Не хочу без тебе

Глава 17

А прокинувшись, натрапила на стурбоване обличчя мами. І були ми зовсім не вдома, а у лікарняній палаті на чотири ліжка. За вікном було зовсім світло, хоч небо й затягли похмурі хмарини, загрожуючи у будь-яку мить пролитися на землю противною мрячкою.

- Що сталося? - здивовано спитала в неньки.

- Це в тебе треба питати, - пускаючи сльозу, відповіла та. - Ти хоч щось пам'ятаєш?

Я розгублено замислилася. Розповідати їй про страшний, але по суті дурнуватий, сон? Навіщо? Тому чесно визнала:

- Ні. Нічого не пам'ятаю.

- Ти лежала прямо на дорозі. Випадковий водій помітив тебе та викликав швидку. Кажуть, що мабуть тебе збила машина.

- А може то він мене і збив?

- Та що ти таке кажеш? Свята людина. Швидку викликав та поліцію, нам подзвонив та повідомив. Він ще й досі тут, чекає поки ти опритомнієш.

- І справді, - присоромлено забурмотіла я. - Але ж усіляке буває.

Мабуть почувши наші голоси, до палати увійшов чоловік. Його обличчя видалося мені знайомим. Брюнет з чорними, як у цигана, очима. Привабливий. Чомусь його одяг: коричнева шкіряна куртка та блакитні джинси, видавався мені недоречним. Йому б радше підійшов класичний стиль.

Зустрівшись зі мною поглядом, рятівник усміхнувся.

Ні, мені він точно не знайомий.

- Ви напевне той, кому я маю дякувати за порятунок, - трохи підвищила голос, бо чоловік не підходив ближче, а боялася видатися занадто кволою, щоб нормально розмовляти.

- Будь-хто зробив би те саме, - сказав стандартну фразу героя незнайомець. - Радий бачити, що вам вже краще. Як почуваєтеся?

- Непогано, як на людину, яку побили... тобто збили.

Погляд чоловіка на мить став відсторонений, наче він поглянув крізь мене, а потім нарешті зробив кілька кроків та наблизився до ліжка.

- Забув віддати ваш телефон, - простягнув мій гаджет.

Взагалі не пам'ятаю, щоб брала його з собою до магазину, але напевне схопила не замислюючись. І це зрештою виявилося мені на руку, бо інакше рідні ще довго шукали б мене по лікарнях.

Звісно ситуація з аварією була більш реальна, ніж викрадення сектантами та порятунок монстром, але якось мені було неспокійно. Все ж сон був аж занадто реальним.

Не встигла я подякувати за повернення гаджета, як до палати увійшов лікар.

- А чого мене не кличете? - пробасив він та негайно підійшов до мене, щоб оглянути. - Як почуваєтесь? Голова не паморочиться, не нудить? До вітру вже ходили? - розпитував та оглядав мене ескулап, наче й не слухаючи відповідей. - Зараз візьмемо аналізи, просвітимо голівоньку й, якщо протипоказань не буде, до вечора повернетесь додому. Я наразі жодних перешкод для цього не бачу. Але треба виключити приховані травми.

Під час огляду мій рятівник випарувався. Навіть подякувати як слід не встигла. У мами також не залишилося жодних контактів чоловіка. Навіть імені. Дзвонив він з мого телефону, тож і номеру не лишилося.

Ми з мамою трохи засмутилися, але процедури, що призначив лікар відволікли від цих думок. А невдовзі ми й зовсім поїхали додому.

Від лікарняного відмовилася. Почувалася я непогано. Обличчя якимось дивним чином зовсім не постраждало, а велетенської шишки на потилиці під волоссям видно не було. Тож нема чого вдома просиджувати.

Вночі спала дуже погано. На який бік не повернуся - все болить. А коли забулася у тривожному сні, знову бігла лісом у невідомому напрямку з невимовними відчуттями люті та туги одночасно.

Вранці звісно виглядала на всі свої майже сорок: бліда, зморшкувата шкіра, мішки під очима.

- Це від ліків, - "заспокоїла" мене мама, а мені стало соромно у такому вигляді йти на роботу. Ще подумають, що загуляла Лілія Петрівна на вихідних. Та робити нічого, не треба було від лікарняного відмовлятися.

Хоч вийшли з Данчиком, як звичайно, на роботу я прийшла трохи раніше. Директорської автівки у дворі не було, отже согодні його знову не буде. Останнім часом він часто був відсутній.

- Схоже обов'язки директора заважають вести міжнародні справи, - тихенько саркастично хмикнула я.

Втім, я все ж очікувала, що в перший день після канікул він з'явиться на роботі. Не заню чому...

Звично пройшла, привітавшись, повз охоронця та піднялася у свій клас. Ледь встигла скинути куртку, як двері у клас відчинилися. Хто це такий ранній? Оскільки звичного привітання не пролунало, повернулася до дверей.

В проході стояв Володимир Ігнатович. Виглядав він так, як я почувалася. Витягнуте обличчя з печаткою страждання або хвороби. Здається він хотів щось мені сказати, але щосили стримувався.

