VGAME. Нові боги Сораносекай

Одна та не сама

Д'Ад-Барти, трохи схиливши голову, задля безпеки власного лоба, увійшла до своєї кімнати та окинула оком приміщення. Міцні дерев'яні меблі: два ліжка, стіл з двома стільцями, дві оббиті залізом скрині; старанно випрана білосніжна білизна, завіса на вікні. Не так уже й погано для ночівлі за два срібних на добу. Розпродавши дещо з непотрібних речей оркша з легкістю назбирала необхідну суму.

Поки був час перед виходом з гри, вона вирішила взятися за обробку сировини. Для обробки назбиралося чимало цікавинок, тож невдовзі довелося бігти за приладдям, щоб освоювати нові види кушнірства. Куро майже весь час допомагав порадами та просто бесідою розважав. Цей штучний інтелект розвинувся на стільки, що спокійно жартував та розмірковував, тож був безумовно дуже цікавим співрозмовником.

Так непомітно та зовсім не нудно збіг залишок робочого дня. І коли пролунало попередження про вихід, цілком задоволена собою оркша, лягла на ліжко, вище підтягуючи довгі ноги, та закрила очі.

Думки та переживання з приводу зустрічі зі старим знайомим вже трохи заспокоїлися, але все одно варто було попередити Куроду про цю зустріч. Вірогідність того, що француз не відмовився від свого задуму та знову хоче викрасти секрети віртуального світу, все ж таки є.

Не довго думаючи, Марина набрала номер Такеші поки їхала додому в таксі. Час був пізній, їхати одній було лячно. Відповів японець не одразу, але без жодного незадоволення в голосі поцікавився, чим зобов'язаний дзвінку.

- Я зустріла Пітера П'єра в Сорані. Гадаю, ти маєш знати.

- Так, - зітхнув Курода. - Я знаю.

Дівчина здивовано завмерла.

- І?... Все гаразд?

- Оскільки минулого разу ми не розголошували подробиці конфлікту, то тепер не маємо жодних підстав, юридичних чи щодо здоров'я, щоб відмовити йому. Наполегливість його та його юристів була надзвичайною. Зрештою він пройшов спеціальний тест, де підтвердив, що його інтереси не несуть загрози грі чи компанії. Звісно ми уважно спостерігаємо за ним. В тому числі і за допомогою помічника, - директор знову зітхнув, а потім, а потім здивовано поцікавився: - Невже ти зустрілася з ним? Як?

- Вітром віднесло, - буркнула Марина.

Хвилювання не зникло, а лише підсилилося. Якби Пітер потрапив в гру тишком-нишком, то це, мабуть, викликало менше питань. Виходить, він і справді "може собі це дозволити", більше того його можливості такі величезні, що він заткнув за пояса Нанракано.

- Вітром? - перепитав Такеші, він подумав, що й ому почулося.

- Так, - не стала пірнати у подробиці Петренко. - Я зараз біля гір на захід від степу.

- Твій персонаж вже повнолітній? - знову здивувався японець. - Хоча меншого й не очікував. Хороша робота.

- Так, дякую, - дещо зніяковіла дівчина.

Її не часто хвалили за подібні досягнення. Захоплювалися чи крутили пальцем біля скроні - регулярно, а от хвалили, мабуть, вперше.

- Ти говорила з ним у грі? Як він поводиться?

- Цілком нормально. Щоправда носить статус дітовбивці, який начебто заробив випадково, вдаривши в бою по площині.

- Гадаю, корисним буде комусь з модераторів наглядати за ним.

- Тільки не я, - Марина одразу розкусила спробу директора покласти на неї додаткові обов'язки.

- Чому? Гадаю таку роботу можна буде преміювати.

- Він дивно на мене реагує, - промовила, "...а ще я його боюся", - подумала.

- Вже пройшло багато часу... - Такеші не знав всіх подробиць їхніх стосунків, тому не полишав спроб вмовити дівчину.

- Він сказав, що чекав на мене й що досі закоханий.

- Справді? - жартівливий тон з голосу Куроди зник. - Тоді тобі справді варто триматися від нього якнайдалі.

Таксі тим часом прибуло до місця призначення. Водій якось дивно подивився на пасажирку, коли приймав гроші, а вона все продовжувала базікати по телефону дивними фразами.

- Щоправда я попросила зробити для мене прикрасу з крила нічної шайти... Але після цього ми одразу розійдемося. Піду у гори, як і планувала.

- Ти впевнена, що все буде гаразд?

- Ми майже не будемо перетинатися. Він же буде обробкою займатися, щоб рівень набити, а я полюватиму у лісі.

Деякий час Такеші мовчки розмірковував. Марина вже зайшла до квартири, коли він нарешті промовив.

- Ти вільна робити так, як вважаєш за потрібне. Хоча насправді навіть заборона тебе не зупинить. Просто, будь ласка, будь обережна.

