Ловець ЧАР

Глава 14. Зрадниця

Я швидко одяглась та вискочила з роботи. Адміністратора не бачила, тому й попереджати нікого не стала. Точно рапорт на мене напише після такого. Та байдуже! Коли на одному з важелів терезів стоять людські життя, не до власних інтересів.

Якби навкруги не маячили люди, плюнула б на маршрутку та побігла б на максимальній швидкості. Усвідомлення того, що це буде набагато швидше ніж транспортом, чітко вимальовувалось у мене в голові. Прогарчала тихо найстрашніші прокляття довколишньому люду та побігла на зупинку. Добре хоч звичайної товчії в салоні не було.

Район, де знаходилась будівля фабрики, зустрів мене звичним запустінням. Сірі вулиці з розбитими дорогами були геть порожні. Лише одинока маршрутка стрибала по них, від'їжджаючи далі своїм маршрутом.

Перестрибуючи через калюжі (і коли встигли з'явитися?), попрямувала до прохідної. Біля входу мене зустрів похмурий мужичок і поцікавився, куди це я така красива пруся без пропуску. В мене щелепа відвисла від здивування.

Я назвалася, обережно уникаючи назви своєї посади. Хтозна, що то за суб'єкт засідає у будці охорони. Дядько довго щось роздивлявся у своїх записах, потім уткнувся в монітор. Хвилин через п'ять з незворушним поглядом повідомив мені:

- Ви значитеся такою, що зникла без вісті.

- Не виключено, адже мене викрали, - підібравши щелепу нарешті змогла вимовити я. - Але з вами я це обговорювати не збираюсь.

- Зараз за вами хтось вийде, - буркнув охоронець, схоже моя відповідь його образила.

Байдуже, він образив мене ще раніше. Я склала руки на грудях та стала чекати. Вийшов за мною молодий хлопчина, але я щось не пригадую його обличчя. Він ввічливо привітався та попросив йти за ним. Не маю нічого проти, навпаки - я дуже "за".

Ми пройшли, як завжди, напівосвітленим коридором та звернули ліворуч у стіну.

Не зважаючи на гармидер, який відбувався у місті і до якого на сто відсотків мали відношення ЧАР істоти, у завжди активному оперативному відділі були тиша і спокій. Співробітників було небагато. Вони ліниво копирсалися у своїх справах. Можливо, це через те, що зараз день й більшість з них ще не з'явилися на службі. Але ж не може такого бути, щоб за такої надзвичайної ситуації всі працювали у штатному режимі.

Із подивом спостерігаючи цю картину, пройшла повз. Якби не слідувала за своїм провідником, обов'язково спитала б у когось про ситуацію. Та, мабуть, зараз важливіше повідомити про все верхівку. Але, коли замість того, щоб вести мене у бік Ради він звернув геть в іншу сторону, я обурилась:

- Куди ми йдемо? В мене термінова інформація для Ради!

Але мої слова не вразили хлопця. Він продовжував свій шлях, навіть не обертаючись, й холодно повідомив:

- Спершу вам необхідно пройти карантин після викрадення.

- Де мій дядько? Я маю з ним поговорити!

Те, що мене за моїм проханням не відведуть до телепата, я вже зрозуміла, але принаймні з високопоставленим родичем  мене мають звести.

- Він підійде щойно звільниться, - "заспокоїв" мене хлопець.

Я зітхнула. Ну, хоч, щось.

Тим часом ми опинились у частині Ковену, де я раніше ніколи не була. Ми спуститися на ліфті на кілька рівнів. Приміщення спершу нагадувало бункер через важкі залізні двері та відсутність вікон, а потім на тюрму, або радше підземелля, бо ми ж під землею.

- Куди ми йдемо?

Нас завжди вчили не задавати зайвих питань, але я ніколи не відносилася до тих, хто цього правила притримувався.

- У приміщення, де ви будете відбувати карантин, поки вас не перевірять на відповідність, - наче по завченому повідомив мій конвоїр.

Щось я таких директив не пригадую. Невже щось відбулося у стінах Ковену, поки мене не було?

- Відповідність чому?

