Все життя як на долоні

I. Зустріч з дитинством та юністю

4 квітня 1968 року  народився у м. Києві я, маленький Юрасик (Юрій Вікторович Камін). До трьох років виховувався у дитячому будинку №1 по вул. Керосинній, м. Київ. Біологічна мати залишила мене після народження в пологовому будинку. Та мені пощастило:  в січні 1971 року мене всиновило подружжя  з  Павлограда: Василь Тимофійович та Любов Степанівна Борисенки. Це стали мої рідні тато і мама. Бо ту жінку, що народила мене я ніколи не бачив і не знав її, і при яких обставинах мене вона покинула я до сих пір і не знаю. Виховувався я в сім’ї робітника. Батько -  Василь Тимофійович закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, присвоєна кваліфікація: «Інженер-механік». Навчався з 1956 по 1961 роки. Працював у колгоспі « Перемога», а потім в автоколоні №13 інженером -  механіком. Помер від нещасного випадку  11 серпня 1979 року. Мама Люба 23.08.1937 року народження народилась в с. Кочережки Павлоградського району. В 1955 році закінчила Дніпропетровський учбовий комбінат за кваліфікацією: «Обліковець промислового підприємства». Працювала у відділі культури, на силікатному заводі, начальником відділу кадрів шахтобудівного управління № 6. Померла 15 липня 2010 р. від серцевого нападу. Похована у м. Павлограді на Сосновському кладовищі. Батьки все життя пропрацювали на городі, вирощували редиску, збирали гроші на будівництво будинку, потім купівлю машини. Батько був суворим, наполегливим, хазяйновитим чоловіком. Мама добра, покірна, проста жінка, яка завжди намагалася утримати сім’ю та зберегти сімейний затишок. Скільки на її шляху було випробувань! Та вона все стерпіла. Рано померла її мама (в 19 років), батько виїхав до Москви і одружився з Нюрою, від якої мав двох дітей : Шуру та Віктора. Бабуся Нюра завжди була привітною жінкою і любила нас, як своїх рідних.

 Багато спогадів у мене щодо моєї тітки (сестри батька) Євдокії Тимофіївни Борисенко, яка все життя жила поряд з нами в будинку. Вона завжди мене чекала, допомагала і я був їй, як рідний син, бо своїх дітей у неї не було. Я досі пам’ятаю її смачний борщ, пиріжки та м’яку перину на ліжку, на якій так гарно спалось. Померла тітка на 86 році життя 25 січня 2009 року. Повернути б зараз все спочатку і я зовсім по-іншому б до них всіх ставився. Треба цінити близьких людей, доки вони живі.

 Я завжди вважав себе дбайливим сином та племінником, але це мені тільки здавалося, бо як я мало встиг зробити для своїх дорогих, близьких людей. Свій відбиток мого життєвого шляху наклали ті обставини, в яких я виховувався. Все, чого я в житті добився, це завдяки моєму постійному наполегливому характеру: бути кращим і досягти певних вершин. Але не так все легко дається. Мені постійно здається, що все ще попереду, що моя сім’я розбагатіє, що я зможу своїм дітям багато чого дати. Зі мною завжди мій ангел-хранитель, який мене рятує і допомагає в дуже тяжких, безвихідних ситуаціях. А скільки їх у мене було: і народження доньки ( коли лікарі казали, що не виживе), і купівля однокімнатної квартири ( коли грошей не було, а у нотаріуса вже було все оформлено), постійні кредити, а грошей не вистачає, та багато чого іншого. Але постійне прагнення жити краще, любити людей, кожного дня творити добро допомагають мені долати всі негаразди. Я - це райдуга, теплі кольори якої приносять користь людям!

Ходив у дитячий садочок на мікрорайоні заводу  «Ливмаш». Кожного ранку, поки їхали машиною, що везла людей на роботу, я в кабіні у водія  співав пісні. В дитинстві часто хворів , тому батьки постійно возили мене до моря, щоб я загартовувався.

