Не хочу без тебе

Глава 7

Напруга, яка в процесі незвичної вікторини розвіялася, знову закувала мої плечі. Він точно якийсь маніяк.

- Я ні за що не сяду у вашу машину, - я зсунула брови, щоб мати більш рішучий вигляд.

- Я не наполягаю, - знизав плечима директор, знову приймаючи вигляд спокійної, навіть дещо байдужої, людини.

Ми пішли на зупинку й стали чекати маршрутку. Потрібний автобус не поспішав. Температура сильно впала, й холод завзято залазив під тонкий плащ. Невдовзі я почала дрібно тремтіти, і як не намагалася приховати свій стан, вгамувати тіло не виходило. Раптом на плечі опустилося щось важке, й стало тепло як у коминку. Я сполохано обернулася.

Володимир Ігнатович стояв у самому піджаку.

- Ви з глузду з'їхали? - зашипіла на чоловіка, щоб не привертати увагу людей на зупинці. - Зараз нуль мабуть. Хочете захворіти?

- Не хочу, щоб захворів хтось інший. Мені не холодно. Ось.

Він простягнув мені свою руку. Я торкнулася її пальцями. У порівнянні з моїми, руки чоловіка, здавалося, можуть обпекти.

Я злякалася, раптом він уже захворів. Та сказати нічого не встигла під'їхав довгоочікуваний автобус. Люди рушили до передніх дверей. Володимир, що йшов поруч уважно спостерігав за процесом трамбування у транспорт, а потім раптом схилився до мене та пірнув під лацкан пальто. Я не одразу зрозуміла, що він дістав гаманець, таким швидким був його рух.

Ми трамбувалися останні. Місце лишилося лише, на середній сходинці, але чекати іншу маршрутку не має сенсу. По-перше, вона прийде така ж забита, а по-друге, шкода було хворого Володимира Ігнатовича.

Чоловік підпер мене ззаду. Водій негайно зачинив двері та рушив. Директор простягнув заздалегідь підготовлену купюру.

- Два.

Водій глянув на нього як на найлютішого ворога, але мовчки взяв "Вернадського". А за кілька хвилин сунув сторопілому багатію стос дрібних купюр. Втім, Володимир не розгубився, запхав все те добро в мою сумку.

Обурюватися не стала, бо чудово розуміла, що в забитому салоні не ворухнутися. Чоловік глибоко зітхнув, я навіть хитнулася на його широких грудях. А ще відчула неймовірний жар, що проникав крізь кілька шарів тканини. Моя спина моментально спітніла. Спробувала озирнутися на чоловіка й помітила, що очі його закриті. Невже йому так погано? І чого тільки поперся проводжати у такому стані?

- Потерпіть, - шепнула йому. - Вже недовго лишилося.

Раптом він відкрив очі та притулився до мене сильніше. Серце стрибнуло у грудях, але я швидко зрозуміла, що це всього лише зупинка, й водій відчинив двері за його спиною.

Після наступної зупинки він обхопив мене поверх пальта та знову важко зітхнув. Тепер пекти стало по всьому тілі. А ще я помітила, який незвичний та класний у нього парфум. Ніколи такого не відчувала. Мабуть шалено дорогий.

Нарешті довгоочікувана зупинка. Ми викотилися з автобуса, й я миттєво скинула з себе чоловіче пальто.

- Негайно одягніться, - скомандувала я.

- Я ж сказав, що мені не холодно, - спробував заперечити чоловік, але я цього слухати не хотіла.

- Мені також не холодно, тож це не потребується.

Я спробувала накинути на нього одяг, але куди мені дострибнути до такої шкапи.

Втім, Володимир більше не став сперечатися та одягнувся.

Ми мовчки пішли до мого будинку. Вже зовсім стемніло. Темрява вже так стрімко настає. В котрий раз відмічаю для себе, що вже осінь. На порозі будинку, чоловік раптом зупиняється.

- На все добре, - усміхається він. - Зустрінемось у понеділок.

- Годі корчити з себе лицаря, - я скривилася, як від кислиці. - Ну що за людина? Останній самурай, блін.

Схопила його за рукав та потягла до будинку. Нікуди він не піде, поки не вип'є чогось жарознижувального. Не вистачало ще гріх на душу взяти. Впаде десь непритомний, а мені потім совістю мучитися.

Володимир Ігнатович іде позаду мовчки. І це добре, бо почуваюся діжкою з порохом. Або накричу на нього, або розплачуся. Нерви мені треба лікувати. Це вже точно.

У ліфті дивлюся куди завгодно, тільки не на чоловіка навпроти. І чому ця клята коробка повзе так повільно? Відчуваю на собі погляд. Цікаво, про що він зараз думає?

Нарешті можна вийти.

