Ловець ЧАР

Глава 16. Відьма Варяжка

Шлях до місцини, де можна було знайти відьмочку-відлюдницю, зайняв у нас менше часу, ніж я розраховувала. Все ж бігти вовком набагато зручніше та швидше. Під час бігу я раз-у-раз поверталася до думки: а раптом, я більше ніколи не зможу стати людиною, та кожного разу Джек заспокоював мене, що цього не станеться. Скоріше за все, в нього був якийсь план на такий випадок, але з якихось причин він не поспішав ним зі мною ділитися. Чи то боявся, що я не зможу більше стати вовчицею (і це справедливе побоювання), чи то той метод ніс в собі якусь небезпеку абощо, чи то йому просто подобалось мучити мене.

В будь якому разі на світанку ми вибігли на чергове зоране на зиму поле. Саме за цим полем був невеликий лісок, колишній володар якого добре мене потріпав.Це було роки три тому. Хтозна звідки набрався звичайний лісовик такої сили, щоб серед білого дня викрадати дітей, але таки набрався. Іноді малечу вдавалося рятувати, але трійко згинули без вісті у те літо. За короткий час проблема набула грандіозних масштабів. Ліс почав розростатися буквально на очах під дією чарівних сил. Та й сам лісовик вже мало був схожий на майже нешкідливу істоту.

Новина про витівки ЧАРа докотилася до Ковену, й мене було направлено для вирішення проблеми. Слабкою я ніколи не була, а от досвіду тоді мені ще бракувало. Ну і самовпевненість, звісна річ, мені на руку не зіграла. Коротше кажучи, потріпав мене ЧАР добренько, перш ніж віддати богу душу. Пам'ятаю, як тоді ще й подумала: "Скоро зустрінемось, потворо" та втратила свідомість.

За кілька днів прийшла до тями, майже як новенька. У збудованому швидкоруч наметі на тому самому місці, де впала після битви. Від лісовика лишилася тільки трухлява колода.

Думаю, відьмочка навмисне мене уві сні тримала поки не заживуть рани, щоб я її менше розпитувала. Та й потім не надто говірка була. За свою роботу винагороду - амулет сили та зачарований батіг - сама попросила. Хоча хто б їй завадив без дозволу взяти, що заманеться? Мабуть, це їхні, відьомські, забобони. Щойно отримавши речі, накивала п'ятами так швидко, що я й усвідомити не встигла, куди.

З якого дива я вирішила, що цього разу все буде інакше? Що я зможу знайти Варяжку і більше того - вона захоче зі мною говорити? Не знаю. Назвемо це інтуїцією. Передчуттям.Джек мене ні про що не питав, і я була йому за це вдячна.

Ми пробігли поле понад лісом й пірнули у значно поріділі, в порівнянні з тим, що я запам'ятала, хащі. Голі гілки тонких як лучина дерев стирчали у різні боки. Здавалось, що вони гострі, як голки, але насправді гнулися від торкання до хутра навіть не прочісуючи його. Заглибившись у ліс, прислухалась до своїх нових чуттів, але нічого в мені не відгукнулося.Коли я вже готова була визнати, що моя думка була геть дурна, з-за сосни вийшла тендітна дівчина. Неймовірна врода відьмочки вразила не тільки мене. Серце вовка поруч на кілька митей перестало битися, й він звично потягнув повітря носом.

Хоч ця зеленоока брюнетка зовсім не нагадувала те лахмате створіння, що врятувало мені життя минулого разу, я точно знала, що це Варяжка. Не стільки за запахом, а за... не знаю... аурою, чи що?- Вітаю, - прошелестів знайомий голос. - Я чекала на вас.

Вона розвернулась, мовчки запрошуючи йти за нею. Я зробила крок, але в наступну мить шлях мені заступив Джек. Він перекинувся у людину й шепнув мені на вухо.- Закрий очі, вже час, - я виконала прохання й в наступну мить відчула, як мою немаленьку лапу підняли. - Ти маєш вірити мені. Іди до мене.