Ось таке моє безтурботне дитинство, сповнене дитячих мрій. Як інколи хочеться поринути в той час і побути просто дитиною.

Навчання у неповній середній школі №14

З 1 вересня я пішов до 1 класу восьмирічної школи м. Павлоград Дніпропетровської області. Ми, маленькі першокласники, з задоволенням слухали свою першу вчительку Муленко Марію Яківну. Її спокійний темп ведення уроку, добрі очі, гарна зачіска вразила всіх нас з перших днів навчання. Ми дуже любили залишатися після уроків і додатково опрацьовувати шкільний матеріал. Вона могла декілька разів нам повторювати учбовий матеріал доки ми все не зрозуміємо. Бути жовтенятком було дуже почесно і всі з задоволенням носили значки. Подобалося самим прибирати у класі, поливати квіти, гуляти на подвір’ї школи. Коли перейшов до п’ятого класу і став піонером, почалося активне шкільне життя. Я був головою піонерського загону у класі, членом штабу піонерів міста. Постійна позакласна робота так захопила мене, що інколи забував про уроки. У нас був шефський загін і ми постійно допомагали поодиноким людям, ветеранам війни. Проводили благодійні акції і допомагали малозабезпеченим учням. У сьомому класі прийняли мене до комсомолу. Дуже серйозно готовились до вступу в комсомол. Вивчали Устав ВЛКСМ, роботи В.І.Леніна, робили дуже багато корисних справ, щоб твою кандидатуру розглянули на засіданні бюро ВЛКСМ і рекомендували до вступу в ряди ВЛКСМ. Мене, як активного піонера, зразу прийняли у школі, а потім в міськкомі комсомолу в ряди членів ВЛКСМ і в квітні на шкільних комсомольських зборах обрали секретарем комітету комсомолу школи. Скільки було на той час у мене радості, що мені довірили бути комсоргом школи.  Постійні комсомольські збори, засідання, проведення виховних свят, пропагандистська робота заполонили моє бурхливе життя. Кожен комсомолець складав залік, працював по  індивідуальному плану роботи, сплачував членські внески. Вивів школу у десятку кращих шкіл міста. Гордість за рідну школу переповнювала мої груди. З перевіркою приїжджала до нас з міськкому комсомолу Степаненко Олена Данилівна і була вражена тією дієвою роботою, яка велась у школі. Але мрія стати вчителем не покидала мене ні на мить. У восьмому класі, коли болів вчитель, мене ставили на заміну уроків, бо довіряли мені. А для мене була така насолода, коли маленькі дітки слухали мене уважно і я з ними копирсався  до пізнього вечору. Дуже подобалося ставити оцінки, перевіряти зошити і вчити грамотно писати, правильно читати та навчати арифметиці. І це зробило мій остаточний вибір поступати до педагогічного училища на вчителя початкових класів.

