Право на щастя

Глава 5

«Влип», - вирішив Антон.  Десь там Олеся може відкорковувати шампанське, будь воно не ладне. Це ж треба їй такий подарунок – пропащого колишнього чоловіка позбавили водійських прав, бо спіймали п’яним за кермом. Як вони зрадіють з адвокатом.

- Ваші документи? – продовжував шкіритись патрульний.

- Це я пила! – подало голос Віра. – А Антон Павлович тверезий!

- Дівчино, а вам вісімнадцять є? – поцікавився другий коп, який теж підійшов до відкритого вікна. – Чи ви, Антон Павлович неповнолітніх споюєте?

Інший вже завчено бубнів своє прізвище-посаду, не дивлячись чи слухає його хтось.

- Які нісенітниці! – обурилась Віра, і полізла в сумочку шукати паспорт.

Тим часом справа набирала обертів.

- Виходьте з автомобіля, обоє, - скомандував той інспектор, що представився як сержант Рєзнік.

Віра вискочила в дощ, наїжачилась від несподіваного холоду, на ходу витягуючи проклятий паспорт. В середині все похололо від незрозумілої тривоги. 

- Ось, є мені вісімнадцять! – тицьнула вона документ під ніс патрульному. Осіння морось осідала вологою їй на комір і волосся, але вона не зважала.

- Віро, йди в салон, - скомандував холодно Волков. А сам протягнув права і страховку патрульному, і потягнувся за телефоном.

- Так, Волков Антон Павлович, - розтягуючи слова прочитав сержант Рєзнік. – Спиртне вживали?

- Ні, - різко відповів Антон. – Чекайте, я маю право на дзвінок адвокату.

В телефоні лунали довгі гудки. Антон підняв комір легкої куртки, подивився на Віру, яка і не подумала його слухати, і забравши у іншого патрульного свій паспорт, тепер стояла ледь тремтячи від холоду. Автомобілі проїжджали повз, розбризкуючи навколо дощові краплини. Мимохіть Волков налічив їх штук п’ять, поки чекав відповіді.  Нарешті в слухавці пролунало різке і незамовлене »Алло».

- Валентина Володимирівна, перепрошую, що так пізно телефоную, - ввічливо почав Волков. – Але у мене проблеми.

- І? – буркнула адвокат. Коли він бачив її в залі судового засідання, вона так вела себе з опонентами. Завжди зла, кидалась на Олесю і її захисника, як пес на перехожого. Перебивала, забивала баки. І Антону здавалось, що адвокат Доля – ідеальний захисник. З ним же вона завжди вела себе підкреслено ввічливо. Тому зараз неприємно здригнувся, відчувши на собі її хамство.

- Мене зупинили патрульні, підозрюють що я п’яний, - пояснив Антон їй.

- А Ви пили?

- Ні.

- Ну то подихайте їм в трубку, і вони відчепляться, - на тому кінці проводу почулись короткі гудки.

Поговорив. Антон ледь не зіжмакав телефон, але повернувся до сержанта, і навіть посміхнувся.

- Поговорили? Пройдемо в машину? – зробив запрошуючий жест патрульний.

- А свідки? – подала голос Віра.

- Які свідки, дівчино? – незадоволено зиркнув на неї Рєзнік. – Ідіть в автомобіль, без вас все зробимо, не мерзніть.

- Мають бути два свідки, - підхопив Антон, подумки роблячи замітку, що треба буде Вірі подякувати за підказку.

- Та навіщо вам ті свідки, - здивувався інший патрульний, лейтенант Мельник. – Ви ж кажете, що не пили. Це формальність, перевіримо зараз на драгері за три секунди, і поїдете собі.

Але водійське посвідчення він Антону повертати не поспішав. Антон зробив крок до патрульного автомобіля, а у Віри як щось клацнуло в голові. Вона кинулась до нього, вхопила за рукав куртки, і зашепотіла:

- Не погоджуйтесь, благаю, це пастка! Хай дають направлення на здачу крові. Та кава, ви пам’ятаєте? – Віра говорила сумбурно, а перед очима у неї стояла картина, як Жидкін виливає Антону  в каву коньяк. – Тільки в лікарню Вам треба, Антон Павлович!

Волков зупинився. Може дівчина і має рацію. Зрештою він нічого н евтрачає.

- Я здам кров, - твердо заявив патрульним Антон.