Джек поклав мою лапу собі на плече й обійняв мене. Ласкаво й обережно. Ледь вловиме торкання заспокоювало й розслаблювало. Мабуть вперше, з часу моєї втечі з Ковену, я відчула таке полегшення.Цього разу я чітко відчула своє перетворення. Описати цей процес словами неможливо. Мені не було боляче, як минулого разу, але я відчувала кожну зміну у кістках, м'язах, шкірі, а ще, як чари покидають моє тіло, від чого, власне, воно і стає меншим.

Я припала до грудей свого вовка і глибоко видихнула. За мить він знайшов мої губи, й в голові запаморочилось від шаленої радості. Моєї чи його?Та пройшло відчуття так само швидко, як і почалося. Джек відсторонився й усміхнувся.

- Розумниця моя. З першого разу все зробила ідеально.Я трохи зніяковіла від його похвали, адже я ж нічого такого не робила. Все якось саме... Рятунком стала відьма, що вже майже зникла у не надто густому лісі.

- Нам час іти, - глянула через плече свого вовка, швидко оминула його та побігла за дівчиною.Я відчувала, що Джек за моєю спиною був чимось дуже незадоволений. Образився через те, що я не віддячила йому за допомогу? Але ж він має розуміти, що зараз не час і не місце. А то б я із задоволенням...

Спробувала передати ці свої думки вовкові, але відгуку не відчула. В чому річ? Повернулася й уважно вдивилась у чоловіче обличчя, за що отримала здивований погляд.- Щось сталося? 

- Це я тебе хочу запитати. Чому ти мені не відповідаєш? - стишено прогарчала, не збавляючи темпу руху.- А! Так я не можу, - знизав плечима мій вовк. - Телепатія тільки серед звірячих подоб можлива, бо звір фізично не може розмовляти.

- Гаразд, припустимо, - на мою думку, у його словах були розбіжності, але це якось іншим разом з'ясую. - Тоді скажи словами, чому ти злий? Я дуже добре відчуваю цю емоцію.- Справді? - чомусь широко усміхнувся Джек, але швидко повернувся до свого попереднього стану. - Це через те, що я допустив таке, - він показав на мої роздерті та все ще скривавлені джинси. - Я ніколи собі не пробачу того болю, що ти зазнала.

- Це я ніколи не пробачу своєму дядькові, - хмикнула у відповідь на його пафосну промову. - Ти не міг зарадити, бо навіть не здогадувався, що зі мною. Я сама недооцінила ненависть, яку відчувають члени Ради до перевертнів. Думала, що якщо вони мене виховали, то повірять моєму слову, а не віковим канонам. Я помилилась...

Я стрімко йшла вперед. Раптом прямо перед моїм носом виросла стіна. Схоже, ми пройшли крізь невидимий бар'єр, за яким був прихований відьомський будиночок. Доволі милий, до речі. Така собі казкова хатинка з різьбленими фіранками та стріхою.Я завернула за ріг й побачила відьму, що терпляче чекала на нас на ґанку. Вигляд жінка мала похмурий, навіть надлюдська врода тепер не приховувала її віку. До речі, скільки цій відьмі років? Коли вперше її побачила, подумала, що вона молодша за мене. Така собі учениця-підліток. Кілька хвилин тому перед нами з'явилась дівчина років двадцяти. А тепер я бачила зрілу жінку.

- То ти все ж таки прийшла, - сумно усміхнулася вона. - Я боялася, що ти прийдеш, але чекала. З того дня, коли ми вперше зустрілися з тобою, Зоряно, я знала, що одного разу ти прийдеш питати мене про велику біду, - вона замовкла, наче замислилась над чимось, а потім глибоко зітхнула. - На жаль я не зможу тобі допомогти нічим, окрім поради. Я прив'язана до цього місця вже дуже багато років і помру, якщо кину його.- То ти знала, що зникатимуть дівчата? - обурилась на брюнетку. Та не встигла я звинуватити відьму у тому, що вона нікого не попередила, як вона тихенько похитала головою.

