Ти мій поганий Дід Мороз

12 Рита

12

Я живу з татом. Своєї мами я майже не знаю. Коли мені було близько двох років вона зникла, залишивши мене батькові. Раніше я обурювалась і ображалась. Після маминого зникнення тато більше не заводив серйозних стосунків, тож навіть мачухи я не мала, і дуже шкодувала, що не маю рідної душі. Завести теплі стосунки з татусем не вдавалось через його постійну зайнятість.  На момент мого народження він вже був директором сталелитійного  заводу, саме почалась приватизація державного майна, і тато вертівся як навіжений, щоб вирвати собі наймарніший шматок.

Тепер я дещо більше розумію в цьому житті. І можливо я навіть стала розуміти матір – вона врятувалась від монстра. А мене залишила йому на поталу. Найбільше мене ранило те, що мати навіть не намагалась зі мною зустрітись поговорити, не цікавилась моїми успіхами, і моїми поразками. Вона просто стерла мене із свого життя, як небажаний епізод…

До цього літа. Бо цим літом у мене з’явилась рідня – я дізналась, що у мене є єдиноутробний брат. Це було незвичайно, дивно і підозріло. Я не розуміла, чому вони не зв’язувались зі мною раніше, але зрештою якось вийшли на мене, щоб через мене попросити про допомогу.

Нажаль Матвійко, якому було дванадцять років хворів, і його мати просто була у відчаї – оплачувати лікування йому було нікому, Матвійовий батько отримав інвалідність через аварію на виробництві, і був прикутий до інвалідного візка, сім’я жила на його пенсію  і материн заробіток. Тоді то матуся і згадала про успішну старшу донечку. Але як би я не злилась і ображалась на жінку, що мене народила, та залишити в біді безпорадного малого я не могла.

Вперше я пішла на перекір батькові, і настояла на знайомстві з братом. Малий покорив мене з першого погляду. У нас було так багато спільних рис. Я дивилась на нього, і бачила себе в дитинстві. Те  ж волосся, ніс і усміхнені губи. Тільки він вирізнявся неприродною навіть для підлітків худобою, і чорними колами під очима. Згодом малий облисів від хіміотерапії. Його щоки розтаскало від гормонів, він сам себе кликав «пінгвіном».

Я взяла за правило відвідувати його в лікарні щосуботи, допоки він проходив курсами «хімію» і реабілітацію. Там же у відділенні онкохворих дітей я познайомилась з Олею, яка втратила племінника, і залишилась волонтером при відділенні. Працювала з батьками, розважала дітей. Не знаю де у неї бралось стільки сили і світла, щоб висвітлювати ті темні місця сповнені людського горя.

Я вмовила батька оплатити лікування Матвійка. Малий був не винний  в гріхах нашої спільної матері. Її я бачила рідко, і відверто кажучи не мала великого бажання налагоджувати стосунки, так само як і вона зі мною. Годі вже було і того, що вона переступила власну гордість і неприязнь і звернулась по допомогу до нашої сім’ї.

Тоді я думала, що мій батько не такий покидьок, як його всі вважають. Я думала, що у нього є крапля чуйності і серце не таке загрубіле. Піддався ж він на мої вмовлянні допомогти Матвійку. Для нього то були копійки, а для мого брата єдиний шанс на життя. Лікарі давали позитивні пронози, залишався останній блок хімії і потрібно було проходити реабілітацію і відновлення після прийнятих ліків. У малого настав період ремісії. Ми сподівались, що вона буде довготривалою і стійкою, і хвороба буде подоланою.

Тепер я знаю – мій татусь нічого не робить просто так. Навіть допомога моєму братику була тільки способом припнути мене  на короткий поводок. Він створив мою слабкість, ту чарівну кнопочку, натиснувши на яку можна примусити мене зробити будь-що.

Я ніколи не полишу брата в біді. Я зроблю усе, щоб тільки його лікування добігло до кінця, і малий подолав хворобу.

Я замикаюсь в своїй кімнаті,  і даю волю сльозам. Короткий сплеск емоцій, і я падаю без сил на ліжко. Я так хотіла провести цей день з братом. Я знаю, що він чекає вихідних. Знаю,  що розчарувала його своєю витівкою.

Ненавиджу ці рожеві стіни, цю цукрово-пудрову кімнату, яку я вже давно переросла. Ненавиджу своє становище. Ненавиджу проклятого Шовковського, який погодився придбати племінну кобилу. Здається в моєму житті все було несправжнім. Тільки минула ніч з моїм дідом Морозом належить мені, і вчинена мною з власної волі.