Не хочу без тебе

Глава 10

Раптом я злякалася. А чи потрібна мені повна картина того, що відбувається? Чи не краще жити собі спокійно, як жила, не зберігаючи чужих таємниць?

- Ви відпустите мене? - не знаючи, куди діти очі, пискнула я.

Володимир здивовано закліпав очима.

- Звісно.

- Не залежно від того, погоджуся чи відмовлюся я слухати вашу правду? - вже впевненіше поглянула на співбесідника.

- Так, - зітхнув той та відвів погляд. Він розчарований? Засмутився? Головне, що не розлютився...

- Тоді краще мені поїхати без нових знань. Я не знала, що роблю, коли набилася їхати до вас, - спробувала я перевести незручну ситуацію в жарт.

- А тепер ти знаєш, що робиш? - раптом спалахнув Володимир Ігнатович й похмуро глянув на мене.

Думки заметушилися в голові. Боже, та звідки ж мені знати?! Треба тримати себе в руках, істеричок ніхто не любить.

- Я передала гроші, переконалася, що мій керівник добре почувається та збираюся їхати додому, - чітко окреслила те, що збираюся залишити в свідомості.

І байдуже на всі ті таємниці та палаци у лісі.

- І від тепер триматимешся від мене подалі, - чи то спитав, чи то наказав мені чоловік.

- Звісно! Лише привітання та прощання, якщо зустрінемося на роботі.

- Ні, - я фізично відчула його лють.

- Цього не достатньо? - перепитала. Невже він хоче, щоб я звільнилася?

- Так.

- Мені потрібен час, - схилила я голову. Боюся, якщо ще сперечатимуся, то на кін стане життя.

- Я почекаю, - усміхнувся Володимир, а я прикусила губу, щоб негайно не розревітися.

Зараз шукати роботу буде не просто. Нещодавно розпочався новий навчальний рік. Штати шкіл укомплектовані. Але я звикла до труднощів, вони мене не зламають.

- Я можу йти? - загнавши всі почуття поглибше та зобразивши льодяний спокій, поцікавилася я.

- Але ти так нічого і не з'їла, - почав випромінювати чарівність чоловік, зображаючи з себе привітного господаря.

- Щось апетиту немає.

- Я такий тобі огидний? - знову роздратування.

І що я маю на це відповісти?

- Просто рідні напевне хвилюються, куди я пропала.

- То подзвони їм. Вже більше полудня. Навіть якщо ти снідала, то напевне зголодніла знову. Їж. Не треба соромитись. Ти ж збиралася поїсти, коли я зайшов.

- Я передумала, - хоч їсти хотілося, але в його присутності кусок у горло не полізе.

- Мені покликати Кирила, щоб він тебе розважив? Зважай лише на те, що він одружений, - крива посмішка перекреслила всю привабливість обличчя Володимира. Він був схожий на звіра, що вишкірив зуби. Чим я його так розлютила? Просто від їжі відмовилася.

Швиденько схопила булку та сунула її до рота, зробила ковток з чашки. Кава, хоч і простояла на столі досить довго, була ідеальної температури.

Мої дії заспокоїли звіра навпроти. Зараз він виглядав навіть якимось нещасним.

Хоч як вмовляв мене поїсти, сам, схоже, не дуже голодний був. Потроху тягав м'ясо з тарілки, але більше нічого не займав.

Я так захопилася знищенням вмісту тарілок, що навіть не помітила, як вони спорожніли. Чашка з кавою стала просто чашкою. А у шлунку поселилася важкість, яку зазвичай я намагалася не допускати навіть на свята.

Чоловік навпроти, здавалося, поринув у свої думки. Його незворушний погляд завмер на мені. Раптом він сіпнувся та простягнув до мене руку. Я не встигла зреагувати, коли він витер щось біля кутика рота та облизав палець.

- Джем, - усміхнувся він. - Мені подобається, як ти їси.

Я присоромлено опустила очі. Що за двозначний комплімент? Тим паче, що, з огляду на нещодавню розмову, я дратую його своєю наявністю. В будь-якому разі, треба звідси вибиратися, тож господаря дратувати не варто. Треба підіграти.

- Дякую, - буркнула я та підвелася.

- Чи можу я ще якось втримати тебе? - "гостинний господар" схилив голову вбік.

- Навіщо?

- Хочу зробити тобі щось приємне на останок.

Як же вправно він знущається. Прихований кат. Та чи прихований? Хтозна чим він займається у цій своїй організації.