Навчання у Дніпропетровському педагогічному училищі

В серпні 1983 року поступив я навчатися у Дніпропетровське педагогічне училище. В групі навчалося 31 студент: 27 дівчат і 4 хлопців. Нас, хлопців, «носили на руках». Проживав у гуртожитку, в кімнаті по 3 чоловіки. Мої друзі по кімнаті: Кісенко Віталій,  Чичерін Юрій, Агєєв Олег ( з м. Синельникове) були добрими, гарними хлопцями і ми всі були, як одна сім’я.  Самі собі готували їсти, самі робили прибирання.  Вирвався я з батьківського гнізда і почалося самостійне студентське життя. Навчатися було важко, бо вимоги школи і педагогічного училися були різними. В школі навчався українською мовою, а викладання в училищі було російською. Але моя наполегливість, старанність допомогли подолати всі негаразди. Мене обрали на 2-му курсі старостою групи, а потім обрали головою старостату всього шкільного відділення. Навчалися ми 4 роки, але вони пролетіли так швидко. Група була дружна, завжди допомагали один одному. Влітку їздили  працювати в піонерські табори вожатими. А потім уже кожного року запрошували нас працювати, бо ми  добросовісно працювали і діти нас любили. Я завжди працював в оздоровчому таборі «Маяк» на березі Азовського моря на Арабатській стрілці м. Генічеськ. Потім, уже дорослим, працював в таборі вихователем і брав до себе в загін свою доньку Оленку. За роки навчання в училищі запам’яталося  проходження практики в школі №13, коли ми пробували себе уже в ролі педагогів. Дуже хороші знання дали нам в училищі викладачі і вони знадобились нам на подальшому педагогічному шляху. Наш класний керівник Василиненко Валентина Петрівна була суворою та справедливою. Її викладання предмету «Методика  математики» і досі залишилось у моїй пам’яті. Приймав участь у всіх виховних заходах училища, був учасником агітбригади, навчався грі на баяні ( хоча так не хотів ходити на індивідуальні заняття по баяну). Завжди займався своєю самоосвітою і підвищенням свого рівня. Декан факультету Качкаєва Фаїна Геннадіївна була по-материнські закохана в мене і з її легкої руки у мене все вдавалося. Добрі відносини були і з іншими викладачами, бо люди любили те діло, яким займалися. Відвідував спортивні секції та театральний кружок. Закінчив педагогічне училище в червні 1987 році з відзнакою.

                                 Список моєї 22 ш (8) групи

Агєєв Олег, Олександрова Ольга, Бакум Світлана, Бєлухіна Марина, Бурлаєнко Ольга, Бурма Тетяна, Бурчак Любов, Вольська Оксана, Ігнатенко Олена, Даниленко Яна, Даценко Вікторія, Джегало Інна, Єрошкіна Олена, Жила Наталя, Коваль Олена, Кісенко Віталій, Колесник Наталія, Круть Ніна, Кузмінська Вікторія, Лавриненко Юлія, Максименко Наталя, Моня Марина, Настечко Майя, Нечай Олена, Петрович Оксана, Пінчук Олена, Решетняк Олена, Сєрова Рімма, Чернопіщенко Вікторія, Чичерін Юрій і я Борисенко Юрій.

Всі наші випускники зараз успішні педагоги і добилися певних вершин. Надіюсь на зустріч з усіма одногрупниками. Просто треба тільки захотіти усім разом зібратися.

Служба в лавах Радянської Армії

2 липня 1987 року прийшла мені повістка, щоб з’явився в Кіровський районний воєнкомат м. Дніпропетровська, для подальшого проходження військової служби. Провели мене рідні до воєнкомату, посадили нас в автобуси і повезли на вокзал. Уже в поїзді ми дізналися, що їдемо служити на Урал. Привезли до Єланської танкової дивізії Уральського військового округу і призначили в курсантську роту мотострілкового полку. Помили, побрили, одягли і почалися армійські будні. Два місяці готували нас в роті інструкторами бойової машини піхоти.  Ранкова пробіжка до 3 кілометрів, заняття по оволодінню навичок механіка БМП, політінформації, несення караульної служби, прибирання в казармі, все це загартувало мене, як солдата. Почесно було тоді служити в лавах Радянської Армії, для того щоб працевлаштуватися на роботу і дівчата обирали тих, хто вже відслужив в армії. Після випуску розіслали нас куди кого, але я залишився у своєму полку, як добросовісний солдат і присвоїли звання молодшого сержанта. На комсомольських зборах обирали мене секретарем бюро ВЛКСМ батальйону матеріально технічного забезпечення. І починається моя активна комсомольська діяльність. Постійний інструктаж солдат, котрі заступають в караул та виїжджають на учбові заняття, проведення комсомольських зборів та засідань бюро ВЛКСМ, прийняття солдатів та офіцерів до вступу в ряди ВЛКСМ, висвітлювання роботи в засобах масової інформації. Я став постійним військовим воєнним кореспондентом газети «Зірка» та обласної газети «Червоний боєць». Приводжу приклад однієї публікації в обласній газеті «Червоний боєць» за 25 листопада 1988 року під назвою «Ніхто не стоїть в стороні».