- Відповідність члену Ковена, - незворушно повідомив мій провідник.

Тааак, щось мені це не подобається...

- А що, є якісь сумніви? - питаюся.

Хлопець промовчав, а серце його почало відбивати ритм швидше. Напевно нервував через те, що я надто завзято розпитую про свою подальшу долю. Отже, нічого хорошого попереду мене не чекає. Наполягати на відповіді не стала, ще налякаю хлопця, і він утне якусь дурню.

Дозволила довести себе до невеличких залізних дверей і залишити у так само невеличкій кімнаті з єдиним столом. Я мовчки пройшла до кімнати та сіла на єдиний стілець.

Провідник навіть кроку не ступив до кімнати. На мить чи дві наші погляди зустрілися. Мені здалося, чи я прочитала в його очах полегшення?

За мить двері зачинилися, лишаючи мене на самоті з найчарівнішою істотою у світі, тобто зі мною. "Ото ти, Зірко, влипла", - в черговий раз за ці дні промовисто пульсувало в моїй голові.

Впевненість і бажання рятувати світ потроху витікали з мене, натомість заповзало відчуття великої жопи в моєму житті. А також думки про те, як врятувати власну напівперевертневу шкурку... Та чи напів?

Я видихнула, заспокоюючись та виганяючи з голови непотрібні думки. Я ні в чому не винна, тож боятися мені нічого. Аутотренінг спрацював, я розслаблено відкинулась на спинку.

Час тягнувся неймовірно повільно. Від нічого робити дістала з сумочки майже забутий телефон та спробувала пошукати інформацію про викрадення в інтернеті, але мережа в цьому клятому підземеллі була майже недоступна. Сторінка завантажувалась цілу вічність й заклякла десь на сімдесяти відсотках.

Розлютившись, ледь не кинула нещасним гаджетом у стіну, але швидко згадала, що він до моїх негараздів не має жодного відношення.

До речі, заряд батареї непогано було б поберегти. Тому я вимкнула підключення до інтернету і всі зайві функції та ще й в енергозберігальний режим перевела. Про всяк випадок.

Пройшло три години, коли я почула як човгають знайомі кроки поряд з чиїмось іще. Невдовзі до кімнати зайшов дядько - ну нарешті! За ним чоловік приблизно його віку. Я кілька разів бачила його раніше. Здається, він телепат. Звісно не такий хороший, як Роман, інакше до нього б зверталися частіше.

- Зоряно, де ти була? - суворо спитав Петро, а я, не тямлячи себе, підскочила на ноги.

- Мене викрали перевертні.

- Як тобі вдалося втекти чи ти винищила їх усіх?

- Ні, мене відпустили, - опустила я голову, не розумію, чому відчуваю себе винуватою після цих слів.

- Відпустили? - наблизився дядько. - Як? Чому?

Я почала свою розповідь з самого того вечора, коли ми з напарниками вийшли на пошуки перевертня. Швидко втомившись від мого розлогого оповідання, член Ради зупинив мене рухом руки.

- З допомогою Вітарія буде швидше, - відрубав він.

Я зітхнула і кивнула, погоджуючись з ним. Телепат підійшов до мене. Він так і не сказав жодного слова. Роман також не надто говіркий чолов'яга, але все ж враження складає краще, ніж цей Вітарій.

Холодні руки торкнулись моїх скронь, я здригнулась, але стерпіла неприємні відчуття. Не знаю, скільки часу він копирсався в моїх думках, але після закінчення мене знудило.

Розлючений дядько вислав телепата геть, а сам зашипів аспидом:

- Ти така сама, як твоя сука-матір! - в завжди холодних очах дядька палала така жагуча ненависть, що я відсахнулася.

Мені не почулося? Він справді сказав таке про свою сестру?

В голові паморочилось, але списати на те, що сказане мені почулося, не можна. Він точно мав на увазі те, що сказав. Про це свідчив весь його розлючений вигляд.

- Що ти маєш на увазі? - видихнула, борючись з новим нападом нудоти.

Але родич не дав собі клопоту відповісти. Виходячи з кімнати, пробурмотів собі під ніс: "Дарма я сподівався, що з цієї мерзоти вийде щось корисне". Це було останнє, що я запам'ятала про своє перебування в ізоляторі.

