Ловець ЧАР

Глава 6. Полювання

Я досвідчена мисливиця, а тому маю бити точно в око, щоб не пошкодити дорогоцінне хутро. Й в мене є лише мить та ще половинка, щоб вполювати аж двох перевертнів за раз. Ковзаючи руками по грудях, я обережно дістаю з ліфу кісточки. Вони не звичайні, загострені, та ще й зі срібла. Миттєвий рух до одного, й мозок звіра пошкоджений. До другого миттєво дістатися не вдалося.

Чи то звірине передчуття, чи то я помилилась, але велетенський вовк трохи відскочив та визвірився на мене, демонструючи тридюймові ікла. Божечко, страхіття яке. І взагалі, в нього з рота смердить. Перевертень глянув на свого товариша, що безрезультатно боровся зі смертю. Зараження сріблом вже настільки глибоке, що навіть якщо занозу витягти, шкуру хтось отримає. І радше б це була я.

Ані на секунду не можна втрачати зосередженість. Той, що залишився, швидший та сильніший за мене, але він не поспішає атакувати. Відчуває небезпеку й уважно принюхується до мене. Ще мить чи дві - він робить замах, змушуючи мене відстрибнути, та вистрибує у вікно, полишаючи після себе лише кілька жмутиків шерсті на розбитому склі.

Я підійшла до вікна. Високо. Але чарівному вовкові два метри завдовжки другий поверх - то не висота. Уважно оглядаю скло. На вигляд товще, ніж звичайне та ще й трикамерний склопакет. Я таке розбити не змогла б.

Утік.

Відчуваю легке розчарування. Ніколи ще не випадало такої можливості - вполювати двох перевертнів за раз, і я не змогла нею скористатись. Втім навіть один перевертень - дуже гарна здобич. Вони тепер не часто зустрічаються. І зазвичай вовки-одинаки.

Скоріше за все десь неподалік зростає зграя. Той, що вистрибнув у вікно, точно не є альфою - вони не тікають. І той, що помер - також, інакше підлеглий стояв би до смерті. Отже неприємності ще попереду. Необхідно сповістити Раду, нехай вирішують, кого ставити на пошуки.

Але це за мить...

Потроху осідаю на підлогу, упираючись руками, й глибоко зітхаю. Адреналін схлинув й сил на подальші звитяги не лишилося. Як же я злякалася, хоча здавалося, що вже нічого не здатне мене вразити. Подивилась на великий уламок скла, який на темній підлозі перетворився на чорне дзеркало. Щось блимнуло у ньому, несвідомо придивилась. Виявилось то мої очі, великі перелякані. А в тих очах завмерло відображення ікластої пащі.

Поволі підводжуся та на тремтячих ногах іду до дивана, де залишила свій бойовий рюкзачок. Швидко знаходжу телефон та натискаю швидкий виклик. Холодний голос питає в мене адресу та ситуацію. Коротко звітую й кладу слухавку. Тепер в мене є хвилин десять, щоб розслабитись.

За мить цю думку відкидаю. Ще не час відпочивати. Утікач може повернутись. Щоб забрати свого товариша чи помститися. Ні-ні, Зірко, зберися.

Повертаюсь до кімнати з ліжком. Впольований мною перевертень вже затих. Відтворюю у пам'яті послідовність подій. Здається, це Льюїс. Хоча, коли я відійшла від них, вони могли й переміститися. Якщо це справді так, то Віті доведеться ненадовго зникнути. Поки ловці розберуться з тим, хто лишився, тобто Кирилом.

- Ти надто голосно думаєш, - лунає в моїй голові беземоційне зауваження.

Роман.

Звісно, хто ще міг припхатися посеред ночі на виклик?

- Більше не буду, - відповідаю у простір трохи роздратовано.

На сильні емоції сил вже не лишилося. Проходить ще хвилина чи дві, коли до приміщення ВІП-зали заходить ціла купа різного люду. Вони заклопотано починають досліджувати простір на наявність магічних відбитків в просторі.

