Крила Аріадни. Частина 1. Подих стихій

6. Сила і слабкість (2)

***

Коли «туристи» побачили будинок, у якому будуть ночувати, то всі, в тому числі і вчителі, завмерли з роззявленими ротами. Це не був гарний пансіонат або просто гарний будинок. Це було схоже на рожеву халабуду у Богом забутому селі. Там навіть мобільну мережу ледве можна було впіймати. Аріадна звернула увагу на шоковану Діану і нишком потягнулася за фотоапаратом, бо ніколи не пробачила б собі, якби не зафіксувала вираз її обличчя у той момент.

З будиночку вийшов чоловік похилого віку, але на вигляд ще мав силу і тонус. Своїми вузькими очима господар оглянув дітей і посміхнуся.

— Здоровенькі були! — привітався він. — Чого стали, як вкопані? Проходьте!

Один за одним учні ланцюжком піднялися сходами до дверей і зайшли всередину. Тут вони розгубилися ще більше. Облуплені стіни, три невеличкі кімнатки зі старими, пружинними ліжками, — все це створювало враження, що вони не на екскурсію приїхали, а потрапили у кимось закинутий дім посеред поля.

— Ви що, також думали, що тут п’ятизіркові апартаменти? — звернулась до них господарка, виходячи з кухні.

— Так, один день потерпите! — сказала Ольга Петрівна, коли до неї знову повернулась мова. — Якби ми були у готелі, то знаєте, скільки б це коштувало? Туризм є туризм.

— А екстрим є екстрим! — підтримав колегу Фелікс Олександрович. — Вважайте це частиною випробовувань, які ви маєте пройти сьогодні.

— Повірте, після печери ви будете раді і куреню, аби тільки перина була та подушка під головою, — засміявся господар будинку.

— Щодо перини… — відізвався керівник поїздки. — Ночувати будете у спальних мішках.

— ЩО?!

Аріадна часу не губила дарма і вже зробила декілька вдалих кадрів. Тепер вона мріяла добратися до Інтернету, аби у соцмережах викласти всі до єдиної! Ото буде забавка!

Коли усі визначилися зі своїми ліжками, хлопці взялися шукати дрова для багаття на подвір’ї, а дівчата допомагали господарці із приготуванням обіду, по черзі бігаючи до господаря приміряти комбінезони, аби лазити в них по печері Млинки.

Аріадна так і не розмовляла з Інокентієм, і він уникав спілкування із нею. Але не сумував, бо до нього неначе прищепа прилипла Діана, не відходячи ні на крок. Іно цьому радів — не завжди за тобою побігає перша красуня паралелі. Доброславська, спостерігаючи за ними, відчувала, як її всередині щось гризе. Тільки не розуміла, чи то ревнощі, чи то заздрість, бо до неї ніхто так не клеївся. Принаймні тепер Арія чудово розуміла поведінку хлопця з приводу Фелікса Олександровича.

— Ходімо комбінезони брати, — запропонувала Домініка, закінчивши чистку картоплі.

У проході дівчата зіткнулися з Інокентієм. Точніше, Аріадна на повному ходу врізалась у хлопця, мало його не збивши. Вони завмерли, дивлячись один на одного. Арія вже відкрила рота, аби щось йому сказати, та не змогла видавити ні слова. Хлопець фиркнув і протиснувся між нею та сестрою, входячи до кухні. Доброславська сумно рушила далі, а Домініка подріботіла за нею, співчутливо зітхаючи.

***

По закінченні обіду учнів почали розділяти на дві групи, яких поведуть різними шляхами печери. Двоє чоловіків-спелеологів біля свого будиночку роздавали дітям ліхтарі та каски на голови. Керівник поїздки розглядав школярів і вказував, хто в яку групу потрапляє. Аріадна трохи перелякалась, коли її розділили з Домінікою, Інокентієм та Феліксом Олександровичем. Але дівчині полегшало, бо Федір опинився не з нею.

— Феліксе Олександровичу, а можна мені до вашої групи? — звернулась Арія до юнака, доки той перевіряв ліхтар.

— А чим тебе твоя не влаштовує? — здивувався учитель.

— Ну… Просто не хочу бути окремо від Іно та Ніки.

