Ловець ЧАР

Глава 7. У пошуках зниклої дівчини

- Обережніше, - мене дбайливо, але міцно беруть за плечі, відсторонюючи. - Не збий кого-небудь з ніг.

Я спантеличено підводжу голову догори. Невідомий чоловік в нашому жіночому царстві? Наші погляди зустрічаються, і я завмираю.

Якби мені сказали описати хлопця переді мною одним словом, то я в б відповіла - "Вау!" Ні, справді, нічого іншого, окрім "Вау!" я б просто не змогла сказати.

Не набагато вищий за мене. Метр вісімдесят - не більше. Стрункий. Чорнявий. Привабливе вилицювате обличчя. Та не це так вразило мене. Було в ньому щось таке... Сила. Незворушність. Надійність. В кожному русі, в кожній рисі його статури, у погляді чорних очей. У тому, як тримав мене. Наче всього лише за руки, але здавалося, що я не в змозі ворухнутися в цьому захваті.

Я хотіла сказати "Пробачте" та відсторонитися, але вийшло лише невиразне "ае" й спроба відскочити. Чоловік не став утримувати мене, й я ледь не впала на підлогу. Незнайомець не звернув на це уваги, чи зробив вигляд, в будь-якому разі я була вдячна йому за те, що він відволік увагу дівчат на себе заявою:

- Вітаю! Мене звуть Євген... С... Сильвестрович. Я замінюватиму пана Клочко на час його перебування у лікарні. Випереджаючи ваші питання, повідомляю: на скільки мені відомо, там нічого серйозного, просто обстеження. Тож спокійно ставайте до роботи.

Дівчата загомоніли, поглядаючи на нового адміністратора. І я була з ними абсолютно солідарна. Якось це несподівано. Втім, у Василя Семеновича робота доволі нервова, в тому числі й через мене, тож щиро побажавши йому усілякого здоров'я, поспішила на своє робоче місце.

Далі день пішов у своєму звичному ритмі. Щоправда занадто завзятий новий адміністратор весь час проходив повз, спостерігаючи за роботою операторів й відволікав своєю бездоганністю, хай йому грець!

День добіг свого кінця швидше, ніж звичайно, але відчуття радості з цього приводу чомусь не виникало. Тим не менше, я швидко похапала свої речі та побігла до виходу. Хвилин п'ятнадцять тому Софійка повідомила про зібрання, що мало відбутися за півгодини.

Переповнена маршрутка довезла мене до будівлі Ковену. Дорогою до Зали нарад закинула сумку у рідному кабінеті та стала перед світлі очі наймогутніших людей Ковену поряд зі своїми божественними напарниками.

- Куди пропала? - шепнула білявка.

- Ліки приймала, - так само коротко відповіла на питання.

Софійка з розумінням кивнула та знову повернулася до трибуни, до якої вже підходив сивий старець - Голова. Колись у нього було нормальне ім'я, але я тих часів не застала, тож для мене, як для інших моїх одноліток, він живе і помре, як Голова.

- Пані та панове, проголошую чергове засідання Середньої Ради розпочатим, - проскрипів чоловік старечим голосом, а потім важко опустився у велике крісло. Спинка того крісла була така висока, що сухенький дядечко видавався ще меншим, ніж був насправді.

Середня Рада, отже можна буде говорити, коли про це повідомить Голова. От і добре, спитаюсь, що роблять, щоб знайти дівчину, якщо вже проґавили. Надія на відповідь малесенька, але принаймні щось.

Втім, радіти довелося недовго. Невдовзі мені вже здавалося, що це зібрання було виключно для того, щоб з усіх можливих ракурсів випитати подробиці п'ятничних подій.

Розповідала я, як і бажала Рада, максимально детально, аж до власних відчуттів та переживань. У слабкості або непрофесіоналізмі мене ніхто не звинуватить, тож соромитись мені нічого.

