Не хочу без тебе

Глава 12

Неділя, як завжди, промайнула непомітно. Наче нічого не робила, а от уже й понеділок нагодився.

У школу йшла без страху, але з рішучістю покинути її найближчим часом. В коридорах час від часу натрапляла на Володимира Ігнатовича. Але тепер намагалася реагувати на нього більш спокійно. Директор, схоже, також трохи охолов, й відчуття, що мене переслідують, більше не виникало.

Вечір понеділка також обіцяв бути звичайним, та щойно ми сіли за стіл вечеряти, пролунав дзвінок у двері.

- Ірина припхалася, чи що? - буркнув батько. Він недолюблював мою яскраву та балакучу подругу.

- Не знаю. Вона не дзвонила, - знизала я плечима, встаючи з-за столу, та пішла відчиняти.

Підійшла до дверей. Ні! Ні, цього не може бути!

У двірному вічку я побачила Володимира. Чоловік тримав у руці величезний букет квітів та великий подарунковий пакет. Сам був одягнений в костюм та широко посміхався. Оце так підготувався.

- Відкривай, Лілю, не бійся, - сказав він, даючи зрозуміти, що почув як я підійшла.

Зітхнула та відімкнула замок.

- Навіщо ви прийшли, Володимире Ігнатович?

- Ще питаєш? - підморгнув директор, а я як дівчинка спалахнула. - Хочу реабілітуватися перед твоїми рідними.

- Он воно що, - ледь втримала зітхання чи то полегшення, чи то розчарування, сама не зрозуміла.

- Потримай, - наказав директор й тицьнув мені у руки подарунки, щоб мати змогу зняти верхній одяг й взуття.

- Ах, - сплеснула мама руками, коли побачила мене та гостя.

Володимир негайно випростався та чарівно посміхнувся. Вихопив з моїх рук букет та простягнув мамі. Не те, щоб я хотіла отримати від нього квіти, але це принаймні не ввічливо - дарувати квіти тільки одній жінці в домі. У неї ж не день народження.

Чоловік тим часом продовжив розділи подарунків. Наступним виявився Даня, що зі властивою дітям цікавістю не дочекався нашого повернення.

- Вовчик, - зрадів малюк. - Привіт!

Вони вдарили по рукам, й гість презентував синові іграшкового робота трансформера. Забувши про їжу та взагалі про все на світі, Данчик кинувся до нашої кімнати розпакувати подарунок.

Мама, квохчучи як квочка, потягла Володимира на кухню за стіл. Чоловік з найсерйознішим виглядом привітався з батьком, а потім вибачився за минулий раз.

Тато, який спершу був дуже незадоволений перерваною вечерею, усміхнувся та запросив гостя за стіл, вибачившись, що нічого особливого йому запропонувати не можуть.

- Я прийшов, чудово розуміючи, що мене не запрошено, тож взяв на себе сміливість принести дещо до столу, за який мене, можливо, покличуть.

- Серйозно, - обурилася я. - Ви з цієї планети взагалі?

- Не галасуй, Лілю, - шикнула на мене мама. - Краще на стіл накривай.

Й зашаруділа пакетом, який передав їй Володимир.

- А я спочатку вирішив, що ти свататися прийшов, - усміхнувся тато, але не встигла я обуритися, як він продовжив: - Та кому така халепа потрібна, окрім батьків.

Довелося прикусити губу. Звісно, в моєму віці вже час самій піклуватися про батьків. І справа не в тому, що їм важко або вони не люблять мене та Даню, а в тому, що вони турбуються про моє невлаштоване життя.

- Характер у Лілії Петрівни й справді не подарунок, - засміявся чоловік, - але це їй пасує. І для роботи дуже корисно.

- Як скажеш, - хмикнув батько.

- Мамо, мамо, дивись! - залетів на кухню Данило. - Робот перетворюється!

Схоже, малий нарешті розпакував іграшку та дізнався, в чому її секрет. Він негайно почав демонструвати мені, як саме відбувається перетворення.

- Гадаю, спершу треба поїсти, - спробувала догукатися до дитячої совісті та звісно марно.

Данчик уперто мотнув головою та чкурнув з кухні.

- Пробачте, не треба було одразу давати йому іграшку, - вибачився гість чомусь перед мамою.

- Та нічого. Ти ж не знав, - одразу "пробачила" вона.

Нарешті ми закінчили з приготуваннями та сіли за стіл. Володимир приніс з собою чимало наїдків: м'ясний салат, нарізки з м'яса та сиру, багет, паштет та ще й пляшку коньяку для тата. Втім невдовзі з'ясувалося, що жінки (причому мама відповіла за нас обох) також цей напій споживають.

Пролунали звічні тости "за зустріч" та "між першою та другою" й почалася звична неспішна вечеря. Мені алкоголь додав сміливості, а ще якоїсь незрозумілої рішучості очорнити гостя в очах батьків. Нехай не думають, що він весь такий пречудовий, а я дурна.

- То чим ви займаєтесь у вільний від роботи директором час? - зробила вигляд, що уявлення не маю про його маєток, охоронців та біляву помічницю, що радше схожа на модель.