— Я б охоче тебе перевів до своєї групи, — сказав він після короткої паузи, — але Ольга Петрівна тут головна. Запитай краще в неї.

— О, ні! — протягнула Арія, оглядаючись, чи не почує її математичка. — Я не самовбивця.

Фелікс Олександрович винувато всміхнувся і потиснув плечима. Аріадна повернулась до своєї групи. На розчарування в неї не було часу, бо один спелеолог вже об’явив для першої групи готовність виходити.

— Друга група рушить трошки пізніше, — додав він. — Прошу за мною.

Аріадна помахала рукою Домініці і, по інерції, Інокентію, але той навіть уваги не звернув. Він був поглинутий у спілкування з Діаною. Арія помітила, що вона відверто вішалась на шию Голубєву, а він навіть радів цьому. Дівчина сердито подумала, що Інокентій насправді такий же бабій, як і більшість хлопців. Та її серце чомусь неприємно стиснулось.

Шлях до печери простягався через болотисту дорогу села. Завдяки нещодавнім зливам ходити у кросівках було майже неможливо, бо при піднятті ноги вони залишалися у багнюці. Такі незручності дуже затягували час. Провідник-спелеолог на це не зважав, так само як не зважав на ниючі голоси дітей. Особливо вони «зраділи», коли треба було переходити через струмок по якихось дощечках, де було неможливо не змочити ніг.

— Тут був маленький мостик… колись… — засміявся провідник, вправно перестрибуючи на інший берег. — Але якось гроза пройшла, і якимось беником у нього блискавка влучила. Тепер поки моста немає.

— Та як же тепер лазити по печерах з мокрющим взуттям? — буркотів Стас, стрибаючи на одній нозі у пошуках кросівка.

— Якось та будете, — весело сказав спелеолог.

Аріадна було легше, бо вона одягнула не кеди, а старі чоботи, які міцно трималися на нозі. Проте зрозуміла, що після цієї подорожі вони залишаться без підошов.

Коли учні забиралися на пагорб і йшли стежками через дерева, то відчували себе немовби на американських гірках. Хотіли чи не хотіли, але усі тримались один за одного, аби не зісковзнути з крутого схилу. Деякі дівчата вже починали проклинати все на світі, що вони сюди приїхали, і краще б сходили на якусь дискотеку.

Нарешті провідник довів сердиту групу до входу печери. Він був закритий на дерев’яні дверцята із замком.

— Щоб випадкові зіваки туди не потрапили, а то потім йди, шукай ті скелети. Звідти з провідником не всі вилазять. Що вже казати про тих, хто жодного разу не був усередині, — на позитиві пояснив спелеолог, а в учнів уже починали мурашки по спині пробігати. Дехто з острахом відійшов назад від дивакуватого чоловіка, і навіть сувора та впевнена Ольга Петрівна почала сумніватися, чи туди вони взагалі приїхали. Аріадні цей спелеолог дуже не подобався, але не через жарти та насмішки. Він чомусь дуже відразливо діяв на неї. Дівчині ставало погано, щойно вона згадувала, що під «чуйним» керівництвом цього чоловіка знаходитиметься близько чотирьох годин всередині цієї печери.

Спелеолог відчинив дверцята і пропустив групу всередину. Вони запалили ліхтарі на касках, оглядаючись навкруги. У печері було дуже просторо, неначе у великій залі, майже без нерівностей, не враховуючи кількох валунів. Принаймні там могла вміститися половина «Льодового Містечка». Аріадна дещо розчарувалась, бо не так уявляла собі печери. Вона сподівалася лазити по схилах, через вузькі проходи, навіть дещо ризикуючи здоров’ям.

— Ми що, будемо просто прогулюватися туди-сюди? — виразив думки Арії Стас, незадоволено тримаючи руки на поясі. — Більше екстриму вижити у тій халабуді, де ми зупинилися, аніж просто ходити і стіни розглядати.

— Ти думаєш, що цей ненормальний привів би нас у щось ПРОСТЕНЬКЕ? — пошепки запитала в нього однокласниця, кидаючи підозрілі погляди на спелеолога.