- Не варто. Все добре.

- Шкода, - зітхнув чоловік, і я майже повірила, - що йому і справді шкода.

Він встав. Достатньо було одного кроку, щоб опинитися поруч. Володимир шумно вдихнув. Знову. Завжди опиняючись поруч, він робить так. Раніше я думала, що це ознака роздратування, але зараз майнула інша думка. Він вдихає мій запах, обнюхує.

Божечко, куди ж мені подітися від цього психа? Можливо, звільнення не найгірший розвиток подій.

- Я відвезу тебе.

- Але ваша машина...

- Її пригнали ще вчора.

- Авжеж.

Нарешті знайшла в собі сили відступити на кілька кроків. Але в наступну мить Володимир знову знайшов привід наблизитися. Він взяв мою куртку й розгорнув, пропонуючи мені її одягти. Чесне слово ніколи я не боялася цього жесту чоловічої уваги, але зараз мені було лячно самій іти в руки чоловіка. Лячно і страшенно хвилююче.

Він не торкнувся мене і навіть не обнюхав цього разу, але повітря в зимовому саду стало таке густе, що його важко було вдихнути. Здавалося, ще трохи й квіти зів'януть та попадають пожухлим сміттям на підлогу.

Щойно куртка опинилася на моїх плечах, я рушила до виходу. У холі натрапила на Кирила. Він глянув на мене, потім над моєю головою, і лише після цього відступив.

Авжеж, приємний чоловік, який, якщо йому накажуть, триматиме мене силоміць.

Не втрималася та зітхнула.

- До побачення, - пролунало мені у спину.

- Прощавайте, - відбила я, не обертаючись.

Цього разу не ходили кружною дорогою, пройшли через глухий коридор і великий хол та вийшли через головні двері.

Осінній день був у розпалі. Сонце сяяло так яскраво, що здавалося на вулиці має бути спека. Але я глибше закуталася у комір куртки, адже вітер був такий, що міг віднести вуха разом з мізками в далеку далечінь.

Позашляховик директора чекав навпроти сходів. Володимир сам відкрив мені задні дверцята. Це трохи заспокоїло. Сидіти з ним поруч, точно було б важким випробуванням. Скоріше за все, я б щось знову ляпнула, аби не сидіти в тиші. А так будемо їхати наче окремо.

Виявилося, що здиратися на сидіння позашляховика не найулюбленіша моя справа. Почувалася я пінгвіном, що здирається на скелю. Хоча пінгвіни, мабуть, виглядають більш витончено.

Чоловік не допомагав, не намагався підсадити, але і не відходив поки я не сіла на шкіряний диван. Прослідкував, щоб пристебнулася, і тільки після цього закрив дверцята.

У бік водія одразу вирішила не дивитися, тому негайно уп'ялася поглядом у вікно.

Тихенько хлопнули передні дверцята. Через ледь помітну вібрацію, я зрозуміла, що завівся мотор. Ми рушили по колу й невдовзі поїхали через парк до воріт.

Чи то Володимир знав коротший шлях, чи то їхав швидше, але додому ми дісталися всього лише за годину. У цей час мені подзвонила мама та поцікавилася, куди це я раптом зникла без сумки і навіть гаманця. Коротко розповіла, що поїхала віддати директорові гроші та сказала, що невдовзі буду вдома. Довелося запевнити неньку, що "Володя" почувається добре і навіть не думає більше хворіти.

Знала б я, чим завершиться це спілкування, бігла б від нього далі ніж бачила. Це ж треба було дотумкати собі, що він залицяється. Глибоко зітхнула, і в цю саму мить автівка зупинилася.

- Уже сумуєш за мною? - усміхнувся Володимир, але з мого вигляду швидко зрозумів, що це був дурнуватий жарт, і спохмурнів. - До побачення, Ліліє.

Я швидко відстебнулася та відкрила дверцята. Оцінила височінь. Зрозуміла, що зараз мені доведеться стрибати, але зволікала.

В наступну мить із подивом втупилася на руку. Як Володимир зумів так швидко переміститися до заднього сидіння, навіть уявити не можу. Телепортувався, не інак.

Не витримавши мого зволікання, він пірнув у машину, підхопив під пахви та просто витяг з машини як дитину. Поставив на землю.

- Яка ж ти все таки... - прогарчав над моєю головою, притискаючи до себе.

Потім зітхнув та відпустив... Тобто я подумала, що відпустив.