Не хочу без тебе

Глава 9

- Це, мабуть вона, - сказав Володимир.

- Ви почули дзвінок у двері? - здивувалася я. Він у нас не дуже гучний.

- Це видається дивним? - насторожився чоловік.

Я не відповіла, а пішла до дверей. Розмову попросила не завершувати, раптом знадобиться, щось перекласти.

Вдома чомусь нікого не було. І куди це батьки потягли Даню, чи він їх?

Відчинила двері. На порозі стояла білявка, яку я бачила напередодні. Дівчина виглядала дружньо, принаймні на молодому привабливому обличчі була легка посмішка.

- Хай, - коротко привіталася вона.

- Доброго дня, - кивнула у відповідь.

Я простягнула їй пальто, яке захопила з собою зі спальні. Крильця носика дівчини легенько заворушилися, коли вона приймала одяг, а потім вона вимовила щось на крштал "дяка" і поміхнулася ширше. Раптом я згадала про гроші, які директор запхав мені вчора у сумку.

- Одну хвилиночку, - махнула я білявці й пірнула углиб своєї безмірної торби, що лежала на лавці в передпокої.

Швидко згребла, а потім довго перераховувала купюри. Білявка дивилася на мене широко відкритими очима, а коли я спробувала віддати гроші, відштовхнула мою простягнену руку.

- Візьміть, - наполягала я. - Це гроші Володимира Ігнатовича, - а потім промовила у слухавку, впевнена у тому, що він чудово чув нашу розмову. - Скажіть їй, щоб вона забрала гроші.

Й передала телефон дівчині. Вона промуркотіла щось у слухавку, вислухала відповідь та розсміялася. Відбила виклик, дала мені телефон та вийшла з квартири.

- Стривайте, - кинулася я була за нею, але що я їй скажу, якщо вона ні бельмеса не розуміє?

Знову набрала Володимира Ігнатовича.

- Ваша помічниця не взяла гроші, - поскаржилася чоловікові, щойно він взяв слухавку.

- Я не можу зараз говорити. Розбирайтеся самі, - глухо озвався той та поклав слухавку.

Добре, що заснула я одягнена, тож збори не зайняли багато часу. Байдуже, що трохи розхристана, хто мене у дворі роздивлятиметься.

Схопила куртку та стрибнула у кросівки, зачинила двері та чкурнула сходами вниз. Коли вискочила з під'їзду білявка вже сідала у невелику білу автівку. Я рішуче побігла навперейми.

- Хвилиночку! - гепнула долонями по капоту.

Дівчина вискочила з машини й щось обурено вигукнула.

- Ти маєш передати гроші! - наче мантру повторила я.

- Ні! Ти! - ткнула у мій бік довгим нігтиком, а потім вказала на автівку. Знову сіла за кермо.

Вона хоче, щоб я сама віддала гроші? Але чому? В будь-якому разі розпитувати її сенсу немає. Може віддати гроші в понеділок, куди я зараз поїду?

Білявка завела мотор.

А раптом він у лікарні й в понеділок не прийде на роботу? Я ж здурію від хвилювання. Ненавиджу бути винна з тих самих пір, як колектори вдень та вночі вимагали повернути борг. Звісно, тут інший випадок... Білявка натиснула на педаль газу, демонструючи рішучість поїхати.

Швиденько оминаю капот та сідаю поруч з нею. Вона демонстративно пристебнулася, я зробила те саме. Клацнули, автоматично зачиняючись, замки на дверцятах. Й ми рушили з місця.

Їхали надзвичайно довго. Через усе місто. Потім повернули на захід й виїхали на якусь трасу. Я не часто подорожую, тож уявлення не маю, куди веде ця дорога. Але ж ми не в інше місто їдемо? Чи захворювання Володимира Ігнатовича таке серйозне, що його транспортували в якусь іногородню лікарню? І не розпитаєш же мовчазну водійку.

Тобто, судячи зі спілкування з директором, вона не надто мовчазна, якщо її розуміють. А може я особисто їй не подобаюся?

Ой, сподіваюся, що назад мене також відвезуть. Я ж у поспіху навіть сумку не взяла. На хвильку ж вийшла, а вже другу годину їду.

Зрештою ми звернули з траси й пострибали по ґрунтовій дорозі вглиб лісу. Припущення щодо секретного агента вже не здавалося таким уже неймовірним. Але важко повірити, що мене так просто відвезуть на секретний об'єкт, хіба що із задумом там мене і залишити...

Годі, Ліліє Петрівно, ви несете якусь маячню. Менше шпигунських та детективних книжок треба було читати у свій час. Повільно зітхаю, але в наступну мить давлюся повітрям.

Перед нами буквально з лісу виростає триметровий паркан. Глухі ворота відкриваються автоматично. Автівка, що ненадовго зупинилася перед ними, знову рушає. Спершу я хотіла вискочити з машини під час зупинки, але згадала, що двері зачинені. Та ще й ліс довкола. Куди бігти?