— Не робіть поки що висновків! — відізвався той, безглуздо всміхаючись. — Ця зала утворена штучно. Вона слугує передпокоєм справжньої печери Млинки. Те, чого ви всі чекаєте, знаходиться тро-о-о-о-шечки далі! — він показав рукою у бік якоїсь діри. — Сподіваюсь, у вас поїздка зі страховкою, бо не всі вилізуть цілими, здоровими або живими.

Погляд чоловіка впав на Аріадну. Вона аж здригнулась і сховалась за Ольгу Петрівну. Краще йтиме разом з математичкою — вона валить учнів на уроках, але не під час ситуацій, коли піклується за своє здоров’я.

Провідник рушив у діру, а учні неохоче за ним. Деякі оглядалися назад, ніби переконатися, що з усіма поки все гаразд. Арія ніколи не довіряла інтуїції, але зараз вона била тривогу, мов у дзвін. Стіни печери починали на неї давити, неначе якийсь компресор. Аріадна хотіла повернутися, але це безнадійно. Заради неї однієї всі не сунутимуть назад, тож дівчині довелося змиритися з тяжкою чотирьохгодинною мандрівкою.

З першої хвилини Аріадна впевнилась, що неушкодженою із цієї печери не вибереться. Варто було десь-щось недогледіти, підсковзнутися чи спіткнутися — як на певній ділянці тіла з’являвся болісний синець. Добре, що в неї хоч каска була, принаймні не так сильно голова травмувалася. Доброславська ненавиділа, коли потрібно було лізти у вузеньких норах, мов миші, інколи по декілька десятків метрів. Тут недовго і до розвитку клаустрофобії!

Але нори — ще так собі, півбіди. А ось справжнім пеклом для дівчини виявилося подолання ущелин. Вони являли собою дві паралельні стіни, які на величезній глибині звужувались між собою. Аби пройти це, необхідно було впертися якимось чином в ці дві стіни і над ущелиною, неначе павук, сантиметр за сантиметром проповзти до краю, де можна було впевнено стати ногою.

Долали це місце хто як: Аріадна спиною притискалась до однієї стіни і ступнями ніг до іншої, хтось у позі «зірочки» і так далі. Але найменша помилка чи неуважність, будь-яке випадкове ковзання ноги могло призвести до травми або падіння в ущелину. Доброславська перелякано дивилась вниз, а потім відвертала погляд. Якщо раніше її підганяли, коли вона десь затримувала хід, то тепер учні самі ледве повзли. А спелеолог, прудко промайнувши у всіх над головами, переліз ущелину і чекав уже наприкінці. Завжди стримана Ольга Петрівна пошепки мовила фразу, яку, напевно, жодна цензура ще не чула. Хоча б це Арії трохи підняло настрій.

Але вона почала відчувати поколювання у своєму плечі. Наче ніде ще ним не вдарялась, та біль починав сильнішати із кожним рухом. Дівчина скривилась і завмерла на півдорозі. Вона однією рукою схопила себе за плече, ледве утримуючи рівновагу, і спробувала хоч трохи підлікувати. Але у стані безкінечних коливань і не будучи Архангелом, це зовсім не допомагало. Аріадна згадала, що вчора його вивихнула і не встигла як слід зцілити.

Провідник помітив довготривалу затримку дівчини. Він прудко попрямував до неї, незважаючи на стогін інших учнів, і навис над Арією.

— Що трапилося? — запитав він.

— Плече болить, — відповіла Аріадна, знову міцно втиснувшись рукою в стіну.

— Хех, якщо намагаєшся таким чином схалявити, то і не думай, — засміявся чоловік.

— Ви не розумієте! — вигукнула Арія. — Я декілька днів тому вивихнула плече.

— То якого дідька ти полізла у цю печеру?! — крикнула Ольга Петрівна.

— Я думала, що воно вже загоїлось, бо зовсім не турбувало… Але виявилось, що…

Спелеолог деякий час дивився то на Аріадну, то на решту дітей. Коли вони всі опинилися на іншому боці ущелини, той кивнув Арії повзти назад.

— Агов, куди це ви?! — закричали учні обурено.

— Я відведу цю дівчину назад, а ви чекайте там і не рушайте з місця, — наказав чоловік.

— Та це ж скільки часу займе!

— Ми недалеко відійшли, тому я повернуся швидко. До того ж повзти разом з тягарем буде ще довше, — доволі грубо сказав провідник.

