Ловець ЧАР

Глава 17. Відьма Олена

Ми повернулися до вже знайомого поля. Але і там Джеків телефон продовжував безрезультатно шукати мережу.

- А якщо вилізти трохи вище? - уважніше придивилась до найближчої сосни.

Без зайвих розмов мій вовк почав підйом та ще й так вправно, що я замислилась про наявність мавп у його звірячому родоводі. За кілька митей він вже коливався десь біля верхівки, уважно вивчаючи екран свого смартфону та порівнюючи його вміст з написаним на папері. Хоч яка міцна деревина була опорою мого вовка в цю мить, серце мимоволі завмирало, коли особливо сильний порив вітру нахиляв гілля. На щастя, невдовзі він спустився й трохи розгублено повідомив.

- Ця твоя відьма живе у центрі містечка в ста кілометрах звідси. Якщо бігти лісом, години за дві доберемось. Навпростець було б швидше, але там дорога, села...

- Я зрозуміла, вдень там не пробіжиш і ще довше вийде, - трохи роздратовано перервала Джека, адже й досі не була впевнена, що впораюсь з перекидом. - А як... мені знову перекинутись?

- Ще не зрозуміла? - усміхнувся мій нестерпний вчитель.

Він наблизився та провів рукою по сідницях, потім по стегну вперед і вниз. Уух! Здається починаю розуміти. На підтвердження моєї здогадки Джек прошепотів мені у вухо:

- Потрібні сильні емоції. Будь-які сильні емоції можуть спровокувати звичні перекиди, але для першого необхідне щось надзвичайне. Діти легше виходять з себе, й це дуже доречно. Зазвичай батьки не стримують емоцій вовченят, й ті перекидаються в процесі якихось сварок. Але з тобою все інакше, Зірко. Ти потрапила у таке середовище, де тебе весь час стримували. Тому ти й досі вважала себе людиною. Я навіть уявляти боюся, що змусило тебе перекинутись...

Джек знову спохмурнів і відвернувся. Чорт, ну що за дивина зі мною коїться - він переймається, а боляче мені? Я повернула його обличчя до себе.

- Це вже в минулому. І та ситуація виявилась доречною, - промовила у губи. - Я вже все забула, і ти забудь.

І легенько притиснула свої губи до його. Вовк ніжно обійняв мене за талію і поглибив поцілунок.

- Якщо емоції перетворюють мене на вовка, то спокій - навпаки? - відсторонилася від Джека й продовжила допит.

- Саме так, - розчарування відбилося на його обличчі, але він не наполягав на продовженні, а лише обережно гладив мій поперек. Залишав у необхідному емоційному стані, так би мовити.

Я усміхнулась і заплющила очі. Перекидатись з відкритими очима поки що було страшно.

Вже знайоме відчуття легкого болю у всьому тілі. Я ставала більшою, важчою, сильнішою. Потік чарів трохи посперечався з "котом", що сидів в моєму животі на згадку про Варяжку, але зрештою сили дійшли згоди й розмістилися, не заважаючи одна одній.

Джек вже стояв у вовчій подобі і терпляче чекав на мене. За мить ми рушили у путь.

До місця призначення дісталися трохи пізніше, ніж планували. Довелося відволіктись на невелике полювання, адже голод - не тітка. А до звірячої подоби у нього взагалі окреме ставлення. Витрати енергії збільшуються у кілька разів, незважаючи на те, що чари компенсують різницю сили й розміру. До речі з процесом полювання в мене жодних проблем не виникло, а от їсти сире м'ясо, відпльовуючи хутро - таке собі задоволення.

Джек знову проявив себе терплячим вчителем. Пощастить його дітям, все ж таки... Думати про те, що шматочок цього щастя перепав і мені, не наважувалась. Адже везіння в особистому житті - то не для мене. Я його не варта, нічим не заслужила.

До речі, схоже про відсутність телепатичного зв'язку у людській подобі мій вовк не збрехав. Всі мої крамольні думки вовк жодним чином не прокоментував. А тільки помітив, що настрій мій зіпсувався. Та в таких випадках відбрехатися не важко. Я звикла.

