Право на щастя

Глава 12

Від адвоката Антон вийшов задумливим, і здивованим. Віра сиділа в прийомній свого батька, підхопилась, як тільки Волков вийшов з кабінету Біляєва. Перед консультацією вона коротко привіталась з батьком, але не стала заважати їм з Антоном працювати.

- Ходімо, - кивнув дівчині Антон. – Ми заслужили обід.

Віра зрозуміла, що по відстороненому обличчі шефа нічого не розбереш – сподобався йому прийом, була користь від тої зустрічі? На язиці вертілась сотня питань. Цікавість розпирала її з середини. Їй раптом захотілось дізнатись про Антона Павловича все. Чим він живе. Чим переймається.

- Все добре? – тільки й запитала дівчина. Поправила на плечі ремінець маленької круглої сумочки-клатчу, напружено дивлячись  спину директору.

- Без сумніву, - коротко через плече кинув Волков.

Генеральний директор притримав перед Вірою двері. На відміну від адвоката Долі адвокат Біляєв не розмінювався на кабінет в якомусь офісному центрі. Ні у нього був офіс на першому поверсі пятиповерхівки, переобладнаний з трикімнатної квартири. З солідною вивіскою, скляними дверима і кам’яним ганком, що був навіть пандусом обладнаний.

В офісі вся обстановка теж натякала на те, що її власник не відчуває фінансової скрути – диван і крісла з шкіряною оббивкою, панелі із світлої деревини,  товсті столи з червоного дерева, натерта до блиску підлога з мармурової крихти. Віра так цікаво цокала невисокими підборами по цій підлозі, що мимоволі хотілось опустити очі долу, і милуватись її рівними ідеально зліпленими гомілками і ступнями, закутими в блискучі лакова туфлі-човники.

А хиткість, з якою вона, ніби невпевнено, трималась на підборах, породжувала в душі бажання підтримати її під лікоть, або і взагалі підхопити і носити на руках. Підступна річ  - тонкі підбори. Варто жінці їх одягнути,  як вона відразу перетворюється на крихкого ідола, якого треба оберігати.

Антон настільки відволікся на власні думки і спостерігання ніг секретарки, що на мить затримався біля дверей, в той час як Віра пройшла мимо нього.  Час ніби на секунду сповільнився, а потім понісся з пришвидшенням.

Віра зробила крок вниз по сходинці, і на неї налетів хлопець в сірій толстовці з капюшоном, натягнутим на обличчя. Молодик ухопився за ремінець Віриної сумочки, видираючи здобич у дівчини з рук. Луснула тканина – то цупкі пальці злодія прихопили разом із ремінцем рукав Віриної сукні, і тканина не витримала натиску, розповзаючись по шву.

А злодій відштовхнувши Віру кинувся геть, перестрибнувши кілька сходинок, наче перелетів. Тільки ноги в брудних кросівках мелькнули.

Дівчина скрикнула, очікувано не втримала рівновагу, і покотилась на асфальт.

Антон кинув двері і кинувся слідком за крадієм. Очі цупко тримались за миготіння сірої плями  толстовки. Бігав злодій не дуже добре. Мабуть, розрахунок був на те, що жертва розгубиться, а супутник кинеться їй на допомогу. Тож кількома великими стрибками, Антон майже наздогнав злочинця. Зрозумівши це, молодик кинувся на проїжджу частину, прямо під автомобілі, і Антон не роздумуючи прослідував за ним. Відштовхнувся від капоту якогось автомобіля, різко і тонко пискнули гальмівні колодки, їм вторив високий вереск зчеплення гуми з асфальтом і грубіший рик клаксону автівки, але Волков на те не зважав.

В вухах шуміла кров, наднирники виробляли адреналін, і Волков здавався собі швидшим і спритнішим, ніж будь-коли в житті. Один стрімкий ривок, і він хапає злодія за плече. Але той виявився вертким, як вуж. Дивом вислизнув із захвату, шпурнув в обличчя Волкову трофейну сумочку, і знову кинувся геть.

Антон інстинктивно вхопив коричневий клатч, І обернувся. На тому боці вулиці Віра так і продовжувала сидіти на тротуарі, ошаліло трясучи головою. Вибір був очевидним – треба було допомогти дівчині, а не переслідувати невідомого молодика. Тим більше, що злочин йому не вдався.

Антон кинувся до назад до дівчини.

- Як Ви? – дурне питання, зрозумів відразу чоловік, опускаючись поруч з Вірою на коліна. Погляд вже обшукував ї тіло. Вихопив відірваний рукав сукні, що оголював вкриту шрамами руку. Віра бездумно притримувала тонку тканину, намагаючись приховати свій сором. І Антон миттю зорієнтувався, зняв піджак, і накинув поверх Віриних плечей. Перевів погляд далі. – Що з ногою?

