За цим зайняттям і застала Віру вельми красива блондинка.

- Привіт, - ніби цілком миролюбиво привіталась вона до Віри. Голос у відвідувачки виявися писклявим і тонким. А в цілому, коли підняла голову від монітору, Віра побачила жінку років тридцяти, в бордовому діловому костюмі, і з білим волоссям зібраним в низький хвіст. Губи незнайомки кривились в посмішці, і привертали увагу яскравою помадою кольору фуксії.

- Вітаю, - теж дружелюбно привіталась Віра. – Якщо ви до Антона Павловича, то він сьогодні  у відрядженні.

- А ти швидко тут освоїлась, - покивала головою незнайомка. – Яка в тебе освіта, нагадай?

- Вища, - Віра насторожилась. – Бакалавр економіки. Зараз в магістратурі навчаюсь.

- Тебе ж Жидкін співбесідував? – продовжила розпитувати незнайомка. – Різноманіття йому схотілось, чи що.

- Перепрошую? – Віра підняла брови, дивуючись поведінці незнайомки.

- Пусте, не зважай, - жінка махнула рукою, попутно демонструючи манікюр в тон губної помади. – Думки   в голос. А з Антошою вас що пов’язує?

- Працюємо, - всі ці допити, як докучливий скрип пінопласту по склу, почав дратувати. І натяк на панібратські стосунки з шефом не минув мимо Віри. – А ви навіщо цікавитись? І хто ви?

- Я Ольга Федорівна, - представилась блондинка. І помітивши, що Віра продовжує дивитись з непорозумінням на неї, пояснила. – Начальник відділу кадрів. Анкетування проводжу. Ти його не проходила в понеділок.

Віра кивнула. І правда документи у неї приймала Тамара Олексіївна, замість якої Віра тепер сиділа в приймальні. Помічниця генерального директора тіьки відібрала у Віри заяву на працевлаштування і трудову книжку. А про якісь анкетування Вірі взагалі ніхто не казав.

- А питання про стосунки з генеральним директором теж частина анкети? – не втрималась від шпильки Віра.

- А у вас стосунки? – Ольга Федорівна питала ліниво, тільки в очах з’явився жадібний блиск.

- Виключно ділові, - потисла плечима Віра.           

- Кажуть Тоша кругом водить вас з собою, - не повірила Вірі кадровик.

- Хто каже? – стрепенулась Віра. Ну от так і знала що підуть плітки по офісу. Варто тільки їм з Антонм Павловичем було вийти одночасно з офісу, як це вже давало їжу для брудних розмов. Але ж ще й мабуть з вікон хтось бачив, як вони сідають в один автомобіль.

- Та так, в курилці базікають, - махнула рукою кадровичка. – То що ти  і правда шефова нова дівчина? – і помітивши як витягується у Віри обличчя від такої нахабності пояснила з разючою простодушністю. - Ти вибач за відвертість, але ми з Антоном куми, і мені не пристало обговорювати його особисте життя у нього за спиною. Краще відразу прийти і прямо в очі запитати.

- Я не його дівчина, - рівно відповіла Віра.

- Навіть шкода, - зітхнула Ольга Федорівна. – Він у нас видний мужик. Хочеться щоб був щасливим.

- Вам видніше, - погодилась Віра. Жінка була настільки нещирою, що навіть не намагалась цього приховати. Залишалось тільки придумувати що у неї на меті. Чи сама на Волкова види має? Чи просто нишпорить і риється в чужій білизні?

- Ти здаєшся розумною дівчинкою, - розщедрилась на комплімент кадровика. – Сподіваюсь ми потоваришуємо.

- Навзаєм, - Віра стиснула офісний мобільник. – А тепер перепрошую, мені треба працювати. Ви скінчили своє «анкетування»?

В приймальню,  рятуючи Віру від незручних питань зайшов Дмитро Валентинович. Хоча як сказати – рятуючи.  Що  у фінансового директора на меті, Віра завдяки Ларисі здогадувалась. Тому нова порція загравань тільки була здатна зіпсувати настрій.

9.3

Сьогодні осінь нагадала про свої права самим рішучим чином – було пасмурно, вітер зло тріпав гілки з жовтим листям, безжально обтрушуючи ошатні прикраси на тротуари. Особливо  нелегко було каштанам, які від кожного нового пориву губили не тільки кілька листочків але і цілі грона колючих кульок стиглих плодів. Зелені кармани лускались, падаючи на асфальт, і випускали з себе блискучі коричневі каштанчики, які так і хотілось підібрати і уберегти від знищення.

 В офісі теж було прохолодно. До ввімкнення опалення ще цілий місяць. А Віра прийшла в тоненькій водолазці,  і тепер із заздрістю дивилась на прибиральницю, тітку Любу, яка протираючи м’якою ганчіркою листя на орхідеях, куталась в об’ємну і без сумніву теплу шаль.

 Віра чекала Антона Павловича, так ніби від його появи мало стати тепліше. Але на годиннику було вже за десять хвилин дев’ять, а директор все не з’являвся. Віра спіймала себе на думці, що підсвідомо чекає його появи, трішки нервуючи. 