- Ваше право, - хмикнув Рєзнік. – Поїхали.

- Віддайте посвідчення, - Волков протягнув руку, рушаючи до свого автомобіля.

- Е ні, пане Волков, - патрульний сховав клаптик пластику в нагрудну кишеню. – Посвідчення я вам віддам в наркодиспансері, як лікар підтвердить, що ви не вживали. А до того часу, я маю право вилучити документ.

- Так а як я кермуватиму, без посвідчення?

-А ніяк. Сідайте в патрульний автомобіль, - Резнік різко відвернувся, підхоплюючи рацію, з якої лунало якесь шкварчання.

- Я  їду з вами, - безапеляційно заявила Віра. – Я буду свідком.

- Як хочете панночко, - лейтенант Мельник взагалі втратив цікавість до ситуації, пішов на місце водія.

Віра сіла на заднє сидіння, посунувши від себе кашкета з кокардою, і пустий планшетник для паперів. Мельник щось відмічав в робочому планшеті. В автомобілі пахло пилом і лавандовим  освіжувачем повітря. Сидіння прогнулось під Антоном Павловичем. Від нього несло дощем, а стегно, яким він торкався Віри, обпікало навіть через джинси.

- Що за цирк, Віро, - схилившись до дівчини, так щоб ніхто не чув запитав Антон. Він не мав підстав не довіряти своєму адвокату, так якого ж дідька лисого послухався це дівчисько, і згодився їхати здавати кров?

Віра відчула як червоніє від його близькості. Сп’яніння, яке ніби вивітрилось на вулиці, знову вдарило по ній, відбиваючи здатність розумно мислити. Щоки горіли. Чи то від перепаду температури, чи від відчуття його дихання на шкірі.

- Я потім поясню, не при них, - Віра кивнула на патрульних. Резнік саме сів на пасажирське сидіння.

- Що там шепчетесь, голубки? – хмикнув він, подивившись на Віру і Антона в дзеркало заднього виду. І помітивши, як вони відсахнулись один від одного, повернувся до напарника: - Трогай, Колю. Чим швидше оформимо цього, тим швидше нових клієнтів передадуть.

Прийомна кімната в наркодиспансері була обкладена білими маленькими кахлями. На підлозі кахлі були пофарбовані зеленою фарбою, і доріжка по якій ходили відвідувачі вже знатно вичовгалась, як стежка в полі, по траві, вказувала маршрут лікаря до столу, до підсобки, до дверей.

З протилежного від входу боку вийшов лікар, з половиною бутерброду в руках. В запах хлору вмішався аромат ковбаси.

Антону   Павловичу запропонували сісти, лікар похапцем прожував, і обтрусивши з не зовсім білого халата крихти, сів писати якісь папірці, періодично зиркаючи то Антона то на його водійське посвідчення.

- Так а чому відмовились проходити огляд у патрульних? – уточнив він у Волкова, закінчивши писати.

- Не довіряю, - коротко відповів Антон.

- Наполягаєте на здачі крові? Знаєте, що результати доведеться чекати три дні?

- А є альтернатива? – Антон вже зрозумів, що своє посвідчення він сьогодні не забере. Внутрішній параноїк вголос кричав, що навіть тимчасове вилучення посвідчення адвокат колишньої дружини виверне перед судом я доказ Антонової недбалості.

- Пройдіть тест на приладі «Драгер», - лікар кивнув в бік тумбочки. – Результат миттєвий, похибка до однієї тисячної відсотка. Ви ж не виглядаєте як п’яничка. Навіть як людина, яка сьогодні пляшку пива випила, не виглядаєте. Повірте моєму досвіду, я таких людей за сто кроків бачу.

- А свідки? – Волков зирнувся на патрульного, Рєзнівка, здається. Мельник залишився в автомобілі.

- З Вами дівчина, - лікар кивнув на Віру, яка обперлась плечем об одвірок, і спостерігала за всім від входу.  – Зараз ще когось запросимо.

Антон завагався, але зрештою кивнув лікарю. Треба стримувати параноїка в собі.

- Я пив каву сьогодні, в неї друг підлив коньяк. Невдалий такий жарт, - зітхнувши пояснив Антон. – Я зробив ковток. Це покаже на приладі?  