Арію боляче зачепили ці слова, але вона не подала ніякого вигляду і рушила за спелеологом. Вони йшли іншим шляхом, як сказав провідник, більш коротким і спокійним. Аріадна зраділа цьому, але ненадовго. Виявилось все навпаки. До того ж вона сподівалась хоч на якусь допомогу чоловіка і його перестраховку, але той рухався попереду, майже не звертаючи уваги на Арію. Їй страшенно не подобалось, що вони йдуть так довго і що на обличчі провідника весь час була ледь помітна посмішка. Передчуття біди не давало їй спокою ні на мить. Доброславська думала, що їй робити, бо однозначно була впевнена, що йти далі з цією людиною ні в якому разі не можна. Він походив на маніяка.

Скориставшись неувагою спелеолога і відстанню, на яку він відірвався від дівчини, Арія звернула в зовсім інший бік. Вона не знала, куди йти і як, але знала точно, що подалі від цього чоловіка. Аріадні зараз було все одно, що вона заблукає і що сама вибратися не зможе. Дівчина сподівалася, що друга група проходитиме неподалік або зможе якось «достукатися» до Ніки. Для цього їй необхідно було впевнитись у своїй самотності і віддаленості від провідника.

Але план не вдався. Не минуло й двох хвилин, як Аріадна почула голос чоловіка, що швидко наближався у її бік. Вона заховалася в якійсь ущелині між камінням, погасила свій ліхтар і затамувала подих. Через невеличку дірку дівчина побачила промінь світла, який бігав по стінах печери. Поряд з нею пролунало улюлюкання спелеолога.

— Де ж ти, дівчинко? Куди зникла? — єлейно заспівав він. — Виходь, я ж знаю, що ти десь тут! Здогадалась, так? Здогадалась… Я ж, якщо тебе знайду, знаєш, що зроблю?

Арія не ворушилась і не дихала. Вона не могла зрозуміти, чого від неї хоче провідник. Дівчина ще раз обережно глянула в дірку. Вона бачила, що той стояв недалеко і продовжував оглядатися навколо. Аріадна звернула увагу на його одяг. І тут у неї перехопило подих, а серце шалено загупало. Так, це був той спелеолог, але він виявився ще й Демоном. На підтвердження срібний ошийник з семикінечною зіркою відбив промінь ліхтаря. Крилами чоловік не користувався, бо вони лише заважали.

Плече Арії стрільнуло болем, і вона пискнула. Дівчина перелякано затулила рота долонею. Чоловік на мить завмер, прислухаючись до тиші. Але потім подумав, що йому здалося, і попрямував далі. Світло його ліхтаря зникло, а голос починав віддалятися.

Аріадна вся тремтіла. Вперше в житті її не підвела інтуїція. І вперше в житті Доброславська їй довірилась. Вона очікувала чого завгодно, але тільки не Демона. Подумки дівчина визнала, що Інокентій мав рацію, і навіть у двох речах: не варто було їхати у ці печери і що Арія зовсім не готова до самостійної боротьби з мальдеранівцем. Але зараз не було часу бідкатися. Аріадна почекала, доки мине хвилин п'ятнадцять, аби вилізти зі схованки і відправитись кудись подалі.

Про всяк випадок вона прислухалася до звуків. Тільки капання води з кристалів. Дівчина обережно і тихо вибралася із розщелини, випроставшись на весь зріст. Але раптом прямо перед нею засвітився ліхтар, і Аріадна побачила за півметра від себе спелеолога. Доброславська вирячила нажахані очі.

— Попалася, — задоволено сказав він і простягнув руку, щоб схопити Арію.

Дівчина несподівано закричала на весь голос, через що чоловік розгубився, і сплеснула в долоні. Його ліхтар луснув від невеликого вибуху. Аріадна, скориставшись затримкою провідника, зі всієї сили штовхнула його від себе, а сама помчала у протилежних бік. Хоча «помчала» — це гучно сказано, бо варто було у темряві зробити два кроки, як вона спіткнулась і покотилась по камінню, сильно вдарившись спиною. Не встигла вона отямитись, як спелеолог взяв її за комір. Арія зосередила у руці жар і обхопила його долоню. Чоловік викрикнув, відпустивши Доброславську.

