Скандальне примирення

Глава 9

Глава 9

- Дідько, Ліз, а мене запитати ти забула? – не зміг втримати емоції Олександр. – Міша, між іншим мені обіцяв, що я буду у вас в безпеці від напівбожевільних дівиць. А я, дурень, повірив.

- Не бурчи, - Єлизавета сховала за бордовим віялом посмішку. – Ти за холостякувався. А всі ми надто любимо тебе, щоб дати тобі запліснявіти.

- Тобто, в твоєму розумінні, теща у вигляді Луїзи-Розіни, це краща альтернатива? – Сашко було зробив ганебну спробу втекти, але графиня поклала свою ручку йому на плече, утримуючи на місці.

- Ти ще мені подякуєш, - і вже повернувшись до гості задушно промовила: - Яке щастя, що Ви змогли нас відвідати, Луїзонько! Олександр саме висловлював захват від перспективи все літо спілкуватись з Вами, і вашою чарівною дочкою.

Баронеса засяяла, як люстра його імператорської величності. А обличчя Катерини залив густий рум’янець. Вона несміло зиркнула на Олександра, і тут же відвернулась, опущена ліва рука нервово стискала віяло, а права просто стислась в кулак.

Олександр піднявся привітати дам, приліпивши на обличчя ліниву посмішку. Катя сіпнулась було вбік, але мати міцно притримала її за лікоть, і дівчина подала руку для поцілунку, старанно відводячи очі від князя. Його дратувала така її дівоча сором’язливість, вона червоніла як головешка, вартувало лишень звернути на неї погляд, розгублювалась, не знаючи що відповісти на просте питання. А коли  все таки знаходила в собі сили заговорити, то її голос був тихим і переривчастим від хвилювання.

В Євгенії тихий голос і легка сором’язливість його приваблювали. Але колишня княгиня окрім того ще й вміла себе подати, а збентеження вміло чергувала з зухвалістю. Особливо, коли залишалась з ним на одинці. Проте Катя не викликала жодного бажання усамітнитись з нею, і перевірити, чи буде і вона вести себе якось інакше.

Дівчину можна було б назвати красунею, з певною екзотичною красою. Обличчя сердечком, тонкий носик, великі сірі очі, які обрамляли пухнасті світлі вії. Маленькі пишні губки, ямочка на підборідді. Справна фігура. Розкішне волосся кольору міді переплетене в коси,вільні пасма завиті в буклі по останній моді. І навіть сукня із персикового шифону вдало відтіняла колір шкіри. Її не псувало ластовиння, а навпаки додавало шарму. Аби тільки дівчина була трішки сміливішою і розкутішою.

Тим часом Катя сіла на диванчик поруч матері. В допоки Луїза-Розіна обговорювала погоду в Одесі з графинею Воронцовою, дівчина старанно вдавала, що її тут немає. Олександр теж забув про її присутність, тієї ж миті, як відвернувся. Погляд сам собою метнувся в куток, де ще недавно перебувала дівчина з Нового Світу. Але Олени біля тітки не виявилось. Щось велике і жорстке заворушилось в його грудях, змусивши окинути поглядом кожний аршин вітальні Воронцових, але мадемуазель Долинської ніде не було. Князь відчув розчарування.

Хелен покинула кімнату в той самий момент, як побачила що Оболенський з усмішкою схиляється над рукою незнайомки. Укол ревнощів боляче відчувся в грудях, і дівчина вирішила вийти з вітальні від гріха по далі, адже споглядання як майже її чоловік фліртує з суперницею задоволення не приносило.  Натомість прогулянка на свіжому повітрі видавалась заманливою.

Хелен вийшла на викладену світлим мармуром терасу з боку порту. При світлі дня море і пристань добре проглядались. По водній гладі бігли білі буруни хвиль, теплий вітер овівав обличчя. Але ні пейзаж, ні бриз не заспокоїли дівчину, вона раз поз раз поверталась думками до вітальні Воронцовського палацу,  думаючи, що ж там поробляє князь з рудоволосою незнайомкою.

Перебуваючи в задумі, Хелен подовжила свою одиноку прогулянку, не дивлячись куди йде. Обігнула будинок, пройшовши в сад, погладила рукою холодний камінь облицювання  фонтану, присіла біля нього на  лавку, роздумуючи, щоб його ще такого втнути, щоб привернути увагу князя? Я там вчила матінка Фло? Проявляй байдужість, і інтригуй. Але ж як це важко, коли хочеться накинуться на об’єкт своїх мрій негайно, і забрати його від цих всіх жінок.

- Чому прекрасна мадемуазель сумує? – почувся над головою голос поручника, чиє ім’я Хелен не спромоглась запам’ятати на минулому балу.

- Я намагаюсь обдумати почутий вірш, - насмішливо відповіла дівчина, виринаючи із своїх думок.

