Ти мій поганий Дід Мороз

10 Рита

10

В вікно зазирнув холодний ранок. Я не виспалась, я відчувала себе розбитою. Боліло все тіло. Не вірте тим, хто буде розповідати про легкість в тілі і заряд бадьорості після ночі сексу. Це неправда! Незвичні до таких гімнастичних вправ мої м’язи нили там, де я навіть не уявляла про їх існування!

Я тихенько натягнула шубу і сукню, точніше навпаки. Спочатку звісно сукню. Думки плутались, перестрибували о одного на інше. В ліжку спокійно сопів мій не менш заморений «дід Мороз». Так і не дізналась як його звати. Ну не будити ж його тепер, щоб це виправити. Тим більше, а що це б змінило? Мені треба повертись в золоту клітку, туди де я тільки товар в жадібних руках свого татуся.

Кинула останній погляд на чоловіка, який подарував мені цілу ніч задоволення. Навряд чи коли-небудь в моєму житті ще буде такий розв’язаний і дикий секс, як з цим самцем. Він прекрасний, коли спить. Чорне волосся скуйовджене,  прикриває лоб. Чиста шкіра, чорні брови, і віяло пухнастих вій на щоках. На підборідді пробилась легка темна щетина. У мене аж сверблять кінчики пальців, хочеться відчути її на дотик. Але я утримую себе. Нічим добрим це не обернеться.

Як же мені пощастило, що світла в будинку не було, і незнайомець навряд чи роздивився моє обличчя. Більше мене немає як запам’ятати і знайти. Та і невідомо, чи буде він шукати. І навіщо? Але десь би раптом побачив по телевізору, щеб і шантажувати почав, якщо  у нього скрутно з грошима. Тож все на краще.

Переводжу очі на його груди, які повільно і розмірено здіймаються від вдихів. Між негустим темним волоссям витатуйований тигр в стрибку. Хижий звір. І його хижий хазяїн. Прощавай.Я виходжу з будиночку, застібаючи на ходу шубу. В ніздрі вривається морозне повітря. Голова йде обертом від цієї свіжості і усвідомлення власної самотності.    Про останнє я помиляюсь і перебільшую. Бо в холі головного будинку мене чекає бугай з когорти охорони мого батька.

- Ми відігнали вашу автівку в місто, Маргарито Олексіївно, - доповідає він мені. – У мене вказівка доставити вас додому особисто, якщо виявиться, що ви ночували тут.

Його залишили чергувати тут про всяк випадок, розумію я. Олька мене не здала. І ніхто не здогадується з ким я ночувала.

Я озираюсь на пустий хол, в кутку трудиться прибиральниця, яка складує пакети із сміттям, навіть стійка адміністратора порожня. Мабуть, Оля вже змінилась. Переводжу погляд на самовдоволене і свіже обличчя охоронця.

- Поїхали, - зітхаю я. Він помітно розслабляється. Невже думав, що доведеться мене вмовляти, чи тягнути силою?

Я настільки виморена, що  у мене точно б на це не вистачило сил. Хочеться просто завалитись  в ліжко і спати, спати, спати. І не думати про те, що я пережила уночі. Але думки самі лізуть в голову, і низ живота солодко завмирає, коли я пригадую пережиті емоції.

Сідаю в позашляховик на заднє сидіння. ВІдвертаюсь до вікна. На губах блукає посмішка. Дивлюсь як вирулює мій цербер з парковки, як миготять за вікном сосни і снігові замети. Потім ми вливаємось в  потік автомобілів, які їдуть в місто. Пейзаж стає понурим, брудні обочини, слизька чорна смуга дороги, заляпані брудом автомобілі.

Закриваю очі, щоб не бачити цього всього. І цілком очікувано засинаю. Прокидаюсь вже вдома, коли за нашою автівкою закриваються суцільні ворота.

- Олексій Дмитрович чекає на вас, - повідомляє мені ще один мордоворот, коли я ступаю на мощену доріжку, що веде до будинку.

Я прикриваю долонею позіхання, і розправивши плечі йду на зустріч звіру, що прикрившись людською шкірою удає з себе мого батька.

- Марго, твоя втеча сміхотворна, - повідомляє він мені.

Мій батько масивний, як скеля. З молочно-білим волоссям, посивілим надто рано, але не втративши своєї густини. Він коротко його стриже, залишаючи тільки колючий їжачок. У батька квадратна щелепа, тонкі губи і холодні очі. З його зовнішності на щастя мені дісталось тільки останнє. Світлі, блакитні очі кольору Чорного моря.

- Якби хотіла втекти, ви б мене шукали довше, - недбало знизую я плечима, і передаю прислузі шубу. - Я просто хотіла побути на одинці.

- І як, вдалось? – батько жестом гукає мене за собою. Вед в свій кабінет, немов нашкодившу підлеглу.

Не маю вибору, і мушу йти за ним.

- Виглядаєш кепсько, - промовляє нарешті татусь до мене. – Мабуть цілу ніч не спала, очікуючи побачити на порозі Леоніда?

- Майже так і було, не спала, - бурчу я, і посміхаюсь. Знали б ви всі, що саме стало причиною мого безсоння!

- Тобі треба добряче підготуватись до сьогоднішнього вечора, - зверхньо повідомляє мені татусь. – Ти маєш справити на Шовковського незабутнє враження.

 -І не подумаю! – проявляю спротив я. – Ще я перед ним не стелилась!

- Будеш! – в батьковому голосі звучить сталь, навпіл із втомою. Він навіть сходить до пояснень: – Так буде краще для всіх нас. Марго, ти ж розумна дівчинка.

- Не треба говорити про якісь мої людські якості,  я просто товар, який купив Шовковський. Лялька! – не хочу навіть слухати його вмовляння і виправдання. Маніпулятор. Жорстокий і бездушний.

- Я забороняю тобі сьогодні йти в лікарню, - зітхає Олексій Дмитрович. – Ти покарана, Марго. Сидиш дома, і думаєш над тим, хто оплачує «хімію» для твого брата! І чепуришся до Шовковського, від того, як ти йому сподобаєшся залежить оплата ліків малому виродку. Так тобі все зрозуміло?

- З цього треба було починати, а не намагатись зіграти турботу, - огризаюсь до батька я.

- Ти добалакаєшся! – загрозливо відповідає Олексій Дмитрович. – Кров твоє шльондри матусі  бере гору. Невдячна. Треба було здати тебе в інтернат може б тоді ти навчилась цінити те, що маєш і була б більш покладистою!

Я ковтаю сльози. Не діждеться. Розвертаюсь на підборах і чітко крокую на вихід.