НИКТО НЕ СТОИТ В СТОРОНЕ

"ДЕДОВЩИНА" – зло. И хорошо, что в борьбу с этим позорным явлением сегодня активно включаются все. Для нашей батальонной комсомольской организации задача изжития "дедовщины" – одна из важнейших.

Почему все-таки трудно решается проблема искоренения неуставных взаимоотношений, недопущения глумлений и издевательства? Кое-кто  видит причину в том, что офицеры и прапорщики мало бывают в казармах, а потому вольно себя чувствуют казарменные хулиганы. Мы убеждены, что причина в другом. Причина в нас самих, в комсомольцах, активистах, в нашей позиции. Не всем, к сожалению, достает смелости, принципиальности. Порой объявить открытый бой лжетрадициям мешают боязнь, трусость. Сопротивление же нужно открытое, а не такое, когда за руку нарушителя никто не осмеливается схватить, и лишь потом по секрету сообщают обо всем офицеру.

Что и говорить, многие свыклись с тем, что стоять на страже порядка в подразделении должны только офицеры и прапорщики. Мол, им положено. С такой точкой зрения надо бороться. Все должны понять, что только нам самим, всему коллективу под силу справиться с неуставщиной.

В нашем батальоне, например, полтора-два года назад многие нарушители чувствовали себя вольготно. Одной же из причин было то, что прежнего секретаря, членов бюро ВЛКСМ мало заботило то, чем живут комсомольцы, что их волнует. Не давали отпора хулиганским рассуждениям типа: мы в свое время прошли через это, теперь очередь других. На факты издевательства, грубости закрывали глаза. Их не предавали огласке.

Сейчас у нас с таким отношением покончено. Но добиться этого было нелегко. Главное же оружие у активистов в борьбе с нарушениями – гласность и, конечно, личный пример.

Положительный результат дает проведение вечеров чествования. Действенное средство – обсуждение комсомольских характеристик воинов на собраниях. Иногда бюро ВЛКСМ высылает эти характеристики по месту прежней работы солдат и сержантов, в военкоматы. Поддерживаем постоянные связи с родителями воинов.

О том, как бюро ВЛКСМ заботится о нуждах комсомольцев, говорят конкретные дела – добились, чтобы на занятия выдавались зимние меховые комбинезоны. "Пробили" подпаек. Поставили перед командованием вопрос о том, чтобы провести в казарму горячую воду, и добились решения проблемы.

Говорим об этом не ради хвастовства. Просто уверены: именно так должны работать комсомольцы, активисты, если хотят покончить с "дедовщиной".

                                   Сержант Ю.Борисенко, секретарь бюро ВЛКСМ батальона,

                                   лейтенант М. Гартунин, старший сержант И. Комнатный                  

                                   члены бюро ВЛКСМ батальона,

Ось так гостро я висвітлював всі проблеми солдатського життя. Солдати і офіцери завжди чекали свіжого номера цих газет, бо знали, що там буде правдива інформація секретаря бюро ВЛКСМ батальйону. Потім мене приймають кандидатом в члени КПРС. До моїх комсомольських обов’язків прибавилися партійні справи. З жовтня 1988 року я став кандидатом КПРС.  Приємні спогади залишилися на завжди в моєму серці. Згадую своїх армійських друзів: Олександра Лебедєва з Харкова та Олександра з Воткінська. Сила волі допомагала мені долати всі труднощі та негаразди: режим, спортивна виправка, уміння відстояти себе.  Зараз на сайті однокласників розшукую своїх армійських друзів.

Пізнав своє свідоме кохання до чарівного серця молодої студенточки Свердловського педагогічного інституту Мариночки, котра приїжджала до своєї бабусі Таїсії Степанівни та дідуся Василя Ісаковича на вихідні дні в військове містечко Єлань. Привіз з армії Шеверіну Марину Володимирівну на Україну до містечка Павлоград. І ось уже четверту частину життя ми разом, поруч долаємо всі життєві вершини.