Відпочивали ми у людській подобі, щоб я потренувалась перекидатись туди й назад. Звичка контролювати свої думки знову стала мені в нагоді. Прикро визнавати, але я приховувала думки від свого вовка. Сама не знаю чому. Можливо, боялася, що він не стане мене переконувати в тому, що вони повна дурня. А може я розуміла, що для всього цього зараз зовсім не час? Хтозна.

Ранок вже майже перетворився на день, коли ми вийшли на зупинку неподалік від залізничної станції. Бігти далі у вовчій подобі було небезпечно. Але і ходити серед людей було ніяково.

Мій вигляд був м'яко кажучи недбалий - у брудному подертому одязі я була схожа на бомжичку. Крім того, на мені був лише светр, в той час, коли більшість людей вже давно ховалися у куртках та шапках. Після того, як перекинулась, я взагалі перестала відчувати холод. Та й ніколи мені було думати про зовнішній вигляд.

Мій вовк був ні чим не кращий. Джеків дорогезний костюм, в якому він покинув Володимира, дуже сильно виділяв його серед звичайного люду.

Та робити нічого, довелося начхати на те, яке враження ми створюємо. Я знехтувала чи не найголовнішим правилом Ковену - не виділятися. Добре хоч, що в Джека були гроші на таксі, і нам не довелося їхати міським транспортом.

Таксист - чоловік, який за час своєї роботи, схоже, бачив усе - навіть бровою не повів побачивши нашу дивну парочку. Й інтуїтивно мовчав всю дорогу, вправно прокладаючи шлях звивистими вулицями містечка. Вже за півгодини, неймовірно довгі мовчазні півгодини, ми вийшли біля під'їзду необхідного будинку.

Як і сказав раніше Джек, будинок знаходився у центрі міста. Стандартна п'ятиповерхівка зустріла нас невесело. Нарізно розфарбовані дерев'яні вікна дивились на нас насторожено, а двері зі зламаним домофоном зовсім не запрошували завітати на гостину. Втім, ми проігнорували таке ставлення, і я сміливо першою зайшла до темного коридору.

Відраховуючи номери квартир, ми здерлися на четвертий поверх. У прогоні стояло декілька хитких стільців, а біля потрібних дверей стояли дві жіночки. Вони тихенько обговорювали щось, не звертаючи на нас уваги.

Я оминула їх по широкій дузі, наскільки дозволяв неширокий простір. Та перш ніж я встигла натиснути кнопку дзвінка, як позаду почувся роздратований голос.

- Гей! Взагалі тут черга є в наявності!

Я розвернулася до жіночки. Її самовпевнений погляд потроху згас. Вона оглянула мене із подивом. Потім поглянула на Джека. Чомусь спалахнула, як маків цвіт та пробелькотіла:

- Хоча вам, мабуть, більше треба. Можете піти переді мною.

Й обидві закивали, погоджуючись з таким рішенням першої.

Раптом двері відчинилися, ледь не збиваючи мене з ніг, й повз пролетіла обурена пика якогось бугая. Власник пики навіть не вибачився за те, що ледь мене не покалічив. Втім, у нього була справа важливіша - посилати прокльони на адресу старої відьми, що відмовилась допомогти у такій важливій справі.

Я ще раз глянула на "чергу", але та зовсім сполохалася, побачивши бугая. І зараз притискалася до стіни, мабуть уявляючи, що тепер вони стали єдиним цілим. От і добре, мені потрібніше.

Сміливо рушила у загадково оздоблений передпокій. Схоже відьма заробляла на життя, використовуючи свої здібності за призначенням. А може, вона просто прикривається кимось на кшталт сивої бабці, років шістдесяти?

Так саме таку "дівчинку" я побачила, зайшовши у єдині відчинені двері. Вона зиркнула на мене з-під лоба, але в наступну мить очі її широко відкрилися, й бабця завмерла.