"І взагалі, чого мені боятися? Може тут якась приватна клініка?" - заспокоювала себе думками, поки ми нарешті не зупинилися.

На порозі стояли троє. Напевне охоронці. Білявка щось сказала їм. Судячи з інтонації, віддала наказ. Й двоє з них пішли.

Лишився найбільший з них. Він відчинив мені дверцята, бо я все ще не наважувалася вийти, й простягнув мені руку.

- Доброго дня, мене звуть Кирило. Я проведу вас до... пана Володимира.

Руку подавати я не поспішала. І взагалі мені було відверто страшно. Цей здоровань наче був приємний, але зовсім не схожий був на лікаря. Моя "розумна" теорія розвалилася, а "нерозумна" дуже не подобалася.

Схоже, всі мої думки яскраво проступили на обличчі, бо Кирило додав:

- Не бійтеся. У цьому будинку вам нічого не загрожує.

Я в цьому не впевнена, але чекати поки мене дістануть силоміць не хочу. Не варто випробовувати їхнє терпіння. Подала тремтячу руку й дозволила витягти себе з автівки.

Раптом здоровань прислухався до чогось та здригнувся, а потім повернувся до мене та якось аж занадто широко посміхнувся.

- А не хочете поснідати? Володимир зараз трохи зайнятий. Чого б вам хотілося?

При згадці про їжу, мій шлунок отямився та почав нагадувати, що з вчорашнього вечора у нього не кидали геть нічого. Але я не на стільки знахабніла, щоб у гостях замовляти як в ресторані.

- Байдуже. Насправді, може й не треба нічого готувати, якщо нічого немає...

- Я наполягаю. У нас чудовий зимовий сад. Я впевнений ви ніколи не снідали серед такої краси.

- Ам... Добре.

Це дивно. Це все дуже дивно.

Я не відчуваю небезпеки від Кирила, тому слухняно йду за ним. Йдемо неспішно, я б навіть сказала, повільно. Чоловік дружньо розпитує про мене, чим займаюся, як живу. І що найдивніше, я розповідаю. Про роботу, про батьків, про сина.

Невдовзі ми дісталися мети. Через невеличкі бокові двері ми зайшли до маєтку, а потім повз неймовірної краси вітраж, що слугував ширмою. На різнобарвному склі серед казкових квітів танцювали два чарівних птаха, наче запрошуючи у своє казкове царство.

Кирило відчинив стулки. І перше, що мене вразило, - аромат, яскравий квітколвий аромат. Мені допомогли зняти куртку та сісти за стіл. Я майже забула себе, коли опустилася на м'яку подушку, яку доброзичливий господар поклав на ротанговий стілець.

На столі вже стояв сніданок. М'якесенькі булочки присипані кунжутним насінням, вершкове масло, тоненько нарізаний твердий сир та м'ясо, яскраво червоний джем.

До нас підійшов ще один молодик та поставив на стіл дві чашки кави, цукор та вершки.

- Смачного, - побажав він та вийшов.

Кивнула, не в змозі стримати посмішку, та взяла м'який ароматний шматок. Я очікувала, що Кирило сяде на другий стілець, але він лишився стояти трохи обабіч.

- А ви не будете їсти?

Здоровань злодійкувато озирнувся.

- Гадаю, Володимир не зрадіє, якщо побачить нас поруч.

Згадка про директора повернула мене до реальності

- Він що, якийсь бос мафії? - так само злодійкувато шепнула чоловікові.

Кирило лунко розсміявся, але відповісти не встиг. До приміщення увійшов Володимир Ігнатович та сів навпроти. В ту ж мить нас лишили наодинці, причинивши вітражні двері.

Деякий час ми мовчки вивчали одне одного. Я перша вирішила порушити мовчання, бо це я припхалася хтозна звідки для того лише, щоб віддати решту від поїздки в маршрутці. Тепер я розумію, яким безглуздим здається мій вчинок, але відступатися пізно. Тому я дістала з кишені пухкий стос дрібних купюр й поклала на стіл.

- Дякую, - усміхнувся чоловік.

Казати зайвого не буду, просто залишу гроші та піду. Може це вбереже моє життя та здоров'я від гніву цього таємного мільйонера. І звісно, історія про секретного агента видавалася романтичнішою, але реалії нашого життя говорили про те, що він скоріше якийсь бандит.

Та навіщо такій людині бути директором школи? Можливо наш скромний заклад невдовзі стане епіцентром якихось великих подій.

- Ви хоч знаєте, як дивно це все виглядає? - раптом не стрималася я, хоч і обіцяла собі мовчати. - Директор загальноосвітньої школи, який живе у заміському маєтку більше схожому на палац. І навіть не живе, а є його власником.

- І це лише дрібка тієї неймовірної правди, яка є насправді, - покивав Володимир, пильно проникливо вдивляючись в мої очі. - Та чи можу я розказати тобі все? Чи зрозумієш ти мене правильно?