Петренко так і завмерла на вході. Ці слова впали у саме серце велетенською каменюкою, збиваючи на своєму шляху всі перепони. Японець і раніше проявляв свою турботу про неї і з перших днів розумів навіть краще, ніж вона сама. Не дарма ж вона сама назвала себе "німі" для Куроди. Але тільки тепер Марина зрозуміла, що зовсім не обов'язок турбуватися про "малу халепу" рухає чоловіком.

- Добре, я буду обережна, - пролунала тихенька відповідь.

- Ну, тоді на зв'язку. Бувай.

Дівчина нарешті зачинила за собою двері. Скинула взуття та пошльопала до своєї кімнати. Як була впала на не заслану ковдру й закрила очі. Прокинулася на світанку із занімілими ногами та замерзла. Швиденько залізла під ковдру та знову заснула. Але невдовзі знову довелося прокидатися. У двері наполегливо стукав Шинкевич.

- Ну чого тобі? - сонно простогнала, не може бути, щоб вже час було на роботу.

- Мнє треба ісці. Бацька захвареу*.

Марина, намагаючись відкрити заспані очі, підскочила до дверей та відчинила їх. Друг переходив на білоруську, коли дуже хвилювався. Та це й не дивно. Звістка про хворого батька кого хочеш розхвилює.

- Щось серйозне?

- Я нє вєдаю. Толькі што дастаулєни у бальніцу. Биццам нєшта з серцам.**

Блідий як крейда білорус побіг збирати речі та документи, а Марина почала шукати найкоротший маршрут до його дому. Літак вилітав аж за три години, але друзі все одно вирушили до аеропорту щойно зібралися. Савелій весь час переписувався з сестрою, що зараз була у лікарні, але нічого хорошого вона так і не повідомила. Шинкевич-старший був у стабільно важкому стані. Довелося відпоювати молодшого кавою з коньяком.

Щойно повідомили про посадку, Савелій кинувся до літака. Начебто так сталевий птах швидше злетить у повітря. Але Марина не стала навіть намагатися достукатися до логіки. Хтозна як би вона сама поводилася у подібній ситуації.

Невдовзі літак зрушив з місця та зник у яскравому літньому небі. Тільки тепер Петренко звернула увагу на те, що день уже в самому розпалі. Що сонце розжарює асфальт своїми пекучими променями, наповнюючи повітря задухою. Втім, не лише сонце було винуватцем...

Дівчина мабуть ще б порозмірковувала над екологічним станом аеропорту та країни в цілому, якби якраз навпроти неї не зупинилося таксі. З нього вискочила сім'я, що схоже неабияк запізнювалася. Дружина покрикувала на чоловіка та водія, щоб швидше вивантажували валізи, а потім подріботіла за чоловіком, тягнучи за собою на буксирі семирічного хлопчака.

Петренко та водій таксі провели поглядами цю гомінку компанію, а потім водій спитав: "Їдемо?", й дівчина кивнула.

Вирішила не гаяти час та гроші й одразу назвала адресу офісу. Опинившись у центрі, поблукала довкола у пошуках якогось магазину. Якийсь знайшовся, але виявилося, що купувати в ньому чи не дорожче, ніж пообідати в кафе.

Вся нещасна та невдоволена помандрувала до офісної їдальні, а потім знову вийшла на вулицю, щоб спокійно пообідати. Та щойно зробила кілька укусів, як телефон ожив. Комусь вона знадобилася.

- Чому ти метаєшся з боку в бік? Не можеш зважитися розпочинати роботу чи ні? - почувся глузливий голос Такеші.

- А ти спостерігаєш за мною? - озирнулася Марина, чи не стоїть він бува десь неподалік, але нікого не побачила.

- А як же! Тебе щойно з ока випустиш якась халепа станеться, - чоловік і не думав відкривати свою дислокацію.

- Просто рано прийшла. Вирішила пообідати.

- Не можеш дочекатися чергового робочого дня?

- Просто Саву проводжала до аеропорту.

- Шикевича? Він полетів? - здивувався директор, про такі речі він мав би знати заздалегідь.

- Звісно ж, він мав когось попередити, - пригадала не звикла до контролю працівниця. - В нього батько в лікарні. Вранці забрали. Довелося летіти до Білорусі.

- Так, він мав попередити, - без жодного співчуття відкарбував Курода, а потім трохи м'якше: - Зможеш зайти до відділу по роботі з персоналом? Його відсутність в країні треба якось оформити.

- Добре, - знизала дівчина руками, відчуваючи деяку відповідальність за друга.

- Тоді не відволікатиму. Смачного.

- Дякую.

Як то кажуть "не мала баба клопоту..." Довелося пропасти на годинку серед ейчарів. Тож до вірт-капсули Петренко дісталася вже не така войовничо налаштована, як вчора.

Сідаючи у крісло, Марина раптом задумалася: а скільки часу вона вже тут? Кілька днів чи тижнів? Минулого разу вона точно не почувалася такою виснаженою, хоч проводила у грі набагато більше часу.

_______

*  (білорус.) Мені потрібно поїхати. В мене батько захворів.

** (білорус.) Я не знаю. Його щойно забрали до лікарні. Наче щось із серцем.