- У мене бізнес в кількох країнах світу, - відірвався від тарілки чоловік, чомусь усміхаючись, й знову звернувся до мами, наче то вона спитала. - У цих краях я колись народився, от і вирішив навідатися.

- І ну школою керувати з усіх сил, - пурхнула я, ображена такою байдужістю. - Напевне гроші відмити треба.

- Я бачу ви обізнані в процесах кримінального світу, - Володимир Ігнатович все ж таки звернув свою увагу на мене. - Розкажіть же і мені, як можна відмити гроші, працюючи директором школи?

- Ремонт влаштувати, - не розгубилася я. Чула про таке в новинах. Впевнена, що і наша колишня директриса цим не гребувала, бо, хоч кожного літа ведеться якась бурхлива діяльність, стан шкільних приміщень не надто швидко покращується.

- Хм, - замислився директор. - У мене в планах ремонту не було, хоча ідея насправді хороша. Я бачив кілька об'єктів, що потребують відновлення. І я навіть здогадуюся, як далі мав би вчинити службовець: зробити абияк за найвищими цінами. Чи не так?

- Так, - відрізала я, та зустрівшись з медовими очима втратила рішучість і сховала погляд у тарілці.

Я мовчки жувала, а він мовчки спостерігав за мною. Батьки також завмерли, розуміючи, що між нами щось відбувається. Нарешті Володимир заговорив. Рішуче, з натиском.

- А якщо я доведу, що веду свої справи виключно законно, ти вийдеш за мене заміж?

Я вдавилася крихтами хліба, які вдихнула від несподіванки та усіх сил закашляла. Мама кинулася мені допомагати, а Володимир схилився до батька.

- Ваші слова, Петре, надихнули мене, тож найближчим часом чекайте сватів, - він підвівся та простягнув руку татові. - На все добре. Мені справді шкода, що кожна моя поява супроводжується хвилюваннями. Намагатимуся виправитися.

- Якщо вона, - батько утримав руку гостя та кивнув у мій бік, - дасть твоїм сватам відкоша, я нічого не робитиму.

Володимир перевів на мене погляд. Його медові очі випромінювали впевненість, навіть якийсь азарт. Руде пасмо, що яскраво виблискувало під світлом люстри, вибилося із зачіски й робило образ директора хуліганським. Красивий чортяка! Дуже красивий.

І те, що він зараз сказав, хоч і виглядало жартом, різнуло по серцю надією і страхом. Почуття напевне відобразилися на моєму обличчі, тому що чоловік перестав посміхатися.

- Я зрозумів вас, - дивлячись на мене, відповів батькові.

Він вийшов в коридор, й за мить я почула звідти голос сина:

- Вовчик, Вовчик, наступного разу принеси мені...

Я схопилася, щоб насварити сина за безтактовність, але мама втримала мене: "Сиди вже" та сама пішла проводжати гостя.

- Цікавий в тебе директор, - усміхнувся батько й сам налив мені стопочку, а я не знайшла, що йому відповісти, тому просто випила. - Байдуже, що вдає вихованого, всередині ще той розбишака.

От наче й звинуватив в двоєдушності, але якось м'яко. Матвія він після першої зустрічі хробаком назвав. Невже Володимир йому сподобався?

Так, щось не про те я думаю. Мені щойно пропозицію зробили. Я ж нічого не плутаю? Хоча насправді не мені, а батькам. Дивно це якось. Я ж не дівчина уже. Боже, про що я думаю?

Тато підвівся та пішов до своєї кімнати телевізор дивитися.

Сховала палахкотюче обличчя у долонях.

- То що розвиток стосунків не можливий? - уїдливо поцікавилася мати, сідаючи поряд. Вона провела гостя, тож могла більше не зображати янгола небесного.

- Мам, - мукнула прямо в долоні. Одним словом жаліючись та благаючи її замовкнути.

- Не розумію, чого ти уперлася рогом. Хлопець красунчик. До Данчика з душею.

- Мамо, ти бачила його двічі за життя. Нічого про нього не знаєш. Бачила б ти його маєток та мордоворотів в охороні... а його "помічниця"... - я зобразила пальцями лапки.

- Тебе відлякало те, що він багатий? Чи те, що віддав перевагу тобі, а не "помічниці"? - мама повторила мій жест.

- Якщо подумати, мам, навіщо я йому потрібна?

- Ти ж у мене красуня, - провела ненька по моєму волоссю.

- Тобі очі любов заслала, - похитала я головою. - Я звичайна. Не товста у свої майже сорок та білява - ото й усі мої принади. Ну не може такий чоловік мною захопитися.

Останні слова я вичавила з себе як найстрашніший вирок. Так. Дарма я бадьорилася думками про свою цінність. Я звичайна. Саме тому, я там, де я є, і маю те, що маю.

- Але ж він заміж тебе кличе.

- То й що? Що теє заміжжя в наші дні? Була я там уже. Розлучення швидше, ніж весілля проводиться. Не знаю, що йому насправді потрібно, але точно нічого хорошого. Не буває так. Що мале, що старе. Їй Богу, мамо!

Що більше я говорила, то більше розпалювалася й сама переконувала себе у тому, що мене знову хочуть обдурити. Схоже, маму я також переконала, бо вона перестала мене вмовляти та, зітхнувши, почала прибирати зі столу.