Ловець ЧАР

Глава 12. Доля перевертня

Щойно я перевдягнулась, у двері постукали. Але відповіді Володимир не дочекався й одразу ж відкрив двері.

- Тобі личить, - усміхнувся він з порогу, а я завмерла і сором'язливо опустила очі, як школярка.

Альфа закрив двері за своєю спиною, зробив кілька кроків до кімнати та завмер. Його очі широко розкрилися. В наступну мить ми опинилась в притул одне до одного. Від несподіванки я зойкнула, але вовк поруч не звернув на це уваги й міцно ухопив за плечі. Проте почули мене ззовні - двері знову відчинилися, у проході завмер Джек. Наші погляди зустрілися

- Геть! - гаркнув Володимир не розвертаючись. Бета небезпечно сяйнув очима на нього, але наказ виконав.

Тим часом альфа припав до моєї шиї і жадібно вбирав запах. Та перш ніж я прийшла до тями й спробувала щось сказати він знову нависав наді мною.

- Це неможливо, - промовив він одними губами.

Й таким розгубленим у цю мить виглядав цей могутній звір, що я не витримала й тихенько спитала:

- Що саме?

- Як звуть твого батька?

- Його звали Олександром...

- Брехня!

Я обурено засопіла. Та що ти взагалі може знати про мого батька?! Наче прочитавши мої думки, Володимир продовжив:

- Твій батько великий вовк.

- Ні! - вигукнула я. - Ні за що не визнаю своїм батьком ту тварюку, що скривдила мою матір. Мій батько - Олександр, який помер від пазурів перевертня!

- Твоя матір - Ольга, чи не так? - не питав, а стверджував Володимир. - Вона була дружиною мого брата В'ячеслава.

- Це ти так кажеш, - навіть подумати не могла, що мені стане злості гаркнути на альфу. - Але я чудово знаю, що сталося. Мій дядько розповів, як мою матір було викрадено невдовзі після весілля.

- Послухай мене, - вовк помітив, що шия моя вже затекла, одразу заспокоївся, провів і посадив мене на стілець. А потім присів навпроти навпочіпки. - Ти можеш не вірити моїм словам, але повинна слухати свої почуття. Я впевнений ти теж відчула наш зв'язок. Навіть Джек відчув його та помилково прийняв за парність.

- Те, що по крові ми родичі ще нічого не означає, - спробувала заперечити я, але серце зрадницьки стиснулося у грудях. Я хотіла вірити своєму альфі.

- Означає, Зіронько, - ласкаво усміхнувся він. - Ти була народжена в любові. Я знав твою матір, я бачив щастя в її очах.

- Але як так сталося, що... - я запнулася, бо ридання вже здавили горло, але Володимир знову прочитав мене.

- Я не знаю, Зіронько. Мій брат з дружиною поїхали від мене, бо мріяли жити на рідній землі. Кілька років потому я дізнався, що вони загинули. Якби я знав... Якби я знав про тебе, я б перевернув світ з ніг на голову та знайшов би тебе якнайшвидше. Ти віриш, дівчинко? Ти віриш мені?

Володимир опустився на коліна й ніжно стискав мої долоні. В очах бриніли сльози. Незворушний та величний вовк, якого я побачила у першу мить, шукав у моїх очах розуміння та довіри. І я йому повірила. Повірила, що якби він знав про моє існування, перерив би всю землю та вже давно знайшов мене. Повірила, що він моя родина. Пульс зайшовся шаленим стукотом у скронях.

- Так, - пошепки сказала я, й в ту саму мить опинилась у міцних обіймах.

- Дякую, - він поцілував мене в лоб і знову обійняв.

Ми посиділи так ще трохи. Потім Володимир підвівся й подав мені руку.

- Тобі треба трохи привести себе до ладу, - наче вибачаючись за щось мовив альфа. - А мені заспокоїти хлопців. Не виходь з ванної поки я не прийду за тобою. Добре?

Я кивнула й слухняно рушила знову до ванної кімнати. Я не звернула уваги на стишене гарчання з-за дверей, що напевне не належало моєму альфі. Бо й без того мала про що подумати. Це що ж виходить? Я перевертень? Справжній, не напівкровка? Тоді чому я ніколи не перекидалася? Чи може, мене все ж обдурили? Але навіщо Володимирові було б вигадувати таке?

Я умила обличчя холодною водою. Припухлість з очей та почервоніння зникли миттєво. Почала вдивлятись собі в очі. Може спробувати зробити це зараз?

