Не хочу без тебе

Глава 15

Тільки надвечір в суботу згадала про директора, й то лише тому, що батько мимохідь пригадав про обіцяних сватів.

- Я, - зробила наголос на слові, - жодних сватів не чекаю. Ваш Володя взагалі якийсь не при собі. Нащо взагалі такеє "щастя" треба?

- Я ж кажу, - звернулася до чоловіка мама, - відлякала хлопця.

Сперечатися не стала, марно це.

- А я подумав, що ти така радісна ходиш останнім часом, бо у вас все налагодилося, - свердлив мене поглядом тато.

- Я така радісна ходжу, тому що моє життя невдовзі має змінитися, але Володимир Ігнатович до цього жодного відношення не має.

- Он воно що, - звів брову батько. - А з нами поділитися не хочеш?

- Обов'язково, але пізніше. Боюся зурочити.

- Добре, як скажеш, - пролунала байдужа відповідь. - Тільки не утни якусь дурню.

- Ну я ж уже не підліток, щоб таке мені казати, - я навіть розгубилася від батькових слів.

- Та й помилок ти зазвичай не робиш, - не став сперечатися той. - Лише щодо чоловіків.

- Натякаєш на те, що я маю радо прийняти сватів? - роздратовано поцікавилася у тата. - Але зауваж, що я нікому не відмовляла, оскільки ніхто так і не з'явився. Якщо ти натякаєш на те, що я зараз маю зробити усе, щоб не втратити такого залицяльника, то я і пальцем не поворушу у той бік. Я не буду стрибати на першого ліпшого багатія, якому я не впала.

- Я не натякаю, а прямо кажу: якщо той твій секрет пов'язаний з чоловіком, я раджу спершу добре подумати, - ображено прогарчав батько і встав з-за столу.

- Мам, а Вовчик прийде сьогодні? - раптом подав голос Даня, відірвавшись від тарілки.

- Ні. Чому питаєш? - здивувалась я.

- Його давно вже не було. Він обіцяв мені минулого разу, що знайде такого трансформера, що на крокодила перетворюється. Я в Сашка бачив. Мабуть, ще й досі шукає. Ти, раптом що, йому скажи, що не обов'язково саме цю іграшку. Нехай з іншою приходить... Чи взагалі просто так... Без нічого.

Що в цю мить робилося в мене в душі, словами не передати. Щоб не закричати чи не розревітися прикусила губу. Казна що той клятий Вовчик робить з моєю родиною. Ось уже й син за ним скучає.

А що він такого зробив? З'явився кілька разів, поусміхався, подарунки подарував, і все. Його всі люблять. Втім, якщо тверезо розсудити для ненависті також причин немає. Просто я так боюся знову обпектися, що заздалегідь відштовхую будь кого.

- Я скажу йому, - проковтнула клубок.

Син усміхнувся та почав активно запихати їжу до рота. А потім раптом завмер та серйозно глянув на мене.

- А він буде хорошим татом?

- Звідки мені знати? Чого питаєш? - не надто ласкаво озвалася я, але Данчик не звернув на це увагу, бо був зайнятий своїми думками.

- Я думаю, чи варто тебе просити, щоб він став моїм татом.

- Я чомусь так і думала, - знесилено хмикнула. - Їж. Я й сама не знаю, чи варто чи ні. Давай іншим разом про це поговоримо.

- Давай, - погодився малий.

Він доїв, підкреслено по-дорослому подякував та відніс свою тарілку у мийку. Взяв з мене обіцянку завтра піти у парк, якщо не буде дощу, та пішов до кімнати.

Мама мовчала. Не схоже, що вона була ображена абощо, але на кілька моїх спроб завести відсторонену розмову не відреагувала.

Коли з хатніми справами було закінчено, я пішла до нашої з Данчиком кімнати. Але дуже швидко знудилася під мультиками та вирішила вийти на вулицю трохи пройтися. Зайшла на кухню, подивилася, чого не вистачає, та помандрувала до магазину за молоком.

Щоб не ходити поночі темними провулками, вийшла до дороги. Так доведеться пройти цілу зупинку, але ж я не за молоком насправді вийшла. Йшла неспішно, здебільшого дивлячись собі під ноги та думала "ні про що".

Ось мої кросівки. От листя шарудить. Вітру сьогодні немає, отже завтра має бути тепліше.

Я навіть не звернула уваги, як на фоні хтось різко вдарив по гальмам, й мене ненадовго освітило світло фар. Лише коли позашляховик з вереском коліс припаркувався трохи попереду, підвела погляд.

Автівка була така сама, як у Володимира. Та не встигла я подумати, що збоченець переслідує мене навіть уночі, як з машини вискочили молодчики в балаклавах. Мене підхопили під руки та підняли над землею. Розуміючи, що відбувається щось геть божевільне, я закричала.

