Не хочу без тебе

Глава 6

"Ну от, тільки настрій трохи покращився", - роздратовано пробурмотіла сама до себе.

Батько для Данчика? Малий ніколи не питав мене про батька, й я сприймала це як належне. А коли він раптом спитає, що я йому скажу? Твій тато - покидьок, що злиняв, залишивши мені величезний кредит, але я не ображаюся на нього, бо крім того він подарував мені тебе? Непогано. Лише покидька треба замінити якимось іншим словом.

Зітхання саме вирвалося з грудей. Ні, дитині не можна таке казати, але і брехати про те, що тато чудова людина не зможу.

Сіла на лаву. Прохолодна, але мені треба ненадовго зупинитися, а просто стояти посеред вулиці та розмірковувати, дивно.

Батько для Дані.

Я завжди думала лише про себе. Мені не потрібен чоловік. Мені не потрібна підтримка. Мені не потрібне кохання.

А як же мій хлопчик? Йому напевне потрібні і любов, і підтримка, і приклад. Ні, я колись читала, що для дитини головне, щоб мати була щаслива... Та хіба я щаслива? Що взагалі може зробити мене щасливою? І чи залежить це взагалі ві когось окрім мене?

- Що ж мені робити? - шепочу, сховавши обличчя в долонях. Я не була засмучена, просто розгублена. Мені треба гарненько поміркувати над всім.

- Вам погано?

Різко піднімаю голову й бачу незнайомця, що схилився наді мною. Він стурбовано вдивлявся та хмурив брови, намагаючись оцінити мій стан.

- Ні! Все гаразд. Просто замислилася, - вигукнула та замахала руками.

- Ви впевнені? Ви така бліда. Може вас провести?

На його обличчі непідробна турбота, й я посміхаюся, заспокоюючись.

- У цьому немає необхідності, - лунає тихий голос, майже рик, і ми з незнайомцем здригаємось.

Поруч наче з-під землі виріс Володимир Ігнатович. Він дивиться на молодика й заступає мене собою. Незнайомець миттєво збільшує відстань між нами й навіть піднімає руки, здаючись.

- Добре. Я зрозумів. Пробачте, - кинув він через плече й швидко пішов.

Я не зрозуміла за що незнайомець вибачився, й поведінка директора мені не подобалася. Чого це він раптом вліз? Але все моє обурення враз змивається, коли навпроти мене з'являються медові очі. Чоловік сів навпочіпки та зазирнув в обличчя. І я потонула в тому уважному погляді.

Якийсь час ми граємо в мовчанку. Скам'янілий вираз на його обличчі потроху м'якшає. Він уважно роздивляється мене й, здається, з кожною секундою розслабляється. Дещо подібне було зі мною, коли Данчик вилетів з гойдалки. Уява вже намалювала найгірший розвиток подій, але потроху у свідомість приходить розуміння, що нічого страшного не сталося.

Але що його так налякало?

- Ви дивно поводитеся, Володимире Ігнатовичу.

Я хочу встати, але якщо зроблю це, то штовхну директора. Він зрозумів моє совання та підвівся, подав руку.

Не знаю, як реагувати. Наче нічого надзвичайного у цьому жесті, звичайна доброзичливість, але чоловік продовжує мовчати, й це насторожує.

- Я не кусаюся, - зрештою посміхнувся директор.

- Справді? - чомусь саме після цих слів з'явилися сумніви.

Все ж вкладаю руку в долоню. Його кадик нервово здригається, й чоловік відступає на крок, даючи мені простір.

- Пробачте, - він продовжує пильно вдивлятися в мене, наче хоче прорізати поглядом тіло та зазирнути в саму душу, і руку не відпускає.

- Ам... За що? - розгубилася я. З одного боку він ні чому переді мною не завинив, але нервів через нього...

- За все. Що б я не зробив, я за все прошу вибачення.

- Ви жартуєте? - скептично зводжу брову. Слова схожі на вибачення підкаблучника.

- Наше знайомство чомусь одразу пішло хибним шляхом, але я хотів би виправити це, - нарешті пояснив свої почуття Володимир Ігнатович, й це чомусь принесло неабияке полегшення.