- Чи варто забивати таку гарненьку голову серйозними думками? – не питаючи дозволу чоловік опустився поруч. Хелен відмітила, що він виглядає її однолітком.

- А про що, на вашу думку, має думати леді?

 Кирило, здається так звати цього вояку, пригадала дівчина.

- Про кохання, - відповів Кирило.

Хелен заливисто розсміялась.

- Люди надто багато значення придають цьому почуттю, Ви не вважаєте? – спробувала вона збити романтичний запал у поручика.

- Можливо, Ви так гадаєте тому, що самі ніколи не кохали?

- А хто Вам таке сказав?

Хелен відчула якесь задоволення, коли самовпевнена посмішка сповзла з обличчя залицяльника. Але він швидко взяв себе в руки, змінивши тему розмови:

- У Вас акцент, Ви мабуть з Англії?

- З Нового Світу.

- Як цікаво. А чи там всі дівчата такі красуні, чи це мені пощастило?

Хелен почала дратуватись від грубого флірту. Але діватись нікуди, мусила розкрити віяло і кокетливо обмахуючись вдавати, що відверті компліменти Кирила викликають у неї приступ сором’язливості.

- Дівчача врода не моя спеціалізація, пане.

Хотілось вскочити і піти геть. Але Хелен змусила себе сидіти, і продовжувати бесіду. Як вчила матінка Фло, у чоловіка, якого хочеш звабити, корисно буде викликати ревнощі, і от для цього заходу Кирило годився як найкраще – молодий, чорнявий,  з воєнною виправкою, на обличчя приємний, хоча й красунчиком через легку асиметрію його складно назвати, але чоловікам це не завада.

- Ось як? І які ж тоді ваші захоплення і уподобання? Вишивка? Плетіння? Малювання? – продовжував докучати залицяльник.

- Хай буде вишивка, - погодилась з першим ліпшим Хелен.

Кирило тут же по свійські вхопив її долоню, роздивляючись з перебільшеною увагою руку.

- Такі тендітні пальчики, мабуть, вишивають справжні шедеври!

Хелен ледве втрималась, щоб не висмикнути руку з його нахабних долонь. А Кирило перевів погляд з руки на обличчя Хелен, проникливим поглядом дивлячись в очі. Його  великий палець почав вимальовувати на долоні Хелен знаки безкінечності, то зупиняючись, то знав починаючи рух. Було лоскотно, але поручик мабуть вважав, що таким чином зможе досягти більшого.

- Он Ви де, мадемуазель Долинська, - Хелен сіпнулась на голос, таки забираючи свою долоньку в полону Кирилових пальців, і озирнулась на оклик. По рою мурашок, що розбіглись по шкірі і так було зрозуміло, що гукає її князь Оболенський. – Ваша тітка всюди Вас шукає, і я взявся їй допомогти.

Дівчина зустрілась поглядом з князем, і в його очах палала лють. Цікаво, як багато він встиг побачити?

- Як мило з Вашого боку, - незадоволено пробурчала вона, піднімаючись з лавки, і старанно приховуючи полегшення.

Князь наближався, і дівчині раптом стало жарко. Вона геть забула про присутність Кирила, який з виглядом крайнього незадоволення продовжував вальяжно сидіти біля фонтану. Значення мав тільки Олександр, чиї чорні брови незадоволено похмурились, а в сірих очах бушував справжній шторм.

- Не буду змушувати графиню хвилюватись і далі, - ігнорувати, так ігнорувати, вирішила дівчина, і оминувши князя попрямувала до палацу. Але зробивши крок, пригадала про поручика, і додала: - Було приємно поговорити, Кириле.

- А як мені приємно, - відповів єлейним голосом Кирило, проте Хелен вже його не чула.

Кирило теж піднявся з лавки. Племінниці графині Верьовкіної немає, то й йому вже не було чого робити в саду. Але князь Оболенський перегородив йому дорогу, зло випаливши:

- Поручик Сабанєєв, раджу триматись від Долинської як найдалі! Дівчина заручена, тому ловити тобі нічого.

- Це як подивитись, князю, - насмішливо відповів нащадок золотоординського мурзи. В його чорних очах затанцювали бісики. – Чув американські жінки не такого норову, як наші. Вони більш вільно дивляться на кохання і стосунки.

- Що ти маєш на увазі? – по мимо волі Олександр стиснув кулаки.

- А те, що жених, не завада мати коханця.

- Ще одне слово, Сабанєєв, і я тебе викличу на дуель! – стримуючи не відомо звідки взяту лють проричав князь. – Щоб і духу твого коло Хелен не було!

- Тебе забув запитати, - теж починаючи злитись промовив поручик, і старанно обійшовши князя, теж направився в палац. – Ти що їй опікун7

Олександр залишився сам посеред саду, він нервово стискав-розтискав кулаки, переживаючи нове для себе відчуття різкої неприязні до поручика, в перемішку з бажанням начистити тому писок.