Павутиння капрону розповзлось на гомілці, безповоротно зіпсувавши колготи довгими «стрілками». Віра подряпала ногу, здерла шкіру при падінні, але навіть не намагалась її оглянути. Видно ніяк не могла оговтатись від шоку. Антон перевів погляд вище, спідниця задерлась аж до стегон, і він зрозумів, що помилився - на Вірі були не колготи, а панчохи. Чорне мереживо широкою смужкою охоплювало стегно.

Волков відвів очі. Але картинка намертво відбилась в його мозку.

- Давайте руку, - він допоміг Вірі піднятись, і та застогнала опершись на пошкоджену ногу. – До автівки зможете дійти?

 Дівчина притримала біля горла поли піджака, який так і норовив зісковзнути з її плечей. Запах Антона Павловича, терпкий, невідворотний, здається міцним коконом оплутав її з голови до ніг, позбавляючи здатності мислити раціонально.  Нога боліла. Пекло здерту шкіру. На руці здається теж були подряпини, чи синці – злодій не церемонився, хапаючи сумочку, прихопив і рукав, і руку боляче шарпнув. Віра ніяк не могла повірити реальність тог, що відбулось. Як наче фільм дивилась. І тільки піджак директора, який ще зберігав його тепло, огортав дівчину і вберігав від паніки.

- Може до лікаря? – запитав Волков, бачачи що підлегла ніяк не може оговтатись.

- Не треба, - нарешті видавила з себе Віра, і спробувала зробити ще крок, але нога озвалась болем, який прошив від щиколотки до тазу.  Пальці самі собою вхопились за Антона Павловича. – Зараз пройде.

Вони дошкутильгали до джипу, і Віра присіла на сидіння. Взяла з рук Волкова вологу серветку, щоб нарешті витерти бруд і кров.

- Я відвезу Вас додому, - щоб якось відчути себе потрібним промовив Антон. І щоб не думати про її кляті панчохи. Як взагалі про таке можна думати зараз, коли дівчина травмована і розгублена, шипить як кішка, торкаючись забитої гомілки? Він не знав, але думка, що під її спідницею, міцно обхоплює шкіру мереживо, як розпечений цвях засіла в його голові.

- Дякую вам, Антоне Павловичу, - нарешті озвалась Віра. – У вас просто блискавична реакція.

- Треба заїхати в поліцію.

- А ви роздивились нападника? Я відверто кажучи взагалі не зрозуміла, що сталось, аж поки не побачила, як ви вхопили хлопця за плече на тому боці вулиці, - Віра відкинулась на сидіння, пригладила волосся.

- Сірий светр, чи щось таке на ньому, - сказав Волков. – Обличчя не бачив. Але ж мають бути камери спостереження? Не можна залишати безкарним такий вчинок!

- Ви праві, але мені треба оговтатись, - визнала правоту Антона Павловича дівчина. – А завтра обов’язково зайду у відділок і напишу заяву. Тим більше, що завдяки вам, у крадія нічого не вийшло.

8.2

Автівка запинилась у Віри в дворі. Волков розблокував двері:

- Я миттю, переодягнусь і вийду, - озвалась до начальника дівчина.

 - Думаю, вам буде краще сьогодні залишитись вдома, - вирішив Антон.

- Але ж робота…

- Не вовк, в ліс не втече, - запевнив Віру чоловік. Жидкін йому стільки разів казав те ж саме, аж смішно стало.         

- І ніхто не стане мене попрікати особливим становищем?  

- Ви травмовані, - Антон вийшов з машини, відчинив перед Вірою двері. – Йти хоч зможете?

- Мабуть, - Віра вийшла з автівки, і здавлено охнула, опершись на ногу. – Ем, мабуть, розтягнула зв’язки. Справді треба сьогодні полежати і не навантажувати ногу.

- От бачте! – Волков взяв Віру під руку. – Я проведу Вас.

Віра поклала руку шефу на передпліччя. Під пальцями напружились м’язи. Він був так близько, що мимо волі Віра подякувала злодію, за цю коротку можливість побути поруч з предметом своїх бажань. Повільно вони дійшли до дверей під’їзду. Не зрозуміло з чого, але Віра хвилювалась все більше, ніби зараз мало відбутись щось таке, що в корінні переверне її життя. Серце гупало і калатало, ледь не вистрибуючи з грудей.

Три східця перед під’їздом здались незборимою вершиною для її пошкодженої ноги. Віра спітніла  від напруги і болю.

- Мда, - щось собі сам вирішив Антон Павлович, і тільки важкі залізні двері закрились за їх з Вірою спинами, підхопив дівчину на руки.  – Який поверх?

- Третій, - охнула дівчина, але опиратись не стала. Видно і так багато начальникового часу забрала, щоб марнувати його ще й і на сперечання.

Дівчина була геть невагомою. В ніздрі забився її солодкий запах. Абрикоси і цукерки.  Антон відчув як б’ється її серце об ребра, шалено гупає під його пальцями. А пальці-то його так близько від напівкулі грудей. Здається ледь ворухнеш рукою, і доторкнешся… Ну про що він думає?