Потім вислуховувала доклади всіх учасників подій до останнього прибиральника. Стояти на одному місці було нудно, до того ж прослуховування одних й тих самих звітів тільки від різних людей таке собі задоволення. Найціннішу інформацію дали я та Ігор. Саме він йшов по сліду перевертня-утікача, але загубив у приміських лісах.

Більше слухати там було нічого. Проте Рада вимагала подробиць.

- З усього виходить, - взяв слово мій дядько, - що перевертень викрав дівчину. Судячи зі ступеню агресії, яку проявляли ті особини, дівчина вже має бути мертва, отже в нагальній рятувальній операції необхідності немає. Але залишати випадок без уваги не можна. Не вистачало ще, щоб ця гидота розповсюдилась у наших рідних краях. Тому операція з пошуку істот продовжиться із залученням усіх винищувачів. Тобто відтепер ми матимемо три пошукові групи. Склад звичайний: винищувач, менталіст і технік. На цьому все. Названих спеціалістів прошу залишитись, інші - вільні.

Зала почала швидко спустошуватись, але товчії біля виходу не було, всі знали правила і свою чергу. Треба віддати нашим керівникам належне - організація відмінна. Втім досягається це подекуди аж надто жорстоко. Байдуже на мене, на мені все заживає, як на собаці, але ж звичайні люди...

- Зірко, - пролунало в моїй голові, і я знову відкинула зайві думки.

Софійка, що стояла трохи попереду, ледь помітно всміхнулась та кивнула.

Ще хвилин двадцять член Ради, відповідальний за оперативну діяльність, окреслював нам наші дільниці та план пошукової роботи. Ми всі були професіоналами, до того ж, не раз вже працювали разом, тож багато часу інструктаж не зайняв.

Що й казати, команда Софії як завжди була у більш виграшному становищі в пошукових операціях, бо ж вона вважалась оперативником, а не металістом. Скоріше за все їм пощастить знайти того покидька, що занапастив Віту.

Бідна дівчина. Звісно, я вже звикла до того, що люди часто гинуть через цю всю чарівну наволоч, але коли це відбувається з тим, кого ти добре знаєш, відчуття все одно інші.

З будівлі Ковену виходили по черзі - все ж ніч на дворі й натовп, що покидає фабрику, виглядатиме щонайменше дивно. Але невдовзі я зустрілася у місці збору з членами моєї групи на цю облаву.

Сергій та Павло. Вже досить дорослі чоловіки, що пам'ятали мене ще маленькою дівчинкою, коли я жила разом зі своїм дядьком в стінах Ковену. Як я вже казала, ми не раз працювали разом, тож після зустрічі майже не розмовляли, а просто рушили до відведеної для обстеження частини міста.

Павло - наш технік - вправно кермував автівкою. На щастя на нічних дорогах трафіку майже не було, тож вже за п'ятнадцять хвилин ми були на місці.

А далі почалася рутина: Сергій прочісував простір ментально, я фізично, а Павло відзначав на карті інформацію та був на підхваті.

- Як твоя мала? - спитала Павла під час короткого відпочинку з перекусом з найближчого мінімаркету. На скільки я пам'ятаю, в нього молодшій донці десь приблизно роки три.

- А що їй зробиться? Ходить до школи, псує нам з Катькою нерви.

- Як до школи? - стрепенулась я, а Сергій тихо хмикнув.

- Так. В цьому році пішла до першого класу.

- Вона думала, що їй три роки, - підказав Сергій спантеличеному другові.

- Ми що так давно не працювали разом? - знову здивувався Павло.

- Просто я давно про неї не питала, - нарешті прийшла до тями я. - Я зараз відчуваю сере реліктом, але не сказати цього не можу: як же швидко час спливає...

Обидва чоловіки весело розсміялись.

- Зірко, ти ж дівчинка ще зовсім, який ще релікт? Хто ж тоді ми?

- Доісторичні істоти? - не надто чемно припустила я.