І ніби у відповідь на її тривожне очікування двері прочинились, і в супроводі Жидкіна нарешті з’явився генеральний директор. Його погляд впевнено і жадібно зупинився на Вірі, і дівчина відразу відчула, що її кинула в жар. Ну так і знала, що з його появою в приймальні стане спекотно.

Антон не міг примусити себе не дивитись на секретарку. Витріщатись на неї було непристойно, але ціла доба без неї здавалась вічністю. І зараз він роздивлявся Віру так, ніби бачив вперше. Щоб він не робив вчора, всі його думки вертілись навколо дівчини. Вона міцно засіла в його голові, і навіть не думала здавати позиції.

Погляд генерального директора повільно зміщувався з широко розплющених очисьок, в яких плескалось почуття радості і якоїсь розгубленості, на привідкриті губки. Такі солодкі  і такі бажані. Одна суцільна спокуса! Обіг плечі, гордовито розправлені,  і затримався в районі грудей.

Віра відчувала цей погляд майже фізично. Так ніби Антон Павлович торкався її. Чи проводив вздовж її тіла майже матеріальним променем. Ось її губи ніби важчають і наливаються,  самі собою при відкриваються в бажанні відчути знову поцілунок. Ось щоки заливаються небажаним рум’янцем, від розуміння, що Волков дивиться на її груди.

І груди відкликаються на цю увагу, стаючи ніби важчими, твердішими, збираються в купку соски, твердіючи як камінчики. А на ній же тільки тонке, як павутиння мереживо бюстгальтера під не менш тонким трикотажем кофтинки.

Здається такого не могло б з ним бути, подумав Волков. Ну не можна так реагувати на дівчину, яка навіть декольте  не носить. Одна суцільна несексуальна тканина, затягує її худорляве тіло від підборіддя до пояса. Але ж ні. Акуратні півкулі грудей привертають увагу, змушують роздивлятись їх форму, і згадувати які вони м’які на дотик.

І, ці соски, які так чітко проступили під тканиною, твердіючи.  Бляха! Жидкін же бачить те саме! Думка про це вдарила Волкову в голову, як удар кулаком в скроню. Авжеж Дмитро теж бачить як червоніє під його поглядом Віра, як  тирчать безсоромно в різні боки під тонкою тканиною її гострі груди. Вона що взагалі ліфчик не носить? Антон розізлився, готовий витурити партнера з приймальні геть. Подалі, аби тільки він не дивився на Віру.

- Ввімкніть на Бога кондиціонер! Холод собачий! – геть не привітно буркнув Волков, проходячи повз стійку рецепшину. – Ходімо, Дмитре.

 Жидкін посміхнувся розгубленій Вірі, і проходячи повз навіть підморгнув. Але дівчина не була здатна сприймати його загравання адекватно. Та він здається після вчорашнього дня почував себе цілком впевнено.

Жидкін більше не запрошував Віру в кафе. Він з хазяйським видом нагадав кому саме дівчина завдячує роботою.

- Сподіваюсь, коли прийде час ти зробиш правильний вибір, - заявив Дмитро Валентинович.

Віра кивнула. Кортіло відшити фінансового директора, розставити відразу всі крапки над «і», але навряд чи Антону Павловичу б сподобалось, що вона влаштовує конфлікти на робочому місці, тому Віра вирішила поки промовчати. А ось вже як повернеться в прийомну до Жидкіна, тоді і окреслить власні кордони. І нехай Дмитро Валентинович тоді вирішує сам – потрібна йому цнотлива помічниця, чи ця вакансія створена не для того.

- Чим більше на неї дивлюсь, тим більше не розумію, що ти  в ній знайшов, - зайшовши в кабінет до Антона заговорив Жидкін. Антон скрипнув зубами. Ще цього не вистачало – обговорювати свої смаки і уподобання з Дмитром.

- Ну і от і чудово, що вона виявилась не в твоєму смаку, - рівним тоном сказав Антон. – Може хоч тепер зосередишся на роботі.

- Так, так про роботу, - Дмитро дістав із папки синюватий документ. – Ось це передай юристу. Це я вчора був у нотаріуса, і написав заяву про вихід з складу засновників. Олежка дуже здивувався, коли я учора до нього зайшов. А я  розчарувався, що ти нічого не сказав бухгалтерам. Там знаєш скільки їм роботи?

- То ти серйозно вирішив вийти? – перепитав Антон. Не поспішаючи брати в руки папірець від Дмитра. – І добре все обдумав?

- Я тільки й чую «Волков те, Волков се», всі вважають тебе мегакрутим бізнесменом, забуваючи, що заслуга Діми Жидкіна в розвитку «Спецбуду» не менша, - Жидкін відійшов до вікна. Повернувся до Антона спиною, так ніби щось пояснювати колишньому другу йому було важко, дивлячись в очі. – Я хочу вийти з тіні.

Фінансовому директору і справді вже в печінках сиділо, що всі відводять йому другі ролі. Здавалось, його заслуги несправедливо принижують. Амбіції Дмитра шукали виходу, і ніяк не знаходили.

- Це фінансове самогубство, - похитав головою Антон. Та Жидкін цього жесту не бачив.

- Бач, навіть ти в мене не віриш! – Дмитро повернувся до столу і зло припечатав долонею папір до столу. – Готуй Протокол загальних зборів засновників! Я виходжу.

І більше нічого не кажучи вийшов геть з кабінету.