- Ну, тоді, я також прошу вибачення. Мені соромно через те, як я поводилася. Я поставилася до вас упереджено і шкодую про це.

Ніколи не бачила, щоб вираз обличчя у дорослої людини так стрімко змінювався. От перед тобою стоїть директор, такий серйозний, навіть у чомусь величний. А в наступну мить він перетворюється на рудого, наче сонечко, хлопчака, який радіє давно омріяній іграшці.

В якусь мить мені навіть здалося, що він полізе обніматися. Та це вже занадто я розмріялася. Директор навряд чи забуде про субординацію.

- Підвезти вас додому? - замість тисячі слів цікавиться Володимир Ігнатович.

- Власне, я збиралася прогулятися, - насправді мені вже час додому, не знаю, чому я так сказала.

- Тоді можна скласти вам компанію? - чарівно посміхається директор.

Що у нього на думці? Невже залицяється? Думає, що я легка здобич для красеня багатія? Мені відомі думки подібних йому молодчиків. Тітка "з причепом" буде рада-радісінька, якщо на неї зверне свій погляд подібний небожитель. Зась тобі!

- Не варто, - сміливо дивлюся йому в обличчя. Тут головне не проявити слабкість.

- Чому? - похмурніє чоловік.

- Я заміжня та маю дитину, чи ви забули? А вам варто пошукати когось свого віку.

З високо піднятою головою розвертаюся та йду геть. Серце вистрибує з грудей. Чого це я так розхвилювалася? Чомусь мені здається, що обертатися не варто задля моєї ж безпеки.

Він навіть не спробував мене зупинити. Отже я виявилася права. Це трохи сумно. Хоча такого батька для своєї дитини я б точно не хотіла.

"Не хотіла б багатого, красивого, успішного, добре вихованого? А якого тоді тобі треба?" - уїдливо спитався внутрішній голос.

"Не в тому річ, - спробувала реабілітуватися перед собою. - Йому потрібна грілка у ліжко. І чхати він хотів на мого сина".

Потроху думки від чоловіка переповзли у своє звичайне русло. Про розклад, про учнів, про завдання на контрольні, про плани на вихідні.

Стало сутеніти. Час вертатися додому, бо шерех знову почне переслідувати мене. Розвертаюся, щоб піти на зупинку, й натрапляю на чоловічий силует. Спершу я насторожилася, а потім розлютилася.

- Ви переслідуєте мене? - віхолою налетіла на чоловіка.

- Проводжаю, - незворушно повідомив він. - Дівчині небезпечно одній ходити малолюдними вулицями.

- Ви самі становите загрозу, - гаркнула я та роззирнулася, у полі зору й справді не було ані душі.

- Ні в якому разі. Просто дозвольте мені відвезти вас додому.

Серце знову загупало в грудях. Не просто так він хоче затягти мене в свою машину.

- Мені не треба нікуди їхати. Я живу у тому будинку, - навіщось збрехала я та махнула убік найближчого будинку.

- Це не так, - без тіні сумніву повідомив директор.

- Звідки вам знати? - зухвало кинула йому у відповідь.

- Я проглядав особисті справи співробітників та учнів, тому й знаю адреси, - з незворушним виразом обличчя повідомив Володимир Ігнатович.

- Невже всіх? - уїдливо усміхнулася до чоловіка та зробила крок вперед.

- Всіх, - навис наді мною директор. - Як я вже казав, поки я директор, я опікуюся вами.

- Це не можливо, - мій скепсис ані трохи не налякав його.

- Перевір... те.

І я питала. Він говорив. Я питала знову. І він продовжував. Двоє викладачів та п'ятеро учнів, про яких мені було відомо, він розказав про них усе. Не тільки де живуть, а й біографічні факти й гуртки у дітей.

- ...І тому я знаю, що ви розлучені, - зробив він несподіване резюме. - Та навіть якщо чоловік у вас є... Це не може бути перепоною для того, щоб попіклуватися про вашу безпеку у вечірній час.