- Доброго ранку, - сторопіло привіталася з директором.

Він зробив крок до класу, розвернувся та зачинив двері. На замок. Потім телепортувався до мене. Інакше його переміщення я назвати не можу. Провів пальцями по контуру мого обличчя.

Я завмерла та спантеличено втупилася на чоловіка. Чомусь мені здалося, що зараз він мене поцілує. І, більше того, я не була проти. Мені ця ласка зараз зайвою не була б. Але він не рухався.

Так ми й стояли одне навпроти одного.

- Ти не послухалася мене, - майже пошепки промовив чоловік.

- Ви про що? - страшна здогадка за мить підтвердилася.

- Я казав, щоб ти не шукала нову роботу. Мені дзвонили зі школи Лисенка та попросили характеристику на вас, пані.

Я піджала губи, бо вже була готова розревітися. Можу лише уявити, яку характеристику мені дали за такий підступний вчинок. Так, вчинила я не надто добре, але я була вимушена це зробити.

- І що ви їм сказали? - проковтнувши проскрипіла, роздивляючись ідеально вишуканий ґудзик на сорочці директора.

- Що для мене велика несподіванка дізнатися про бажання Лілії Петрівни змінити роботу, - я сховала голову у плечі, а директор продовжив: - але я ставлюся з розумінням до її бажання зростати професіонально та фінансово, адже наш державний заклад, на жаль, не може повною мірою задовільнити ці потреби. Що Лілія Петрівна чудовий фахівець, незважаючи на молодий вік, досвідчений наставник та приємна людина...

Очі в мене вже були на мокрому місці, тому сльоза скотилася по щоці, коли я звела здивований погляд. Володимир Ігнатович провів долонею, витираючи вологий слід.

- Тож якщо тобі відмовлять, знай, що це не через мене.

- Відмовлять? Чому? - від такого повороту я навіть про біль та майже безсонну ніч забула.

- Я знаю людей. Навіть за голосом вмію читати настрій. Жінка, що телефонувала, не цікавилася, а шукала привід. Вона дзвонила, щоб скомпрометувати тебе. Щоб місцевий директор почав поливати тебе багнюкою, й це стало приводом для відмови...

Ні, цього не може бути.

- Чого дивишся так недовірливо?

- Бо не вірю.

- Шкода, - він знову торкнувся мене. Цього разу провів по волоссю.

- Не чіпайте мене, - обурено відштовхнула його руку. Я не на нього злилася, а на підступну директорку, але...

Володимир здивовано здригнувся та перевів погляд на моє обличчя. Я бачила, що він сильно хвилюється, тільки сліпий не побачив би. Так не хоче, щоб я звільнялася? А може якимось дивом він знає про те, що я постраждала.

- То ти вийдеш за мене заміж? - несподівано спитав директор.

Напевне намагався збити мене з пантелику, але моє роздратування нікуди не ділося. Його усмішка лише підлила оливи у вогонь.

- А що ж ви мене зараз питаєте? Де обіцяні свати? Чи боїшся гарбуза? - в'їдливо поцікавилася в чоловіка. - Підстрахуватися не вийде.

- І хто ж тебе так налякав, квіточко? - похитав головою Володимир, й це розлютило ще сильніше.

- Життєвий досвід!

Я з силою штовхнула директора у груди, але замість того, щоб відштовхнути його, сама полетіла назад. Перечепилася за стілець і ледь не впала. Він підхопив мене й обережно притис до себе.

- Що я маю зробити, щоб ти повірила мені? - в голосі більше не було веселощів, тільки туга, і я завмерла в його руках. - Ти права. Я боюся відкоша. Хочу бути впевненим у згоді. Я занадто старий, щоб мучитися від кохання. Але саме цим займався останні дні. Як дурень, не знав, що мені робити, що казати, як з'явитися в тебе перед очима. Я втомився, квітонько. Замість тисячі слів, будь ласка, скажи, що я маю зробити?

Я попливла. Серце зрадницьки защеміло.

- Не знаю, - чесно визнала очевидне.

Не знаю, що має зробити чоловік, щоб я довірилася йому. І це стосується не тільки Володимира Ігнатовича. Будь який чоловік.

- Тоді, що я маю зробити, щоб ти припинила мене відштовхувати?

- Не лізти занадто близько, - відповіла розуміючи всю безглуздість власних слів. Тим паче зараз в його обіймах. Але чоловік кивнув.

- Добре. А можу я турбуватися про тебе? Дарувати подарунки? О, можу я запросити тебе на вечерю? Адже ти запрошувала мене вже двічі.

- То батьки запрошували, - буркнула, ніяковіючи. Невже це все насправді?

- Ну то я запрошу вас усіх. Як тобі? Куди ти хочеш: до ресторану чи до мене додому?

Ой, божечко, серце калатає в грудях. Мені так ніяково. І чого, дурна, розхвилювалася? А тому, що за мною років двісті ніхто так уперто не впадав. Варто було недвозначно натякнути, що йому нічого не світить, як кавалер тактовно зникав.

Може він заклався на мене? І чому мені так важко повірити?