Відповіддю мені був новий вибух сміху. Я також сміялася. А що ще робити у темній машині посеред нічного міста, коли йде полювання на смертельно небезпечну істоту?

Коротка перерва скінчилася, й ми знову розповзлися по місцині у пошуках небезпечного звіра. Пошуки у цю ніч так ні до чого не призвели, й Павло відвіз мене додому. Вже лягаючи у ліжко подумала про те, як людям мабуть важко працювати в такому режимі. В наступну мить мене розбудив будильник.

Підводитись важкувато, але на роботу я лечу. Не відомо, скільки ще днів буде на заміні наш неймовірно привабливий адміністратор. Прийшовши до офісу зрозуміла секрет підвищення мотивації працівників - адміністратор-красунчик забезпечує стодвадцятивідсоткову явку персоналу. На роботу припхалися навіть ті, хто в цей день були вихідними або у відпустці.

Євген вже був на місці та уважно вдивлявся у кожну працівницю, що з'являлася на робочому місті. Але вигляд при цьому красунчик мав дуже не задоволений - ніздрі роздратовано тріпотіли, а серце гупало голосніше, ніж у будь-кого в приміщенні. Що ж так розлютило його з самого ранку?

Наші погляди зустрілися. Мить чи дві ми не ворушилися, проводячи німий бій поглядами. Раптом серце моє підскочило у грудях. У ту ж мить чоловік підвівся й рушив до мене. Я сполохано відвернулась до свого робочого місця й спробувала сховатись за роботою, але, як на зло, жодного клятого виклику не поступало!

- Зоряна, чи не так? - почулося над моєю головою.

- Так, - розвертаюся на своєму кріслі.

- Можна тебе на кілька слів?

В мене щелепа відвисла від такої наглості. Але жіноча цікавість розігралася не на жарт. Звідки адміністратор на заміні знає моє ім'я?

- Так.

Ми попрямували до невеличкого кабінету, що його зазвичай займав Василь Степанович. Двері за мною зачинилися. Й в ту саму мить я почула важке зітхання.

- Ти була в п'ятницю в "Ельдорадо" з дівчиною на ім'я Вікторія, - не питав, а стверджував Євген... як там його по-батькові... Я промовчала, а він продовжив: - Напевне ти злякалася. Тебе ніхто ні чому не звинувачує. Ти захищала себе і свою подругу. Але справа в тому, що та дівчина дуже дорога моєму... другові. Він шукає її. Ти знаєш, де вона?

Надзвичайна здогадка промайнула в моїй голові, але я поспішила її придушити. Не може бути, цього просто не може бути! Я мотнула головою й зробила крок до стіни.

- Тобі не варто мене боятися, - правильно зрозумів мої дії чоловік... а чи чоловік? - Ти маєш розуміти, наскільки важлива пара в нашому житті, тому, гадаю, не будеш перешкоджати Кирилові.

- Ні! - гаркнула я. - Я не дозволю скривдити її.

- Він закоханий у неї, дурна, він ні за що не скривдить її.

- Перевертень викрав її! - лють потроху затьмарювала мій розум.

Свідомість просто відмовлялась розуміти всю картину. Зараз переді мною стояв ворог, якого я готова була розірвати на клаптики, щоправда, якщо він справді вирішить атакувати, я буду перед ним безсильна. Жодної зброї з собою я не мала, а перемогти перевертня голими руками не під силу навіть Ігореві - фізично найсильнішому з ловців.

Втім, чужинець відчув небезпеку з мого боку й зробив крок убік.

- Ти сильна, - раптом усміхнувся він. - Чому ж тебе так важко прочитати? Ти хоч раз перекидалася, дівчинко?

- Я не така, як вони, - стишено прогарчала у відповідь. Лють небезпечно клекотіла в мені, але щось утримувало від нападу загнаного щура. Мені потрібен був єдиний сигнал.