Вона доторкнулась до талісману і почала перетворюватися на Архангела. Сяйво засліпило Демона. Дівчина, не даючи йому прийти до тями, жбурнула вогняну кулю, але мальдеранівець встиг ухилитися і відскочити назад.

— Якщо пошкодиш хоч один сталактит — я тебе вб’ю! — прошипів він.

— Ти і так мене збираєшся вбити! — вигукнула Аріадна, а в її руках запалали ще дві кулі. –Тільки сунься!..

— Налякала, — усміхнувся мальдеранівець. — Знаєш, чого ти не врахувала? Спелеологи можуть блукати в печері із заплющеними очима, бо ми знаємо її вздовж і поперек. Ми в ній, мов павуки. Але я — найспритніший і найжахливіший з них!

Він широко відкрив рота і виплюнув якусь гидку слизисту речовину. Вона потрапила на руку Аріадни, приклеївши її до стіни. Дівчина спробувала її відірвати, але рука не рухалася. Арія кидала вогняні кулі в Демона одну за іншою, проте той стрибав по стінах, зовсім з них не зісковзуючи і тримаючись навіть вверх ногами.

— Що за чортівня?! — промовила Арія.

Вона спробувала за допомогою вогню пропалити слиз, щоб звільнити руку, але він зовсім не піддавався. Спелеолог плюнув ще раз, більшою порцією, яка величезною плямою покрила тіло Арії, намертво прикріпивши її до стіни. Доброславська сіпалась, але їй не вдавалось анітрохи прорвати речовину.

Демон переможно наблизився до неї.

— Ні твій вогонь, ні твоя мізерна фізична сила не допоможуть. Вони — ніщо проти моєї зброї, — промовив він, показуючи свої долоні.

Крізь їхні пори також вилазив слиз, вкриваючи їх, мов рукавичка.

— Правда краще будь-якої павутини? Я хотів позбутися тебе швидко, але… Ти витратила мій час, тому помирати будеш повільно.

— І як же, дозволь поцікавитися? — зціпила зуби зі злості Аріадна.

— Цей слиз незвичайний. Він висмоктує силу та енергію людини. Всього дві-три години — і ти вже нежива. Добре, я пішов, а то і так затримався, а мені робота ще потрібна.

— Невже ти не боїшся, що в цей час хтось проходитиме поряд, помітить мене та звільнить?

— Не боюся, — байдуже відповів той. — Цим шляхом екскурсію не поведуть, а навіть якщо хтось і натрапить на тебе, то звільнити від слизу не зможе. Хіба що, можливо, Голубєвим вдасться. Але доки вони пройдуть екскурсію, доки виявлять твоє зникнення, доки тебе знайдуть… ти вже будеш мертва.

Демон коротко реготнув, а потім провів долонею по роту Арії, заліплюючи його. Дівчина мотляла головою, але це нічого їй не дало. Спелеолог помахав на прощання рукою і зник в одному із проходів печери.

Доброславська зібрала всі свої сили і розпалила такий вогонь навколо себе, що слиз мав просто розплавитися від жару. Аріадні в певний момент здалося, що це діє, бо невеликі потоки речовини почали капати на каміння. Дівчину захищав її талісман, але навіть так вона відчувала шалену температуру, яку вдалося вивільнити. Проте радість тривала недовго. Раптово налюві закінчилася. «Так не може бути! — із жахом подумала Арія. — Просто не може! Я же відчувала, що налюві багато! Чому тепер жодної краплі? Невже ця гидота висмоктує її?»

Аріадна усвідомила, що не зможе сама нічого зробити. Вона хотіла кричати, бо, може, хтось її почує, проте не могла видавити крізь слиз жодного звуку. Думала зняти талісман і подумки покликати Ніку, але не могла навіть цього зробити.

Аріадна почала панікувати. Ні, вона не може загинути, принаймні не так, не у якомусь слизі, навіть п’яти хвилин не протримавшись у бою проти звичайного Демона. Вона мусить вибратися якимось чином! Але яким?

Доброславська відчайдушно напружилась, аби фізичною силою вирватися з пастки. Та це була невдала спроба. Вона стала ще слабшою, аніж була, а в голові починало мутнішати.

Сили швидко її покидали…

***

— Це було неймовірно! — радісно вигукнула Домініка, завалившись на найближче ліжко.