Глянула на годинник перш ніж відчинити двері. Тільки сьома, а таке враження, що близько десятої. Мої напевне ще навіть вечеряти не сідали, на мене чекають. А тут я з сюрпризом прийшла.

- Стривай, - раптом хапає мене за плече чоловік.

- Що таке? - розвертаюся.

- Я не можу прийти в дім до своєї... гхм... до підлеглої з пустими руками.

Я здивовано завмираю. Він серйозно? Виглядає розгубленим. А потім до мене дійшло. Схоже, температура зашкалює.

- Це не відвідини. Просто вип'єте ліки й підете собі.

- Ліки? - чомусь дивується директор.

- Так.

Відкриваю ключем двері й пускаю спершу гостя, а потім і сама заходжу. У маленькому передпокої нам разом тісно.

- Зніміть взуття, - нагадую чоловікові, бо він наче й не збирається роззуватися.

Він слухняно виконує наказ й завмирає, спостерігаючи як роздягаюся я. Під моїм суворим поглядом знімає пальто. Розміщую одяг на гачках та взуття на полиці, щоб не заважало.

З кухні визирнула мама.

- Добрий вечір, - привіталася чомусь тоненьким голоском.

- Доброго вечора, - кивнув директор.

- Мамо, це Володимир Ігнатович. Він новий директор в моїй школі. Йому зле. Є в нас щось жарознижувальне?

- Так, звісно, - сполохано кивнула мама та побігла до своєї кімнати. В її пухкій аптечці були ліки на всі випадки життя.

- Ой, Вовчик! - раптом пролунав радісний вигук Данила. - Привіт! Чого так давно не заходив?

Видно було, що чоловік розгубився. А я не стримала посмішки. Так, синок у мене компанійський.

- Привіт, - швидко знайшовся Володимир та перевів стрілки на мене. - Просто твоя мама мене не запрошувала.

- Мам, ти чого? - зробив губки бантиком малюк. - Ми з Вовчиком друзі.

- Та невже? - в коридор вийшов поздоровкатись батько. - А я гадав, що ти мені про всіх своїх друзів розповідаєш, - і хитро так на директора глянув.

- Ми тільки раз дружили, - пояснив Даня.

- Он воно що, - хекнув дід.

- Доброго вечора, - привітався гість.

- Вітаю, юначе, - батько простягнув йому руку.

- Мене звуть Володимир.

- Петро. Дуже приємно.

- Тату, це директор школи, в якій я працюю, - повторила, щоб він нічого такого собі не надумав.

- Так, я чув, - відмахнувся тато. Схоже я спізнилася.

- Ну що ж. Ви вчасно. Моє фірмове м'ясо готове. Прошу до столу.

- Але він тільки на хвилину... жарознижувальне... - спробувала заперечити татові.

- Шкідливо приймати ліки на пустий шлунок, - з кімнати випурхнула мама. - Даня, йди мити руки. Сідаємо за стіл.

Малий потяг гостя у ванну кімнату, а я приречено зітхнула. Чи знала, що буде так? Сподівалася, що не буде. Та гостинність родичів перемогла.

Без піджака з закатаними до ліктів рукавами сорочки Володимир виглядав ще краще. До привабливості додалася дрібка сексуальності. Й чесне слово, я ніколи в житті не бачила чоловіка гарячіше. Навіть на фото. Гнучка, не надто могутня статура, за якою на рівні інстинкту відчувається чимала сила.

І в цю мить я усвідомила прірву між нами, що рахувалася роками. Чоловіки мого віку навіть якщо не мають живота, так не виглядають.

Тим часом за столом матуся вчинила допит над гостем. Той відповідав як першокласник на своєму першому уроці - радісно й перелякано.

- Такий молодий і вже директор, - дивувалася мама, напевне думаючи у цей час, чого це я ще й досі у директриси не пробилася. Не хотілося її засмучувати словами, що для цього в мене мала б бути інша мама.

- Я старший, ніж виглядаю, - пролунала несподівана відповідь.

- А скільки ж тобі років?

- Ам... Вже близько сорока, - після невеликої заминки мовив чоловік.

Невже соромиться свого віку? Це ж тільки жінкам притаманне. Хіба ні?

- Та не може такого бути! - вигукує мама.

- Обов'язково покажу вам паспорт при наступній зустрічі, - сміється Володимир.

- Та ну, - махнула мама. - Нащо мені твій паспорт. Сорок і сорок.

- Я б не дала вам більше тридцяти, - чомусь бовкнула я.

- Дякую, - схилив чоловік голову убік та знову пропалив мене своїм медовим поглядом, а мама тихенько штовхнула мене ногою, мовляв, диви які схожі.

- Я тут дещо згадала, - почала родичка, ігноруючи мої поштовхи під столом, і навіщо я їй розказала? - А у тебе, Володю, часом сестри немає, дуже схожої на тебе?