Раптом пролунав гуркіт у сусідній кімнаті, і, хоч Володимир просив мене не виходити, я вискочила з ванної кімнати.

Двоє велетенських вовків руйнували спальню. Зовні їх було не розрізнити, але коли один раптом ухопив іншого за горло, я вигукнула: "Ні!" та кинулась рятувати Джека. Альфа миттєво розчепив щелепи й відступив. Я встала між перевертнями обличчям до свого новоспеченого дядька. Той почав перекидатися назад в людину.

- Ніколи так більше не роби, - суворо сказав Володимир. - У бій за статус нікому не можна втручатися.

Я озирнулась та побачила, що обоє охоронців та Кирило стояли біля дверей. Повернулась до Джека. Той все ще був у вовчій подобі й уважно дивився на мене.

- Обов'язково було робити це тут? - звернулася я до всіх, але дивилася на Джека. - Звідки мені було знати, що це не напад ворогів? - знову розвернулась до альфи.

- А й справді, - усміхнувся Володимир. - Ти ж не знала, що це ми з Джеком. Поки що не навчилася розрізняти? - чи то стверджував, чи то питав вовк.

Я кивнула, звично виганяючи думки з голови. Але за мить згадала, що серед перевертнів телепатів не буває, й розслабилась. Думки застрибали, як блохи на мертвій кікіморі.

Коли перекинулись Кирило та Льюїс, я не могла зрозуміти хто з них хто, але зараз я точно знала, кого й від кого захищаю. Це дивне відчуття насправді, адже, як я це зробила, і сама не знала.

Дивним було також і те, що я, не зважаючи на небезпеку, кинулась рятувати того, кого весь час вважала своїм ворогом. А тут, у мить небезпеки, мені здалося, що радше б розірвали мене.

І останнє: чого це вони взагалі вирішили з'ясувати стосунки так нагально? Невже альфа був незадоволений тим, як його підручний виконав свої обов'язки. Чи йому перепало за щось інше?

До речі, устрій у цьому товаристві мені був дикий. З одного боку тут усі шанували альфу й всіляко вихваляли його, а з іншого - будь хто міг звернутися до великого й могутнього, як до рівного, та ще й бійку влаштувати. Адже, коли я вийшла з ванної, бій був на рівних. Це не схоже було на наганяй від начальства.

Поки я розмірковувала, хтось подзвонив альфі, й з кімнати випарувались усі, окрім Джека, який все ще сидів у вовчій подобі та уважно роздивлявся мене. Отже відповісти на мої питання було нікому. Не цього ж монстра питати.

- Що? - незадоволено пирхнула я. - Що це взагалі було?

Вовк очікувано не відповів. Він встав та махнув хвостом. До речі, зараз він вже не видавався таким страхітливим, як його родичі, на яких мені довелося полювати. Забарвлення в усіх перевертнів більш-менш схоже: світліше або темніше коричневе підшерстя та сіра шерсть. Довга морда та чорний ніс розміром з мій кулак.

Тільки зараз я роздивилася, що мій знайомий був трохи темніший за дядька. А ще очі зберегли свій чорний колір. Тепер я навіть могла б сказати, що створіння переді мною було красивим. Не тямлячи себе, простягнула руку та торкнулася широкого лоба. Вовк зробив ще крок уперед та ткнувся в мою долоню. Пройшлася по жорсткому хутру на голові, почухала за вухом. Не втрималась та взялася за оксамитову на дотик вушну раковину.

Вовк підняв задню лапу, імітуючи почісування. Я не стрималась та засміялася. Така реакція, схоже образила перевертня, й він відійшов від мене до вікна.

- Чому ти не перекидаєшся? - поцікавилась у звіра, як наче він міг мені відповісти.

- Чекає, поки заживуть рани, - замість Джека відповів альфа, що повернувся до кімнати. - Довго ти ще збираєшся знаходитись у моїй кімнаті? - звернувся до вовка.

Бета трохи піджав хвоста, але з місця не зрушив.

- Ми поговоримо, щойно ти зцілишся. Обіцяю цього разу бути більш стриманим, - зітхнув Володимир.

Джек махнув хвостом та потрусив геть, ще й двері лапою закрив.

- Пробач, що тобі довелося це побачити, - знову зітхнув альфа. - Нам обом щось укинуло в голову. Я мав би бути більш стриманим, але натомість спалахнув і змусив його стати на бій.