- Я не знаю подробиць. Все, що я бачу, стосується тебе. Твої вороги винні у тому, що відбувається. Ти можеш стати запорукою спасіння або загибелі багатьох. Твоя доля - важка, твої знання - хибні, лише почуття ніколи тобі не брешуть. Добре, що ти знайшла в собі сили не нехтувати ними.- Так, це усе добре і... розлого, - роздратовано покивала Варяжці. - Я зрозуміла про ворогів. Але ж не може такого бути, щоб Рада Ковену наказала викрадати дівчат.

- А ти думала, що це відьми? - саркастична усмішка перекреслила пухкий рот.Я трохи зніяковіла. Дійсно, дивно виходить. Наче за допомогою прибігла, а насправді вже вирішила, що відьми винні у злочині.

- Я не знаю, - спробувала ухилитись від відповіді, але з вигляду брюнетки розуміла, що моя спроба марна. - Пробач, але може хтось, окрім тебе, мені... нам допомогти? Я знаю, що відьми - надзвичайно могутні істоти. Така підтримка не завадила б.Варяжка на мить замислилась та похитала головою. Потім ще трохи помовчала. Я вже втратила будь-яку надію, але вона раптом підняла голову, наче пригадала щось.

- Ковен... - вона насупила ідеальні брови. - Я маю на увазі справжній відьомський Ковен, а не той осередок з інквізиторськими замашками звідки ти вийшла. Отже, Ковен тобі не допоможе. Багато років тому відьми вирішили триматися осторонь людського світу. Але була в мене колись учениця... Ця дівчинка тобі допоможе, хоч вона і не надто сильна, але не зв'язана будь-якими зобов'язаннями чи прокляттями.- Хоч щось, - буркнула убік не надто задоволена цими перемовинами, та швидко схаменулась й глянула на Варяжку. Відьма лагідно посміхалась.

- В тебе точно у роді була сильна відьма, - похитала вона головою. - Гаразд, дам тобі ще дещо.Варяжка спустилася з ґанку та підійшла до мене впритул. В наступну мить моїх щік торкнулися тонкі теплі пальці, а губ надзвичайно м'які солодкі вуста. Від запаху відьми запаморочилось у голові. Я відчула, як тіло огортає тепло. Поволі воно стало скручуватися у пружний клубок десь у центрі живота, аж поки не вмостилося там, як великий кіт.

Коли відьма відпустила мене, я наче маріонетка без ниточок впала назад, прямо на руки мого вовка.- Хочеш і тобі подарую свій захист? - сяйнули зелені вири на Джека.

- Обійдуся, - чомусь розлючено пробурмотів той над моєю маківкою. Невже ревнує навіть до жінки?- Як пан забажає, - відступила відьма.

Я тим часом вже повністю оклигала. На вовка спиралась просто за звичкою й посилено обмацувала нові відчуття усередині.- Як мені це допоможе?

- Краще б ця поміч тобі взагалі не знадобилась, - зітхнула Варяжка й зникла у своїй хатині.За хвилину повернулась, тримаючи клаптик паперу у руках.

- А що? - усміхнулась на наші здивовані моськи. - Ви чекали клубок ниток, що доведе вас до потрібного місця?- Та ні, - спантеличено прийняла з її рук записку. - Дякую.

- Щасти, - не стала довго прощатися Варяжка та знову зникла у своєму будинку.Я обернулась на Джека, що уважно роздивлявся написане на папері у моїй руці.

- Знаєш, де це? - питаюся.- Звідки? Я не місцевий. Забула?

- Я у цих краях також не місцева. Добре, давай звернемося до іншого безвідмовного знайомого, - завзято проголосила я чудову ідею.- До кого це? - втомлено закотив очі Джек.

- До інтернету, - терпляче пояснила, ледь стримавши усмішку. - Тільки треба вийти з цієї паранормальної зони, бо я навіть птахів не чую в цьому зачарованому лісі.

Джек обійняв мене за плечі та коротко поцілував, а потім рушив лівим плечем уперед, захищаючи грудьми від гілочок.