Не хочу без тебе

Глава 14

За допомогою мапи в телефоні швидко знайшла необхідне місце. Приватна школа для обдарованих дітей Лисенка.

Гучне ім'я закладу дав не всесвітньовідомий композитор, а місцевий багатій Петро Лисенко. Не знайшовши школи, в якій його доньки могли б отримати гідну до своїх здібностей освіту, він не відправив їх за кордон, як роблять більшість людей його статків, а заснував школу у рідному місті. Вчинок вартий відзнаки, як на мене.

В будь-якому разі, от я стою перед кованою ажурною хвірткою та не наважуюсь зайти. Чомусь мені здається, що мене виженуть щойно я спробую увійти на двір.

Діти різного віку заходять сміливо, дехто з цікавістю дивиться на мене, інші просто проходять повз. Нарешті наважуюсь скористатися їхнім прикладом, та разом з потоком, що за кілька хвилин став більшим, пройшла до великого холу.

Пропускна система виключала можливість сторонніх потрапити всередину, тому я підійшла до охоронця, що уважно спостерігав за дітьми та дорослими, що проходили крізь турнікети.

- Доброго ранку. Я маю проходити стажування цього тижня.

- Дорого ранку, - м'яким баритоном відгукнувся чоловік на вигляд трохи старший тридцяти. - Ваше прізвище, будь ласка.

Невдовзі секретарка провела мене до кабінету директора. Нарешті ми зустрілися з Вірою Віталіївною особисто. На вигляд жінці було близько п'ятдесяти. Вона випромінювала елегантність та вишуканість. Дорогий брючний костюм, підбори, волосся зібране у мушлю. Риси обличчя м'які, вона багато посміхалася, але у блакитних очах, у невловимих рухах була закута аура людини, що звикла керувати.

Несвідомо пригадався Володимир Ігнатович. У ньому це відчувалося набагато яскравіше.

В перший день директорка сама проводила стажування. Разом зі мною у кабінеті було четверо людей: кураторка, Віра Віталіївна, та троє претендентів: двоє чоловіків і я.

У нас зібрали документи. Моя течка була найтоншою з усіх, що звісно викликало зверхні погляди на мене. Я ж намагалася дивитися тільки на директорку. Нащо мені весь той негатив конкуруючих чоловіків?

Кураторка, тим часом, почала розповідати про історію та устрій школи. Про досягнення та видатних учнів. Виявляється, в школі є програма стипендій, яка дозволяє дітям з небагатих сімей отримати знання відмінної якості безкоштовно.

Розповіли про систему викладання, яку використовують на уроках. Тут почалися перші виступи з місця. Один з чоловіків повідомив, що система, яку він особисто розробив дозволяє покращити засвоєння матеріалу на п'ятнадцять відсотків. Відчувши, що починає пасти задніх, інший чоловік почав вихваляти власну кандидатуру.

Дискусія ледь не переросла в бійку, але якимось дивом все вирішилося мирним шляхом. Віра Віталіївна весь цей час не заважала з'ясуванню стосунків, але якимось сьомим чуттям я відчула, що вона не на жарт розлютилася.

Вона продовжила тим, що розповіла, як саме буде проходити стажування. По-перше, кандидатам необхідно ознайомитися з програмою, що затверджена у школі. По-друге, пройти психологічне та професійне тестування. А на останок познайомитися з усіма учнями. Зрештою, вони будуть приймати остаточне рішення щодо прийняття вчителя на роботу.

Нічого собі, вперше чую про такий дивний підхід. Зазвичай учнів не питають про таке. Втім у приватній школі батьки платять чималі гроші, тож діти мають можливість обирати ту людину, з якою їм буде комфортно.

Але сподобатися всім... Чи можливо це взагалі? Дітям напевне не сподобається людина, яка буде буде вимагати виконання класних та домашніх завдань, а також ставитиме незадовільні оцінки у разі невиконання. Та чи можливо за таких умов передати знання?

Діти в школі начебто люблять та поважають мене. Та чи вибрали б мене вчителем, якби мали можливість обирати?

Один з кандидатів, той, що мав власну неповторну систему викладання, почувши умови прийняття, обурено підвівся.

- Тепер зрозуміло, чому ви півроку не можете заповнити вакансію. Що за умови? У мене навіть слів не вистачає, щоб вимовити своє обурення.

- Відсутність потрібних слів не робить вам честі, як викладачеві, - зауважила Віра Віталіївна.

Уїдливої інтонації не було в її словах, але зверхність була написана на обличчі жінки.

- На все добре, - гаркнув претендент та, схопивши зі столу свої документи, вилетів з класу.

З кам'яним обличчям директорка піднесла слухавку до вуха та сказала:

- Пан Міщенко відмовився від стажування. Будь ласка, проведіть його до виходу. Дякую.

А після продовжила спілкування з нами. Насамкінець нам надали електронні та паперові документи для вивчення й відпустили додому.

