Право на щастя

Глава 3

1-3

- Не треба, Дмитре Валентиновичу, - сполошилась Віра.

- Я пригощаю, - відмахнувся шеф. – Офіціант, шампанського для дам. І коньяку мені. Антон Павлович щось буде?

- Каву, - буркнув Антон сідаючи збоку від Віри . Він роздивлявся її, розуміючи що з одного боку це непристойно – п’ялитись на підлеглу, а з іншого, він себе контролювати не може. Погляд блукав з милого обличчя, з тонким носиком і губками бантиком, до обтягнутого тонкою водолазкою бюсту.

- Ларочко, ти до речі стала ще файнішою, ніж я пам’ятаю, - почав прокладати містки Жидкін.

- А ти як був нахабою, так і залишився, - з сліпучою, несправжньою, посмішкою відповіла Дмитру Лара. – Хоч би спитав, перш ніж замовляти алкоголь, хто його питиме?

- Я – раз, Віра – два¸- парував їй Жидкін. – А ти ні?

-Я за кермом.

Віра знову зиркнула на Антона Павловича. Той дивився десь в бік, крізь людей і стіни, ніби був думками десь далеко. Та принесли замовлення, і Волков стрепенувся. Жидкін промовив вітіюватий тост з якимось філософським підтекстом. Віра пригубила ігристе вино, відчувши яскравий присмак винограду на губах. Посміхнулась ніяково шефу.  Було приємно, що він так старається, і ніяково одночасно. Ніби сиділа за столом з власним професором. Воно і правда, обоє чоловіків були старшими  від них з Ларисою років на десять.

У Антона знову пікнув телефон, і той завис у ньому, щось читаючи. Дмитро хитро підморгнув Вірі і вилив свій коньяк Волкову в каву. Той навіть не помітив.

Тим часом розмова у Дмитра і Лари змістилась на новий фітнес клуб.

- Я і Вірі наполегливо рекомендувала взяти абонемент, заміть того, щоб на роботу йти, - сказала Лара, навмисно показуючи в телефоні фотки то себе в лосинах, то підкачаних тренерів з татуюваннями. – їй треба якось скидати нерозтрачену енергію.

- Тобто? – запитав Антон, опалюючи Віру поглядом своїх льодовитих очей.

- А у неї хлопця немає, і не було, - дивлячись прямо йому в обличчя відповіла Лара. Ніби на щось натякала, нахаба.  Та що ж вона творить, подумалось ВІірі. Дівчина відчула як палають її щоки, кольором зрівнявшись із скатертиною. А коли Антон перевів здивований погляд на неї, Вірі захотілось провалитись крізь землю від сорому.  Вона вхопила келих, і залпом випила вино, щоб хоч якось приховати свою ніяковість.

Антон автоматично сьорбнув свою каву, дублюючи її рух, і скривився відчувши там алкоголь.

- Дімон, ти що твориш! – буркнув він відсуваючи від себе чашку подалі. – Чи ти не знаєш, що мені не можна випивати?

- А чому? – Віра рада була, що тема розмови змістилась з неї.

- У Павловича суд, - замість Антона відповів Дмитро. – Він підозрює, що опонентка винайняла детектива, і той зробить фотки де генеральний п’є. А потім використають все в суді.

- Ясно, - Лариса підхопила сумочку, сховала телефон. – Я на тренування спізнююсь. Не скажу, що була надто рада зустрічі, перепрошую.

І дівчина зірвалась з місця, маскуючи втечу під тактичний відступ. Віра рвонула за нею, щось їй промовляючи. А Дмитро провів дівчину задумливим поглядом.

- А гарна, бестія, - задумливо протягнув він.

- От її і зваблюй, - порадив Антон, який Ларису навіть не роздивлявся. Таких хижачок на кожному кутку по три кучки.

- Е ні, мені секретарша із спортивного інтересу тепер треба, - відповів Жидкін. – Чув, вона ніби незаймана. Невинна. Де ти зараз таких знайдеш.

У Антона в мозку ніби клацнуло. Точно, нарешті він підібрав слова, яким би описав Віру. Невинність. Світлі коси, миле личко, озера горіхового кольору очей, і все це без відбитку розпусності.

Віра повернулась, видно було, що вона почувається скуто. За столиком наче стало тісніше.

- Скільки вам років, Віро? – подав голос Антон. Він гадав про це вже кілька хвилин, ще коли спостерігав з-під лоба, як дівчина повертається провівши подруги, принісши на собі запах дощу. На вигляд їй було років вісімнадцять. Тонка. Свіжа. Майже без косметики на обличчі, з чистою, оксамитовою на вигляд шкірою. Хотілось торкнутись губами її вилиць. Вдихнути аромат волосся. О ні, він майже збудився, просто дивлячись на секретаршу свого друга. Антон сам себе не впізнавав.

- Двадцять один, Антон Павлович, - відповіла Віра. І посміхнулась, йому персонально. Її посмішка ніби все перевернула йому в середині.  – А вас на честь Чехова назвали?

Жидкін розсміявся.

-  У Павловича навіть клікуха така в універі була – Чехов.

- Мене назвали на честь дідуся, - сухо відповів Антон.  Віра відразу поникла, опускаючи очі. Вхопилась за келих, ховаючи свою розгубленість.  І правильно. Нічого їй з ним вільно себе почувати. Їм ще працювати. Правда не довго. У Жидкіна секретарші не затримувались.  Та і брав він їх для розваги, а не для роботи. А в роботі користувався послугами Тамари Олексіївни, Антонової секретарші.

Ті дівчата які відповідали Дмитровим вимогам затримувались довше. Ті, що виявлялись нетямущими, звільнялись за тиждень. Найдовше протрималась Наталочка, яка була окрасою Дмитрової приймальні, і проробила аж до травня цього року. А тоді Жидкін її раптово звільнив. Чи не тоді це було, як у нього зав’язались стосунки з Ларисою?

Дощ за вікном набирав обертів. Треба було їхати додому. Волков подивився, як підсів до Віри ближче Дмитро, підливаючи їх в келих шампанського. І йому стало неприємно, гидко і зло, від того, що робить його друг. А ще шкода наївну і недосвідчену Віру. Варто було б один вечір побути шляхетним принцом і врятувати дівчину із лап дракона, вирішив дати собі поблажку Антон.

Дмитро вийшов на перекур. І Антон схилився до Віри ближче. Може і дарма він це зробив, його тіло вже і так напружилось, реагуючи на її присутність таким дивним чином:

- Давайте я підвезу вас додому, Віро?