В наступну мить я опинилась в іншому місці і, здавалось, в іншому часі. Я маленька, беззахисна та налякана, а тому я гірко плачу. Важкі кайдани холодять та болісно впиваються у шкіру. Я кличу маму і тата, але вони не з'являються мені на допомогу.

Вперше в житті ніхто з них не з'являється. Раніше я була впевнена, що де б я не була, тато завжди знайде мене. Та погане відчуття темним слизом розповзається всередині. Я-маленька добре усвідомлюю, що в світі я лишилась сама. Ані тато, ані мама вже не прийдуть до мене. Я не розумію, чому з цього часу заведений порядок змінився, але тепер я знаю, що можу покластися лише на себе. А тому я маю бути сильна, незалежна... і обережна. Я нікому не можу довіритися повною мірою, бо цілий світ віднині мій ворог. Бо саме він забрав у мене найдорожчих.

...Прийшла до тями вже в іншому приміщенні. Я лежала в камері на підлозі, на правій нозі кайдани. Речей на мені поменшало. Все, що Ковен дав мені для захисту і полювання, він же і забрав. Звісно, що сумки з телефоном також мені ніхто не залишив. Та й до кого я могла б звернутися у подібній ситуації? Навряд чи Софійка, а тим більше Ігор, наважиться піти проти волі члена Ради, що дорівнює волі Ковену. Тож лишалося розраховувати лише на себе.

Знову пригадала примару. Історія мого дитинства ставала більш зрозумілою. Особливо після злих слів дядька. Петро ненавидів мене. Саме цим і можна було пояснити те, як відсторонено він тримався від мене все життя.

Серце стиснулося від болю. Як же так? Ми ж рідня. Він мій рідний дядько. Як може він так ненавидіти власну сестру? Втім я не знаю всіх подробиць.

Пригадуючи себе всього лише кілька днів тому, мабуть я можу зрозуміти його наміри і почуття. Втім піти проти власної крові я не змогла, як інший мій родич - Володимир. Мабуть у вовків все влаштовано інакше, тому мені ніколи повною мірою не зрозуміти Петра.

Думки про це майже привели мене до сказу. Від відчаю навіть м'язи заклякли. Мені дуже кортіло скавчати та жалітися, але зараз зовсім не час для всього того. Спершу звільнення.

Я насторожила всі свої органи чуття, щоб з'ясувати, що відбувається довкола. У підземеллі я була сама, але нещодавно тут було чимало люду. Кілька запахів я навіть впізнала, але ідентифікувати з людьми не змогла. На даний момент поблизу нікого не було, і це вселяло надію. Без нагляду втекти набагато легше, навіть не зважаючи на кайдани.

- Тримайся, Зірко, - промовила я у пітьму підземелля та видихнула.

Я десь чула, що впійманий у капкані звір відгризає собі кінцівку, щоб звільнитися. Що й казати - перспектива вельми заманлива, але проблема у тому, що якщо я позбудуся прикутої кінцівки, я позбудуся можливості ходити.

Уважно огледіла приміщення у пошуку хоч чогось, що допоможе мені звільнитися. Принюхалась. Жодного засобу для порятунку, ані кісточки, ані гвіздочка, щоб відімкнути замок. Огледіла й промацала усі стіни - жодного камінчика, щоб виколупати його та розбити ланки.

Смикнула ланцюг. Може покластися на дурну силу? Але після сеансу з телепатом її в мене лишилося зовсім небагато.

Не знаю, які плани щодо мене у Ради. Навряд чи вони лишать мене живою довго. Можливо, ще допитають, щоб дізнатись, де знаходиться лігво перевертнів.

Жахливе усвідомлення прийшло до мене не відразу. Їм зовсім не потрібно мене допитувати! Все, що необхідно вони дізналися завдяки Вітарію вже давно.

Отже те, що оперативники вже прямують до маєтку перевертнів, майже не викликає сумніву. І вони знають скільки вовків там знаходиться, і якої вони сили. Страх за Володимира здавив горло.

Мені терміново треба звільнитися!