- Я шукаю ученицю Варяжки, - грізно та навмисне голосно сказала я, щоб, якщо відьмочка десь поруч, вона мене почула.

В наступну мить двері за нашими спинами, що хвилину назад були ласкаво відчинені, грюкнули самі собою. А бабця засичала, як справжнісінька гадюка.

- Тихішшше. Ти чого кричиш, дурна шавко?

Дурна шавка? Так мене ще ніколи не називали... Сміливості не вистачало. Чи вистачало мізків?

Я підскочила до старої відьми та спробувала ухопити її, але та, як молодуха, відскочила від мене до стіни й вихопила якусь склянку звідкілясь з надр свого балахону. Чари загрозливо блимнули у руці, попереджаючи про якусь магічну реакцію.

- Здається, ми не з того почали, - миролюбно промовив Джек, й ми з ворогинею втупилися в нього розлюченими поглядами.

Наш войовничий вигляд жодним чином не вразив перевертня, й він пройшов та сів у крісло для гостей. Старезна мебля заскрипіла під його вагою, але витримала.

Вовк суворо глянув на мене своїми чорними очиськами... Ну припустимо, що я трохи погарячкувала... Закотила очі й сіла у сусіднє крісло. Далі перемовини продовжив Джек, бо у мене якось не задалося.

- Відьма на ім'я Варяжка порадила звернутися до своєї учениці, бо нам необхідна допомога когось з відьомського роду. Й дала цю адресу. Судячи з вашої реакції адресою ми не помилилися. Прошу вибачення за поведінку моєї пари. Варяжка казала, що її учениця - дівчинка, тому ми вирішили привернути її увагу голосним зверненням.

Я слухала, відкривши рота. Як він перекрутив усе. Виявляється це не я бовкнула дурість, а "ми вирішили". До того ж з його вуст слова "моєї пари" прозвучали та природно, що я навіть не звернула уваги на те, що він як наче у цій парі головний.

Відьма слухала його, не зводячи зелених очей, а на словах про дівчинку усміхнулась.

- Так, - сідаючи у своє крісло кивнула вона. - Вона могла таке сказати, бо ж усі ми в порівнянні з нею дурненькі дітлахи.

- То вона мала на увазі вас? - не втримала я свого здивування. - Скільки ж їй насправді років?

Старенька знову ласкаво усміхнулась, від войовничості та ворожості не лишилося й сліду.

- Варяжка - вічна. Сильні відьми зазвичай живуть доволі довго, але тільки вона живе довше від усіх. Мені надзвичайно пощастило стати її ученицею, адже насправді я зовсім слабка. Й за інших умов ні за що не змогла б навчатися у такої могутньої відьми. Наймогутнішої, я б сказала.

Мені так і підмивало спитати, що ж там такого сталося, що цю "дівчинку" взяла під крило наймогутніша відьма. Але для світських бесід часу не було.

- В нашому місті коїться біда, - діловито почала оповідь. - Я думала, що це пов'язано з діяльністю відьом, але все виявилося набагато складніше. Щодня вмирають люди, зовсім молоді дівчата. Серед зниклих моя подруга і дуже важлива для перевертнів дівчина. А Варяжка сказала, що суне ще більша біда. Я прошу вас допомогти нам з'ясувати, що ж врешті сталося, й запобігти найстрашнішому розвитку подій.

Відьма кивнула.

- Але спершу мені треба допомогти жінці, що чекає в коридорі. Це не займе багато часу, але поміч моя їй конче необхідна. Щоб не гаяти часу, зберіть, будь ласка у цю сумку ці зілля, - відьма простягнула полотняний мішок та список, що хтозна звідки з'явився у її руці.

- До речі, - подав голос вовк. - Як вас звуть?

- Олена, Джеку. Мене звуть Олена. До речі, не звертайтеся до мене на ви, бо почуваюся старою бабцею, а мені всього лише дев'яносто два, - усміхнулася відьма та, як мені здалося, стрельнула у вовка спокусливим поглядом. Невиправна спокусниця.