Сержант показово зітхнув, і зробив жест рука-обличчя. Типу, і трапляються ж такі дурні на дорозі, що через ковток кави змушують їхати через пів міста в лікарню.

- Звісно що ні, є допустима норма вмісту алкоголю в крові, - лікар відкинувся на стільчику, і розмахуючи ручкою, як вчитель указкою став пояснювати. – Алкоголь є майже у всьому, що ми вживаємо. Фрукти перезрілі, чи навіть той самий кефір. Або ліки.  Є допустима доза, до двох десятих проміле. То, що дмухаємо?

- Дмухаємо, - погодився Волков. Ні, він звісно не жалкував, що приїхав сюди, довіри до портативного пристрою в патрульній машині, та ще й без свідків, у нього не було.

Пристрій очікувано показав допустиму в межах норми, наявність алкоголю в видихнутому з легень повітрі. І вже за мить, поставивши підписи на папірцях і журналі огляду, Волков і Віра опинились на вулиці.

Патрульні на диво їх дочекались, і запропонували підвезти назад до залишеного автомобіля.

- Нам все одно в той квадрат патрулювання повертатись, - пояснив Мельник.

Назад їхали мовчки. Волков відчував себе поруч з Вірою не в своїй тарілці. Він вже встиг її добряче роздивитись. Тоненька як вербова лоза, ніжки затягнуті у вузькі джинси, які обліплюють гарненький задок, як друга шкіра. А коротенька шкіряна куртка тільки підкреслює її фігуру. Не дивно що Жидкін на неї око поклав. Дівчина була розкішною, свіжою, збуджуючою.  В голові не вкладалось, що вона комплексує через якийсь шрам.

Антон боровся з бажанням покласти руку їй на стегно. Її коліно торкалось його стегна, і він не міг зосередитись на інших думках, окрім цих відчуттів. Тепер, коли ситуація з патрульними вирішилась, і на нього накотило полегшення, вже ніщо не відволікало його від Віри і її магічного впливу на його тіло. Аромат її парфумів здавалось перебивав запах освіжувала повітря, і змушував Антона робити глибші вдохи.

Двигун його джипу м’яко забурчав, автомобіль прогрівається, а Волков нарешті залишився з Вірою на одинці.

- Я чекаю пояснень, - подивившись як вона пристібає пасок безпеки промовив Антон. Здається більш різко, ніж хотів. Віра сіпнулась, подивилась на нього з-під вій:

-  Ви ж пили ту каву, - твердо відповіла вона Антону. – Я боялась, що тест буде позитивний.

- Твої страхи виявились перебільшеними, - сухо відповів їй Антон. – І на майбутнє, у мене вже є адвокат, яка здатна захистити мої інтереси. Тому краще не сунься туди, на чому не розумієшся.

Він хотів сказати зовсім не те. Ну приблизно того змісту – не любив Волков коли незнайомі люди лізли в його справи. Але вийшло якраз так, різко і по директорському, як він звик. Віра кивнула, і відвернулась до вікна. Натиснула кнопку на паску безпеки:

 - Я мабуть піду, Антоне Павловичу, я і так вам купу труднощів доставила, - її голос звучав рівно. А в душі піднімалась і опадала атомна бомба. Вона ж і правда дуже хвилювалась за нього. А по факту виявилось, що тільки плуталась під ногами. – Тут не далеко, на тролейбусі доїду.

- Віро! – Антон відчув себе ніяково. Ба більше, він відчував себе негідником. – Куди ти? Пізно вже вештатись самій.

- Нічого не пізно, - до горла підступав комок. Треба було на свіже повітря, подалі від його території.

- Я сказав - сядь! – Волков майже крикнув. Провів рукою по волоссю, не знаючи як сказати, що йому соромно. Віра обм’якла в кріслі. Перестала смикати нещасний пасок, який все не піддавався. Антон нарешті взяв себе в руки:  – Пробач. У нас був непростий вечір. Давай я просто відвезу тебе додому.

- Як скажете, Антон Павлович, - Віра відвернулась від нього.

Антон виїхав на дорогу, зосередився на дорозі. А на  душі шкребли коти. Він почував себе винним, і розумів, що дівчина його не пробачила. А тепер ще й боятиметься. Та хіба не того він хотів, ще кілька годин тому? Тримати дистанцію з нею. Змусити її триматись від нього подалі. Не порушувати субординацію. Але ж чому так важко тоді в грудях?