Витягаю свою зброю з мертвого ока. Під дією вовчої крові срібло оплавилось. Розчаровано зітхаю, для повторного використання не придатне, доведеться віддати на переплавлення.

Підходить Роман, без зайвих розмов розвертає мене до себе, торкається пальцями моїх скронь і завмирає. Намагаюсь не ворушитись й ні про що зайве не думати. Як-то, що моєму знайомому не завадить хоч зрідка бувати вдома, щоб помитися. Телепат на мене не зважає чи добре робить вигляд...

Стоп!

Не знаю, скільки часу ми простояли, але, коли я прийшла до тями, приміщення вже було порожнє. В іншій кімнаті працювали робітники, замінюючи скло у вікнах.

Я похитнулась, ледь не впавши на підлогу, але чоловік втримав мене.

- Спокійно, дівчинко, тримайся.

Він закинув мою руку собі на плече та провів до дивану. Там на столі вже чекала чашка з чаєм. Не зовсім звичайним та геть не смачним чорним чаєм.

Я зітхнула й без підказки взяла чашку до рук. Зробила кілька ковтків та скривилася - він ще гірший, ніж я пам'ятала. Відставила посудину подалі й перевела погляд на Романа, що весь цей час уважно спостерігав за мною. Сірі трохи зіщулені очі, великий ніс, пшеничного кольору густе волосся, сітка зморшок біля очей, як в людини, що весь час посміхається, але я жодного разу не бачила, щоб він посміхався. Скільки себе пам'ятаю, зовнішність його незмінна. Цікаво, скільки ж Романові років.

- Тобі справді хочеться це знати? - звів брову чоловік.

- А можна? - стрепенулася я.

- Ні, - Роман відкинувся на спинку, наче чогось очікуючи, напевне тієї миті, коли я вже перестану думати про всяку дурню та зосереджуся на справі.

- То що тобі вдалося з'ясувати? - не стала довше випробовувати його терпіння.

- Майже нічого, крім того, що вони члени сильної зграї, але сама зграя далеко. Навіщо вони тут не відомо, але напевне, що справа нагальна.

- Їх тільки двоє? - мої побоювання щодо зграї виявились не марними.

- Я не впевнений, але гадаю, що так. Я ж кажу - вони далеко від зграї. Якби був хтось ще, то вони б відпочивали всі разом, чи не так? - Роман виглядав таким самим спокійним, але в голосі я почула нотки роздратування. Схоже нестача інформації його дратувала.

- Мабуть... Тож, можливо, що він взагалі втече додому? А повернеться через деякий час вже з підкріпленням, - я підскочила з дивана. - Не можна дозволити йому втекти. Допоможи мені його знайти.

- По слідах перевертня вже рушили інші ловці, - натиснув Роман мені на плечі, опускаючи на диван. - А тобі треба заспокоїтись. Від тебе як від перевертня тхне та й енергія відповідна. Гадаю, що вони прийняли тебе за свою.

- За свою? Тоді чого збиралися мене роздерти? - перед очима знов постала ікласта паща.

- Судячи з того, що я бачив, ніхто роздерти тебе не намагався, - звів брову Роман і підкинув у мою свідомість спогад про те, як збуджено принюхувались до мене перевертні.

Який же він нудний!

- Чого б це? - спохмурнів чоловік. - Зірко, тобі треба бути більш розважливою. Ти ж не дитина.

- Вибач, - я опустила голову. - Це все через цикл.

- Ти не приймаєш ліки? - він наче спитав, але ж напевне знає відповідь.

- Я вважала, що після сьогоднішнього вечора мені полегшає.

- То це не було полювання? - чергове безглузде питання, але не смію повідомити про це вголос.

- Ні.

- Але ж Василина сказала, що в тебе був сон про цих двох.

- Був, але я не знала, що моя знайома зустрічається з перевертнем з мого сну. До речі, де вона?

- Ми відвезли її додому, - після короткої паузи відповів Роман.

- Ні! Той, що утік був її хлопцем, він напевне прийде до неї.

