Не хочу без тебе

Глава 5

Жовтнева п'ятниця була така ж похмура, як мій настрій. Важке сіре небо опустилося зовсім низько до землі, й повітря наповнилося сирістю та холодом.

Данилку подобалося одягати нові теплі речі. Він взагалі любить обнови, хоч в іграшках, хоч в одязі. Тож син знаходився у пречудовому настрої та весело біг до дитсадка. А в мене було таке відчуття, наче на плечі поклали весь світ.

Ледь допленталася школи. Біля дверей знову стояв вже знайомий позашляховик. Зітхнула, глянувши на нього. А в наступну мить відчула, як мурашки побігли по плечах, від пильного погляду. Закрила очі видихнула та прошепотіла: "Я спокійна".

Останні дні я постійно відчуваю чиюсь набридливу присутність поруч. З того самого вечора, як трійця пияк зникла за одну лише мить. Вмовляю себе, що це лише мої вигадки. "Осіннє загострення". Кажуть же, що восени нервових зривів стає більше. Може й мені вже час полікуватися? В будь-якому разі, хворіти мені не можна. Це зайві витрати для мене та турботи для батьків. Нікому нервовий зрив не потрібен.

Заходжу до приміщення школи та іду до свого класу. На сходах між поверхами зустрічаю директора. Вітаюся, намагаючись не дивитися йому у вічі та швиденько пройти повз, але чоловік раптом хапає мене за верхню частину руки та притягає до себе.

Він шумно вдихає біля самого мого волосся. Я завмираю на мить, чекаючи сама не знаю чого. Чим я встигла йому допекти, просто повз йшла? Щойно зібралася з думками та вирішила спитати, чого він за мене вчепився, директор заговорив.

- Ліліє Петрівно, ви уникаєте мне? - він трохи нахилився, щоб подивитися мені в обличчя.

Ледь втрималася, щоб не замружитися, бо не хотіла бачити його, просто відвела погляд.

- Якщо ви переймаєтеся через вчорашній інцидент, то прошу: не треба. Це було непорозуміння. Й ваша сміливість мені припала до душі, - він усміхнувся, а я спалахнула, як маківка.

В скронях застукало, в грудях стало важко. Це "ой" як погано!

Взагалі мені часто роблять компліменти чоловіки. Хтось про зовнішність, хтось про розум. І я знаю, що це не лестощі. Я ласий шматочок. Та від простого натяку на прихїильність від нього я відчула тепло по всьому тілу. Це якийсь заколот мого організму.

Спочатку я думала, що справа лише в очах. Але тепер, відчуваючи його так близько, зрозуміла, що варто йому зараз лише слово сказати, й мене не стане. Розчинюся в рожевих шмарклях. На моє щастя, сказати більше він не встиг. По сходах хтось піднімався. Володимир Ігнатович відпустив мою руку та велично покрокував вниз. А я на закляклих ногах вгору.

До початку уроку мені якось вдалось прийти до ладу. Діти взагалі впливали на мене заспокійливо. Навіть бешкетуючи, вони залишаються щирими та добрими. Саме це переконання колись змусило обрати саме професію викладача. Хто ж знав, що цей вибір майже стовідсоткова гарантія небагатого існування протягом усього життя. Якби послухалася батьків та пішла на того ж перекладача...

Втім, слово "якби" вважаю словом для слабких людей, до яких сама себе ніколи не відносила. Для мене немає нічого неможливого, й мені стане сил виростити сина як годиться, забезпечивши його всім необхідним.

День знову був багатий на хвилювання, бо кожного разу, як я переходила з класу в клас, натрапляла на Володимира Ігнатовича. І чого йому в кабінеті не сидиться? Невже немає невідкладних директорських справ? Може його вже викличуть кудись, як це часто бувало з Ларисою Вікторівною.

Натомість новий директор був увесь час "з народом". То з завгоспом щось обговорює, то з учнями спілкується, то з вчителями. Наче й не чіпає мене, але весь час у полі зору знаходиться.

На четвертому уроці в мене випало "віконце", тож я спустилася до їдальні. На очі потрапила платинова білявка, яскрава зовнішність якої одразу нагадала мені про Володимира Ігнатовича - його польоту пташка. Я не помилилася. Красуня, ковзнувши по мені оцінювальним поглядом, попливла до кабінету директора.

Але за мить різко розвернулася та усміхнулася мені. Ні, не мені. Вона дивилася трохи вище моєї маківки, на когось за моєю спиною. Сполохано розвернулася.

- Володімір! - вигукнула вона, а потім застрекотала на іноземній мові.

Що то була за мова, зрозуміти я не змогла, але в будь-якому разі стояти між цими людьми не варто. Швиденько розвернулася у бік їдальні та пішла, намагаючись не сильно привертати до себе увагу.

Не втрималася та нишком озирнулася. Звісно що про мене ніхто і не згадав. Чоловік відповів своїй знайомій тією ж мовою й швиденько повів її під ліктик до свого кабінету.