Діана ледве дійшла до свого у супроводі Інокентія. Всі були втомленими, але сяючими і задоволеними. Голубєв сів поряд із сестрою, розминаючи плечі. Райська пожадливо пила воду із пляшки.

— Хоч я ненавиджу такий вид відпочинку, але це було весело! — сказала вона.

— Нам пощастило зі спелеологом, — хмикнув Іно. — Не те, що в іншої групи. Вони ще досі не повернулися.

— Може, тобі так здається, бо ми практично відразу рушили за ними, — відказала Домініка, розпутуючи своє волосся. — Наш спелеолог вирішив не губити дарма час.

— О, про вовка промовка! — вигукнула Діана, визираючи у вікно. — Ось і друга група! Ха, вони не такі веселі, як ми, — засміялась вона.

Інокентій та Домініка вискочили назустріч Ользі Петрівні та учням, які скоріше у багнюці купалися, аніж печерою блукали. Хлопець швидко оглянув прийдешніх і помітив, що Арії серед них немає.

— Де Аріадна ділася? — запитав він у вчительки, а в душі похололо.

— У неї щось із плечем сталося. Спелеолог відвів її назад, — відповіла Ольга Петрівна здивовано. — А що, її немає?

— Ну, ми самі щойно повернулися, — мовила Домініка. — А як давно це було?

— Та ще декілька годин тому. Він вивів її назовні, і Аріадна мала повернутися до будинку.

— САМА?! — вигукнув Інокентій так голосно, що усі миттю замовкли і перелякано подивились на хлопця. — Ви хочете сказати, що Аріадна сама вешталась незнайомою місцевістю?!

На галас вийшов із кімнати Фелікс Олександрович, здивовано спостерігаючи, як обличчя Домініки та Інокентія почали бліднути, неначе крейда.

— Що трапилося? — запитав він, стоячи на ганку будинку. — Хтось зник?

— Аріадни немає, — повідомила Діана, перелякано дивлячись на вчителя. — Вона мала повернутися декілька годин тому.

— Так, її раніше часу вивів наш спелеолог з печери, бо в неї плече боліло, — додав Стас, а в самого руки починали тіпатися. — Але її немає.

— Зачекайте, чого ви раніше часу панікуєте? — спокійно сказав юнак. — Можливо, Аріадна просто десь гуляє. Ви ж не питали у господаря, чи з’являлася вона?

Учні заперечно похитали головами. Фелікс Олександрович повернувся у будинок і поцікавився у господині, чи не бачила вона Аріадни. Коли і вона, і її чоловік відповіли, що дівчина не приходила, тоді навіть завжди спокійного вчителя охопило передчуття біди.

— Де вона може бути? Тут же не так далеко йти і заблукати майже неможливо, — сказав юнак, намагаючись підтримувати стриманість, але навіть з його талантом це не вдавалося.

Інокентій та Домініка миттєво взулися і вискочили надвір.

— Куди ви?! — закричала Ольга Петрівна. — Поверніться негайно!

— З Арією щось трапилося! — відрізав Інокентій. — Ми йдемо її шукати!

— Не кваптеся, треба тримати себе в руках, — сказав суворо Фелікс Олександрович. — Ми всі візьмемось за пошуки. Треба розділитись на групки…

— То ви діліться, а ми пішли! — гукнула Домініка у паніці.

— Та зачекайте ж!!! — гаркнув на них учитель. — Ви самі легко можете загубитись!!!

Ніка та Іно з нетерпінням завмерли, ворожо поглядаючи на юнака. Але той діяв холоднокровно і стримано. Він миттєво організував учнів, задаючи кожній групці напрямок пошуку. До «місії» приєднався також господар будинку, бо вони з дружиною хвилювалися за зниклу не менше. Інокентій фиркав кожного разу, коли минала хвилина, бо він як ніхто відчував, що важлива кожна секунда.

— Феліксе Олександровичу, а ви не проти приєднатися до нас із сестрою? — раптово запитав він.

І Домініка, і вчитель не очікували такої люб’язної пропозиції з боку хлопця. Іно і Фелікс Олександрович певний час підозріло дивилися один на одного, а потім юнак ствердно кивнув.

— Добре, я буду з вами, — сказав він, взявши в праву руку ліхтарик.

***