Про гострі груди і тонкі ключиці, що опинились в полі його зору. Про панчохи на її ногах. Картинка того, як Віра стоїть оголена,  в одних панчохах сколихнула чоловічу уяву, прокотилась хвилею збудження, і фантазія Антона понеслась як коні, що відірвались з прив’язі. Він вже не міг не уявляти що було б, якби ті стрункі ноги в панчохах, з поясом і мереживом,  обвились навколо нього і захопили його тіло в полон. Або.  Якби він цілував її тонку шкіру над смужкою мережива, захопив би мереживо зубами, і повільно потягнув вниз, вивільняючи ногу…

Третій поверх виявився аж надто близько. Дівчина кивнула на залізні двері своєї квартири.

- Ключі, - Віра тримала їх в руках, після того як відчинила під’їзд. Антон перехопив ключі, і не випускаючи з рук свою цінну ношу, відчинив двері.

Заніс дівчину в квартиру. Він розумів, що це зайве, але не міг відмовити собі в такому задоволенні – потримати її в руках ще мить. Поставив Віру на ноги в коридорі. Вона повільно зісковзнула на підлогу, торкаючись його тіла своїм.

Ніби електричний струм прокотився їх тілами одночасно. Довгий повільний рух, під час якого Волков відчув всі випуклості дівочого тіла. Між ними було так мало тканини – тільки його футболка, тільки її сукня. І від того Антон навіть відчув як прочеркують палаючі лінії на його тілі горошини Віриних сосків. В пальцх миттю виникло бажання доторкнутись до них. Антон навіть руки в кулаки стиснув, що не дозволити собі зайвого.

Дівчина невпевнено трималась за його плечі. Подивилась Антону в очі, задираючи до гори обличчя. І бездумно потягнулась до нього губами.

Віра не розуміла що робить. Просто після всього пережитого, цей жест здавався їй таким правильним, таким потрібним, що вона не задумалась, що коїть. І можливо б якби Антон Павлович не відповів їй взаємністю, дівчина б зробила вигляд, що просто не втрималась на ногах, і незручно похитнулась, але він відповів.

Антон і так був порядком збуджений. Розпалений дівочою близькістю, власними фантазіями, її солодким запахом. А коли Віра поклавши свої ручки йому на плечі, потягнулась до нього губами, просто втратив голову. Він вчепився в її губи, як голодний би накинувся на їжу. 

Нестримно, дико, зминаючи ніжні пелюстки рожевих губ, майже кусаючи, випиваючи її дихання, ловлячи стони, і Віра відповідала йому з неменшою палкістю. Її коліна підгинались, вона відчайдушно трималась за Антона, повертаючи йому його ж ласки і забувши про все на світі.

У Антона зірвало дах. По іншому б він потім не зміг би охарактеризувати свою поведінку. Він притис Віру до свого тіла. Вдавив її в себе. Одночасно зминаючи рукою її округлу сідницю. Втискаючи її стегна в свої, змушуючи дівчину відчувати його ерекцію. Віра застогнала і сильніше подалась вперед, мовою тіла натякаючи йому, що їй подибається те, що вона відчуває там внизу. Здавалось його штани ось-ось луснуть від того, як його збуджений орган рвався на зустріч дівчині.

Іншою рукою Антон заліз Вірі під спідницю, з голодною жагою фетишиста знайшовши мереживо панчохи, і огладив ніжну шкіру на стегнах, зачіпаючись пальцями об нерівності мережива.

Його заводило, що Віра так одягнута. Хотілось позбивати дівчину верхнього шару одягу, і милуватись її тілом, невинним і розпусним одночасно. Він би так і зробив, впевнено вхопившись за лацкан власного піджака, що прикривав Вірину порвану сукню, скинув предмет одягу геть.  Але варто було її плечам оголитись, як Віра напружилась, і ніби затверділа всім тілом.

Волков відразу вловив в ній цю переміну. Його ніби струсили всього, підняли над землею, і різко опустили назад. Він повільно розслабив руки, дозволяючи Вірі звільнитись з його захвату. І дівчина  злякано відступила, навіть забувши що у неї ушкоджена нога. Ухопилась рукою за протилежну стіну, важко дихаючи.

- Вибач, я знову…, - неслухняним голосом почав Волков. Але Віра його перебила:

- Не треба вибачень, ідіть.

Їй хотілось сховатись. Їй було знову соромно за свої бездумні вчинки. За те, що Волков бачить її руку.  І водночас в грудях все розросталась лоскітна кулька, від чого хотілось бездумно посміхатись. Вона відчувала, як сильно Антон Павлович збуджений, як він її бажає, і здавалось зроби вона зараз ще один крок на зустріч, і він займеться з нею коханням прямо тут в коридорі. Відчуття було змішане.  З одного боку Віра раділа, але з іншого – вона злякалась. Ця невпевненість і створювала необхідність залишитись самій.

Антон Павлович тільки кивнув, і вийшов з квартири.