Кислий присмак розчарування, який я активно заїдала столовським обідом, чомусь ніяк не хотів зникати. Адже я визнала, що на якусь мить захотіла бути цікавою цьому чоловікові. Та, як уже казала, адекватно оцінюю свою жіночність, тож розумію, що тут і порівнювати нічого.

Хоч як мені хотілося залишок дня просидіти в їдальні, довелося йти до вчительської. Це невелика кімната, в якій викладачі зберігають те, що не можна довірити учням або не влізло в шафах їхніх кабінетів. Навіть у кращі свої часи це приміщення не могло вмістити всіх учителів школи, тому тут проводили лише "вікна", коли власний кабінет зайнятий. По п'ятницях на четвертому уроці тут чергувала я.

А не хотілося мені йти до учительської, бо вона розміщувалася поряд з приймальнею та ще й мала спільну стіну з директорським кабінетом. Дзвінкий голос іноземки було чудово чутно, на відміну від директорського.

Я намагалася зосередитися на телефоні, в який нещодавно завантажила збірник сучасних українських авторів, але час від часу слух виловлював, як мені здавалося, відлуння його слів. І в якусь мить по хребту побігли мурашки. Мені захотілося сховатися, а краще - притулитися до когось, хто зможе мене захистити.

В голосі білявки з'явилася панічні нотки, й невдовзі вона затихла. Не знаю чому, але я очікувала невдовзі почути пристрасні стогони, та вони до завершення уроку так і не пролунали.

Більше того, на перерві я знов застала Володимира Ігнатовича в коридорі. До мене він схоже принципово не підходив, бо за цей час точно поспілкувався з усіма присутніми в школі, окрім мене. Це й на краще. Закохуватися в мої плани не входило, тим паче в керівника, тим паче без взаємності...

Коли вийшла зі школи мені в очі сяйнуло яскраве сонячне проміння. Нарешті розвиднілося. День добігав кінця, й промені світили під прямим кутом до землі. Неймовірно красивий захід сонця розфарбував небо. Тільки восени може розлитися така краса по небосхилу.

Та щойно я відчула себе вільною та спокійною, хребтом знову побігли мурашки. Ні, не можна зупинятися тут. Даню ще раніше забрала мама. Вона подзвонила, коли була з ним на дитячому майданчику. Тож у мене є час трохи розвіятися. Пірнула у сумочку та дістала навушники. Я не часто слухаю музику, але іноді буває саме такий натрій. Затикаю вуха та вмикаю плей-ліст. Він невеликий. Пісні у ньому я знаю напам'ять. І що найголовніше - вони піднімають настрій. Під них хочеться танцювати.

Миттєво підхопивши настрій з навушників, весело почимчикувала зі шкільного двору. Сонечко також змушувало посміхатися та задоволено мружитися під своїми променями, хоч вони вже й не зігрівають стилу землю. Йду прямо та зигзагами, нікуди не плануючи дійти. Цей район я знаю чудово. Тут багато старовинних будівель, на які просто приємно подивитися. Цим я і займаюся, верчу головою на всі сторони, наче бачу все в перше.

Раптом ідилію порушує дзвінок. Приймаю виклик прямо в навушниках.

- Алло.

- Привіт, Ліль. Як справи? - зацвірінькала подруга у вухах.

- Привіт, Ірусь. Нічого. Додому йду.

- О, це вже хороша новина у п'ятницю. Давай сьогодні зустрінемось.

- Ні, не хочу, - плаксиво протягнула я. - Хочу виспатися, а то мене після середи все ніяк не відпустить.

- Ой, а знаєш, що у середу сталося? - раптом вигукнула Ірка.

- Що? - не надто зацікавлено спитала я.

- На Петра напали якісь придурки. Зламали щелепу, - зашепотіла поруга, наче це якийсь страшний секрет.

- Жах, - спиною й справді побігли мурашки. - Добре, що я з ним не пішла.

- До речі, а чого ти з ним не пішла? - враз перемкнулася увага подруги.

- Мабуть відчула небезпеку, що на нього чекає, - фиркнула у відповідь. - А ти хотіла б, щоб я була з ним під час нападу?

- Ну ти таке скажеш, - обурилася Ірина, а потім хитро продовжила: - Просто я сподівалася, що ви ближче познайомитесь.

- Та не хочу я з ним ближче знайомитися.

- Але ж тобі потрібен хтось, - почала переконувати подруга. - Поки на принца чекатимеш... Пам'ятаєш картинку, що я тобі показувала?

- Звісно, кожна одинока жінка бачила цю картинку мільйон разів. Всі сердобольці вважають за обов'язок її надіслати. Тільки от що я тобі скажу: я не чекаю на принца. В мене вже є чоловік, якого я люблю.

- Ой, та годі прикриватися сином. Хлопчику, до речі, батько потрібен. Знаєш же, що психологи говорять.

- Знаю, - зітхнула я, з подругою сперечатися марно, краще просто промовчати. - Ладно, мені вже час.

- Образилася? - насторожилася Ірка.

- Ні. Бувай, - пояснювати, що подібні розмови давно вже мене не зачіпають, не стала.

- Бувай, - зітхнула Іра, впевнена у тому, що я образилася.