Та для того, щоб дотягти мене до машини викрадачам знадобилося лише кілька секунд. А там мені негайно запхали у рота кляп та накрили мішком голову. Я відчайдушно виривалася, але невдовзі пути скували мої руки та ноги. Та ще й зверху придавило чималою масою чоловічого тіла.

Я відверто задихалася у тому мішку, тому невдовзі в мене закрутилася голова. Й єдине, що я могла робити - жалібно стогнати. Скоро повітря не вистачило навіть на це, і я втратила свідомість.

До тями мене привів крик, а також потік повітря, що оживив мене, як дохлу рибу вода. З мене зірвали мішок.

- Геть здуріли? Хочете, щоб вона завчасно здохла?

Почувши це, вирішила, що нізащо не дам їм знати, що прийшла до тями. Може поки я непритомна, мене не зачіпатимуть?

Судячи з відчуттів я лежала на шкіряному сидінні позашляховика. Автівка стояла, двері відчинені. Вітру чи сторонніх звуків не було, достатньо тепло. Отже ми в приміщенні. Ворушитися, щоб перевірити чи ще зв'язані мої кінцівки, не наважилася, та чого б їм мене розв'язувати?

Ледь не зойкнула, коли мене раптом схопили та витягли з автівки. Один з викрадачів звалив мене на плече та поніс. Розхристана коса пленталася десь внизу.

Наважилася трохи відкрити очі, щоб глянути довкола. Бетонна підлога, стіни з червоної цегли. Все виглядає старим та недбалим. Поруч з моїм транспортувальником йшов чоловік у чорному костюмі, схожому на термоодяг. Судячи з кроків, трохи позаду ще хтось йшов. Отже, їх щонайменше троє.

Ми пішли сходами. Йшли довго, але чоловік, що ніс мене, навіть не захекався. Наче я нічого не важила.

Нарешті вони звернули зі сходів та зайшли у двері. Тут було тепло, наче вдома. Навіть крізь зімкнуті повіки пробивалося яскраве світло.

Мене опустили на підлогу без зайвої обережності, але під собою я відчула пухнастий килим. Він був наче з натурально хутра. Шовкові волоски негайно почали дарувати мені тепло.

- Ну що, вовча суко, годі прикидатися. Я знаю, що ти при тямі, - пролунало десь попереду.

Я відкрила очі та спершись на долоні сіла. Піді мною і справді було сіро-буре хутро якогось великого звіра. За розміром, не менше за ведмедя, але я ніколи не бачила ведмедів такого кольору.

Озирнулася довкола. Звичайна трохи обшарпана кімната. Світло дає єдина запилена люстра, за вікном темно. Диван, стіл під скатертиною, стільці біля нього, заставлена всіляким мотлохом стінка. Загалом, недоречною була розкішна підстилка в цьому інтер'єрі. Невже її притягли спеціально для мене?

Нарешті наважилася зустрітися поглядом з чоловіком, що мене обізвав. Той також уважно розглядав мене, наче чекаючи чогось. Моїх переляканих благань?

Дуже дивно, але переляканою я себе не відчувала. На мені немає жодної провини, тож карати мене немає за що.

- Скиглити не будеш? - зверхньо фиркнув викрадач, підводячись з дивану та наближаючись.

Мені здалося чи він розчарований цим?

- Ні, - похитала головою. - Мені здається ви помилилися та викрали не ту людину. Я звичайна вчителька. Ані в мене, ані в моїх рідних грошей на викуп немає.

- Годі прикидатися! - гаркнув чоловік.

Спокій покинув його обличчя, перетворюючи доволі привабливі риси на потворне рило.

- Якась вона аж занадто спокійна, Андрію. Може ми й справді помилилися? - подав голос здоровань, що ніс мене.

Впізнала його, бо він єдиний був у джинсах, а не в чорному костюмі, як інші.

- Хутро не показник, - промовив ще один. Поважного віку чоловік, сухий та сивий.

Ніхто з них не ховав облич. І це насправді турбувало. Якби мене викрали заради викупу, хоч і помилково, вони б напевне не хотіли, щоб пізніше я могла впізнати їх.

- Все дуже легко перевіряється, - Андрій схопив мене за руку, чим відволік від думок, та змусив підвестися.

Мене посадили на стілець біля столу, на який негайно четвертий, поки що мовчазний, викрадач поставив валізку. Характерний дзвін посуду навів на думку про ліки. Невже мені збираються ввести якийсь наркотик?

Сама не зчулася, як спробувала підскочити, але мене утримали на місці за плечі.

Тим часом мовчазний дістав свою переносну лабораторію, а це виявилася саме вона, та почав змішувати рідини та порошки. Шприців я не бачила, тож трохи розслабилася. Якщо спробують мене чимось напоїти, повідкушую усім пальці.