З другим кандидатом ми вийшли з території школи. Я поки що не знала його імені, лише прізвище - Остапчук. Та знайомитися він не став, натомісь злегка штовхув мене ліктем, як стару знайому, й сказав:

- Казна що робиться у головах тих багатіїв. Як тобі? Втім за такі гроші можна прикинутися таким самим схибленим. До речі, я вивчив всі методи, які використовують для психологічних тестів. Якщо розуміти принцип, то їх легко обійти.

- На все добре, - зобразила я посмішку та швиденько пішла на зупинку. Пан Остапчук виявився досить неприємною особистістю. Такого знайомства мені не треба.

Щоб не витрачати час на ходіння додому й назад, засіла у кав'ярні неподалік від Данчиного дитсадка та почала вивчати нову для себе систему викладання.

Втім новою вона була лише на перший погляд. Деякі техніки, які були розписані у найдрібніших подробицях з результатами наукових досліджень психологів та причинно-наслідковими зв'язками, я використовувала інтуїтивно. Дещо вивчала під час самоосвіти. Щось пам'ятала ще з інституту.

Інформація виявилася такою цікавою, що я не одразу помітила, що сутінки почали спускатися на місто. А коли помітила, перелякано чкурнула до дитсадка.

Син радісно підбіг до мене та міцно притиснувся.

- Чому так довго? - вередливо спитав малий.

- Пробач, - відчуваючи провину, зітхнула я. - Мені треба вивчити чимало уроків. От і засиділася.

- Вивчити? Хіба вчителя вчаться?

- Авжеж. А як інакше.

- У-у, - простогнав Данило й похмуро замовк.

- Що сталося? - зацікавилася я такою дивною рекцією.

- Не знаю, ким мені тепер бути, - пробурмотів син.

А потім завів розмову про те, чи є така робота, на якій треба навчитися тільки один раз. Почала розповідати, що таких професій чимало. Але потім спитала, чи не знудиться мій хлопчик щодня виконуючи одне й те саме? До того ж, за таку роботу платять зазвичай мало.

Аргументи Данила переконали. Зітхнувши, він погодився вчитися, адже інакше не зможе купити собі омріяну іграшку, а мені красиву жовту сукню, як у мами Максима.

В черговий раз ледь не розревілася через чарівність мого хлопчика. Він ще зовсім маленький, але вже як справжній чоловік прагне піклуватися.

Більше я не запізнювалася. Навіть раніше приходила, щоб довше погуляти з моїм хлопчиком в останні теплі дні.

У п'ятницю погода зіпсувалася, й проливний дощ упав на землю, загрожуючи втопити місто під своїми водами. Сьогодні був останній день мого стажування та знайомство ще з кількома класами учнів. Цього разу був потік десятикласників та випускників. І насамкінець співбесіда.

Я не розуміла її призначення, а тому турбувалася. Навіщо потрібне це спілкування, якщо Віра Віталіївна за цей тиждень дізналася про мене геть усе?

Учні виявилися здебільшого такими самими як і в попередніх класах: в охайній шкільній формі темно-синього кольору, спокійні впевнені личка, розумні очі. Спілкувалися з незнайомими вчителями впевнено, але не зверхньо, як це іноді буває у підлітків. Не знаю, як я їм, а мені вони сподобалися.

До останнього моменту я не була впевнена, що саме мене, а не конкурента візьмуть на цю роботу. Ми не обмінювалися враженнями від проходження тестів та відкритих уроків. Після моєї не надто чемної поведінки в понеділок, пан Остапчук більше не робив спроб налагодити контакт. Мабуть подумав, що я надто зарозуміла.

Жодного проміжного результату нам не повідомляли, а з дітьми, як на мене, він поводився більш вільно, ніж я. Та я вважаю неправильною панібратську поведінку вчителя.

Наприкінці дня я пішла до кабінету директорки. В кабінеті, окрім Віри Віталіївни, сидів сивий чоловік. Я не одразу впізнаа в ньому засновника школи. А впізнавши, сторопіла. Невже така людина особисто займається співбесідою з персоналом.

Після кількох розлогих питань пан Лисенко раптом поцікавився:

- Про що ви мрієте пані Ліліє?

І я не замислюючись сказала йому правду: мрію викладати дітям та керувати власною школою. Тільки після цього зрозуміла, що і кому сказала. Та хіба ж обере директорка претендентку, яка мріє зайняти її крісло? Звісно, що ні.

Та виправлятися не стала, байдуже, що мала на увазі зовсім іншу школу, власну. Підлабузницею ніколи не була й зараз ставати не збираюся. Навіть заради зарплатні втричі більшої за мою теперішню.

Незважаючи на мою хибу, попрощалася з керівництвом школи тепло. Мені пообіцяли повідомити результати стажування в понеділок.

Вийшла на широкий шкільний ґанок. Він був захищений від зливи дахом. Трохи поспостерігала за стіною води, що заступила мені дорогу. Важкі краплини безжально зривали жовте та коричневе листя з дерев, а на землі потік підхоплював його та ніс у невідомому напрямку.

Озирнулася на будівлю. За тиждень я звикла до цього місця. Сподіваюся, що невдовзі буду тут працювати.