- На скільки нам відомо, він попрямував в іншому напрямку, але ми візьмемо до уваги цю інформацію й спостерігатимемо за дівчиною. А тепер, гадаю, тобі треба навідатись до знахарки.

Я мовчки кивнула та підвелась. Запаморочення пройшло. От що означає повня на носі - зазвичай я після Романових сеансів щонайменше годину відпочиваю, навіть після цілої чашки чаю, а не кількох ковтків.

- Ну, тоді я побігла, - чоловік кивнув й на його обличчі відобразилося дещо, що віддалено нагадувало доброзичливість.

Мені пощастило, до Ковену мене підвезли, тож ще до ранку я опинилась вдома. Спокійна, як ситий удав й така ж байдужа до навколишнього світу. Ліки діяли безвідмовно.

Всі вихідні я провела, повільно переповзаючи від холодильника до ліжка й назад. Напередодні виходу на роботу дозу не приймала, не вистачало ще перед адміністратором амебою переміщуватись. Він мене за такий "робочий дух" точно вилає.

Тільки надвечір згадала про Віту. Цікаво, як вона там після пригоди почувається? Набрала номер, але дівчина на виклик не відповіла. Після другого дзвінка за півгодини, який також лишився без уваги, захвилювалась.

Обдзвонила половину відділів Ковену й дізналася таки, що дівчина зникла ще у вечір нападу. Про те, яка злюща я була після цієї новини, знала тільки багатостраждальна груша, що звисала зі стелі прямо посеред кімнати.

Хотіла ще комусь подзвонити, щоб вилаяти, та де тепер кінці знайдеш? Сама винна. Треба було одразу про Віту попередити, а я забула.

Вночі спалося погано. Весь час здавалося, що бідна дівчина кличе мене на допомогу, як колись моя власна мама, захоплена в полон лютим звіром. Я зривалася з місця та шукала її, довго шукала та не знаходила. З часом я геть забула про Віту й повністю поринула у спогади, де я маленька дівчинка, роки зо два. Я відчайдушно шукаю маму і плачу. "Це дивно", - лунає думка в моїй маленькій голові. - "Адже мама померла щойно я народилася. Чому мені здається, що я її можу десь знайти?"

Раптом неймовірно рідний голос кличе мене: "Зірочко моя!" Я обертаюсь та за мить несусь у матусині обійми. Поруч з нею стоїть усміхнений чоловік. Він не схожий на батька, якого я знаю по фото, що мені подарував дядько, але маленька я називаю його татом.

...Чортів будильник знову перериває важливе сновидіння. Як не намагаюсь зануритись ще хоч на мить, щоб спитати в незнайомця хто він, в мене нічого не виходить.

Робити нічого, робочого дня ще ніхто не відміняв, а зайвий раз дратувати мого любого адміністратора не хочу.

Швидко збираюся та біжу на роботу. Ранок пречудовий. Яскраво світить сонечко. Легкий вітерець ласкаво лоскоче шкіру на обличчі, неначе ледь відчутне торкання ніжних пальців. Ох, схоже дія повні ще й досі не повністю припинилась. Дорога до роботи минає непомітно. Вперше за довгий час я не запізнююсь на роботу. І здається, що цей ранок нічого не здатне зіпсувати.

Піднімаюсь сходами до рідного офісу, де мене не зустрічає роздратований адміністратор. Несвідомо піднімаю руку, щоб перевірити час на годиннику. Нічого собі, прийшла раніше на десять хвилин!

Безглузда надія на те, що з Вітою нічого страшного не сталося, й я побачу її сьогодні на робочому місці, все ще жевріє в моїй свідомості. Сподівання не справдилися - робоче місце дівчини все ще лишалося вільним.

Ти дуже добре знаєш жорстоку вдачу перевертнів, а все ще віриш в... хтозна у що ти віриш, Зоряно!

Жарт Ольги про те, що ми аж занадто добре відпочили, лунає десь на краєчку моєї свідомості, але я не хочу його сприймати, тому різко обертаюся, щоб піти... втекти кудись, але з усього маху втикаюсь носом у чиїсь міцні груди.