Терміново потрібен коханць

12 Настя

12

Настя

- Дивись! – на екрані телефону був стильний чоловік з поголеними скронями, насупленим поглядом і густою бородою. Такий собі брутальний дроворуб. З очима Вадима.

- Це ти? – у мене очі лізуть на лоба.

- Ага, - він задоволено посміхається. – Відпускав цю бороду цілий рік.

- Емм, це доволі дивне зайняття для чоловіка у двадцять.. скільки там тобі років?

- П’ять. Двадцять п’ять. Ти що не впізнала цієї реклами? – в очах красунчика з’являється майже дитяче розчарування. – Та ця фотка на всіх бігбордах була. Барбершоп «Красунчик і Ко»!

- То ти модель? – на екрані бородатий Вадим постає в різних ракурсах, один краще іншого. З мотоциклами, з сокирою (я ж казала лісоруб!), з оголеним торсом (а цю фотку можна було б затримати перед моїми очима і довше).

- Майже. Один фотограф із тусовки так вподобав мою бороду, що зняв цілу фотосесію, яка потім і лягла в основу рекламної кампанії…

- Ну а поголив ти це джерело доходів навіщо?

- На спір, звісно! Одна знайома сказала що я ніколи цього не зроблю за допомогою сокири. Довелось довести негідниці...

- Ясно, - обриваю його без сумніву веселу розповідь. Насправді це навіть добре, що він заговорив про знайомих, малознайомих, близько знайомих дівчат! А їх у нього стовідсотково хоч греблю гати, от і нічого мені поповнювати їх колекцію. А як я розслабилась, дурепа, ледь не потрапила в його сітки.

Мало мені Альберта і проблем з ним? Не мало. От і нічого завантажувати бідне моє серденько ще однією бідою.

- Ти чого, заморилась? – турботливо перепитав Вадим, коли зрозумів що я майже не слухаю історію про те, як можна дурнішим способом позбутись бороди.

- А віскі більше немає? – сумно питаю я.

- Текіла є, - Вадим підійшов до мінібару. Він на відміну від мене рухається впевнено і не виглядає п’яним. А мене он як розвезло, не розумію звідки це бажання додати ще алкоголю? Так і до успіхів моєї маман докотитись можна. Та теж вирішувала проблеми за допомогою пляшки. Йшла б спати, дівчинка, кричить мені голос розуму. Але я киваю хлопцю:

- Давай текілу!

- Так тут лимона немає.

- А сіль є, - змахую перед собою пузатою сільничкою. З неї зривається блискучий ковпачок, і вміст широкою дугою летить по кухні. І то не сіль, а перець.

Як ми чхали! В житті так не чхала, мабуть, разів десять під ряд. З очей сльози побігли, з носа очікувано шмарклі, на Вадима я навіть дивитись не стала. Він чхав голосно, смішно, як великий кіт, прикриваючи обличчя руками, а потім просто втік на вулицю. Я ж кинулась вмиватись.

Ледь вмившись і привівши себе до ладу, я підхопила пляшку з мексиканським напоєм, і вийшла за Вадимом на терасу. Він очікувано допалював цигарку. Побачив мене з пляшкою, посміхнувся:

- Бачила фільм «Достукатись до неба»?

- Ні, а що?

- Там у героїв починаються пригоди саме з пляшки текіли.

- На що ти натякаєш?

- На те, що чиясь красива дупка точно шукає пригод, - Вадим забрав від мене пляшку, зробив ковток з горлечка.

- Отакої! – тим часом дивуюсь я. – Це ти мене втягнув в усі ці пригоди!

- Я, - не став сперечатись хлопець, і притягнув мене до себе. Знову.

Але цього разу не став лапати, а несподівано поцілував. І, у мене увесь світ поплив від його поцілунку. Тверді і м’які губи одночасно, заволоділи моїм ротом, розповсюджуючи по тілу хвилі тепла. Він втягував мої губи. Торкався їх язиком. І я до свого сорому з запалом відповідала йому на це вторгнення, обвивши його шию своїми руками, притиснувшись до Вадима всім тілом, і жадібно вдихаючи його запах.

Мені хотілось торкатись його всюди. І щоб поцілунок тривав вічність.

В голові паморочилось. Очі самі собою закривались, були тільки доторки, тільки мої стони, і відчуття вогню в усьому тілі. Я п’яна дурепа, я це знаю. Так, знаю, що випила зайвого, хоч мене ніхто і не змушував цього робити. І втратила контроль над своїм тілом. Потягнулась до цього звабника, сама ледь не на блюдці готова йому себе піднести! І все, чого хотіла в цю мить, щоб Вадим підхопив мене за руки, заніс в будинок, і почав зривати з мене одяг. На цій думці у мене реально ослабли ноги, і Вадим і справді підхопив мене на руки.

Пам’ятаю, як коливалась і розпливалась перед очима стеля. Як безсило хапалась за Вадима руками, намагаючись звільни його від куртки, накинутої поверх майки. Водолазку цей позер так і не вдягнув. Як ковзали під моїми пальцями його м’язи, а жар тіла буквально обпікав. Потім очі закрились самі собою.

Коли я їх відкрила знову, було незвично світло, а поруч не було нікого. Натомість у мене боліло тім’ячко, скроні, та вся голова боліла! Навіть очі і корінці волосинок на бровах і ті боліли. Я сіла, намагаючись зрозуміти де я. Виявляється на якомусь дивані, і до речі, повністю одягнута. Тобто, на мою честь ніхто не по зарився? Не знаю, радіти чи засмутитись з цього.

Інше питання, як я на цьому дивані опинилась. І де він є. Спробувала встати, отримавши нову порцію болі, до темних кіл перед очима. У вертикальному положенні до болю додалась нудота.

Ні не так. Нудотище. Під саме горло підкотив клубок, і я заозиралась, в пошуках хоч чого-небудь, щоб мені могло зарадити. В поле зору попало відро для миття підлоги. Треба ж який Вадим турботливий. Навіть про це подбав, подумалось мені. Тільки б стримати позиви. Витримки, на щастя, вистачило на ривок до відра, потім вміст мого шлунку наполегливо вирвався на зовні.

Після першого спазму я зрозуміла, що відро було геть не порожнім. О ні! Я блювала на Альбертикову дорогоцінну колекцію ! Але зупинити процес вже не могла.