Чи то я звикла до свого величного родича, чи то ще щось, але тепер я більше не була така заворожена й могла спокійно розмірковувати над тим, що на мене чекає в майбутньому. А чекали на мене суцільні проблеми. Адже рано чи пізно мені доведеться повернутися додому, до Ковену.

На скільки я зрозуміла, Володимир шукає свою суджену. Й перевертні нікуди не подінуться, поки її не знайдуть. А це нервуватиме Раду, й вони накажуть мобілізувати всі сили, щоб вигнати прийдешніх геть. І спроба пояснити, що це вірна загибель може бути розцінена, як зрада. Мене стратять, а колеги загинуть безглуздою смертю від звірячих лап.

- Про що замислилась? - Володимир обійняв мене за плечі.

- Мені час, - не виринаючи з думок, відповіла альфі.

Той стиснув мене трохи сильніше.

- Уже?

- Так. Мені обіцяли, що якщо я не твоя пара, мене не стануть затримувати.

- Й те, що ти член моєї зграї тебе не бентежить?

- Я не член твоєї зграї.

Володимир низько загарчав, так, що заклало вуха. Але я була незламна.

- Ви вирішили довести мене до сказу сьогодні? - спитав у простір над моєю головою.

- Пробач, але я хочу попередити війну. Я знаю, тобі байдуже, скільки люду вб'ють твої вовки, але мені не байдуже.

- Ми можемо просто поїхати.

- І не шукати твою істинну? - Володимир здригнувся, відповіді я не чекала. - Ковен не залишить присутність перевертнів у місті без уваги. Вони надсилатимуть людей, їх вбиватимуть, або помруть члени зграї. Менше, ніж моїх друзів, але з вашого боку жертви також будуть. Ти цього хочеш?

- Домовитись не вийде? - похмуро поцікавився вовк.

- Про це можеш спитати Джека?

- Чому його? - з інтонації альфи я зрозуміла, що він й досі ображений на свого підлеглого.

- ...Або Кирила, - швидко змінила пораду я. - Скажімо так: вони були свідками прикладу того, як мої колеги ставляться до вашого брата.

- Ти травмувала мого бету, - згадав Володимир.

- Він не чинив спротиву, щоб не поранити мене, - чесно визнала я свою слабкість. - Інакше в мене б не було жодного шансу.

- Я хочу, щоб ти була зі мною, - повернувся мій новоспечений дядько до попередньої теми.

- Це не можливо.

- Чому?

- Я. Не. Хочу. Лишатися.

Очі кольору гречаного меду, такі самі, як у мене, уважно вдивлялись в моє обличчя. Який же він красивий, мій альфа.

- Ти така сама уперта, як і мій брат, - зітхнув Володимир. - Але я також не збираюся поступатися. Я не залишу тебе без нагляду, як твоїх батьків. Не вистачало втратити ще й мою любу племінницю.

Я не сперечалася, він при своєму праві.

- Є одна річ, яку я б хотіла з'ясувати у Кирила.

Володимир мовчки кивнув і покликав підлеглого. Здоровань виглядав дуже задоволеним. Вся його немаленька статура неначе казала: "Я ж говорив", і я добре уявляла як він махає хвостом у своїй вовчій подобі.

- Скажи, ті двоє, що вчора були зі мною в патрулі живі?

- А що їм зробиться? - снизав плечима Кирило. - І нас було завдання тебе впіймати.

Я полегшено зітхнула - однією проблемою менше. Розвернулась до Володимира. Той знову кивнув, а в очах всесвітня туга. Втім зайвих слів він не казав. Натомість звернувся до підлеглого.

- Відвезеш Зоряну назад у місто.

Велетень всміхнувся ще ширше.

- Додому, щоб речі зібрати, чи одразу до магазину, щоб почати життя з чистого листа.

- Додому, що там лишитися, - відповіла, бо Володимир, здається, не збирався це робити.

За мить я мала вже дві пари всесвітньотужних очей. "Чому?, - мовчки волав Кирило. - Ти ж побачила, що з нами тобі буде добре". І коли я стала так добре розуміти цих створінь без слів?

Не бажаючи довше терпіти ці тортури, я пішла геть. Двоє вовків рушили за мною, як конвой. Цікаво, а куди поділись охоронці Володимира?

Ми вийшли на вулицю. Я розвернулась. Відверто кажучи, наостанок мені хотілося ще дещо... тобто декого побачити, але Джек так і не з'явився.