 Обучение в университете Российской академии образования ( г. Москва)

С 1993 по 1998 годы я обучался в университете Российской академии образования в городе Москва. Обучался на факультете антропологи и психологи, по специальности психология. Как это было престижно учится в столичном вузе, да ещё в Москве. На то время зочное обучение по специальности психологии было только в России и я выбрал этот вуз ещё потому, что у меня проживала бабушка Нюра в Москве. Поэтому проблем с жильём у меня не было. Нам сразу предоставили в Горках Ленинских под. Москвой общежитие аспирантов. И я все 5 лет приезжая на сессии жил в общежитии, чтобы насладиться студенческой жизнью. У нас была дружная группа, я был старостой. Всегда решал все проблемы студентов моей группы, понимание всегда было со стороны преподавателей и деканата. Декан факультета, кандидат психологических наук, Алиция Казимировна была умным руководителем и понимающим человеком. Наш куратор группы Нелли Евсеевна была добрейшей души человек. Мы её все уважали и никогда не подводили. Ректор университета, доктор педагогических наук, Борис Бим-Бад был признанным руководителем в образовании России и уверенно вёл вуз вперёд. Наша группа состояла из 30 человек, многих уже подзабыл, но те, которые остались в памяти  обязательно вспомню.

1.Погудина Ольга Владимировна (Мурманская область, г. Мончегорск) очень добрый человек, умный и всегда помогала писать шпоры на экзамены. Сейчас меня нашла на сайте в  Контакте и мы переписываемся.

2.Борисова Светлана Александровна ( Татарстан, г. Нижнекамск) воспитанная, симпатичная девушка, которая всегда помогала в трудную минуту

3.Тимофей Шипилов ( г.Новосибирск, Россия) умный, продвинутый молодой паренёк, в которого были влюблены все девчонки. Мы с ним проживали в одной комнате и иногда вместе готовили кушать.

4.Максим Вячеславович Медведев (Россия г.Иваново) внимательный, добросовестный человек, с верой в сердце, но немного был замкнут и жил находясь в своём мире. Одним словом настоящий психилог.

5.Виктория Геннадьевна Семёнова ( Архангельская обл., г.Северодвинск)

6.Юлия Валерьевна Новикова ( Ставропольский край, г.Пятигорск)

7.Эльвира Юрьевна Непогодина ( г.Архангельск)

8.Алексей Юрьевич Дорофеев ( Краснодарский край, г.Тихорецк). Хороший, добрый, воспитанный молодой юноша, который всегда стремился к знаниям и покупке психологической литературы)

9.Людмила Валентиновна Ревякина ( Орловская обл., Должанский район). Самая мудрая женщина, которая давала, нам молодым, всегда дельные советы.

10.Скворцов Владимир Геннадьевич и его жена ( г.Москва). Молодая, продвинутая пара, которые имели свой бизнес и практиковали уже психологические методы. Имели свою медицинскую клинику и оказывали психологическую помощь людям. Я многому у них научился и благодарен им за полезное общение.

11.Галина Павловна Хвостова (Самарская обл., г.Тольятти). Женщина уже в возрасте и была нам всем, как за маму.

12-14.Елена Ершова, Марина и Валя были просто душой нашей дружной компании.

Нас, как будущих психологов серьёзно готовили в стенах университета, давали нам практические знания. Мы проходили различные тренинги у психотерапевтов. Учили нас работать с «тревожным чемоданчиком» , в котором были собраны все тесты практического психолога. Многие сейчас так и работают по специальности, а многие учились для того, чтобы получить только высшее образование. Мы очень интересно проводили свободное время. Посещали выставочные залы,  театры, ВДНХ, музеи, соборы, побывали в Третьяковской галерее. Всегда вспоминаются студенческие годы ( хотя учились уже многие, имея свои семьи) с теплотой в душе. Эти годы просто незабываемые!