Право на щастя

Глава 10

- Алло, - Жидкін ліниво озвався з того кінця мережі.

- Що «алло», ти телефонував, - різкіше ніж треба брякнув Волков.

- А, ну так. Ти забрав Віру! – висунув претензію Дмитро.

- І що?

- Ти граєш нечесно! Як я можу виграти спір, якщо ти забрав дівчину з собою?

- І ти ради цього мені телефонував? – чесно здивувався Антон.

- А що це не достойний привід?

- Діма, мені геть не до тебе! Я не збираюсь грати в ці дурнуваті ігри, - вибухнув роздратуванням Волков. Голова здавалось зараз розірветься від проблем. Не вистачало, ще через Віру сперечатись. Він  і так забрав її від того зубоскал Олега… стоп! Він що?

Волков зробив кілька глибоких вдихів-видихів заспокоюючись, спіймав занепокоєний Вірин погляд. Треба визнати хоч перед собою, дівчину він підсвідомо забрав з офісу подалі від інших чоловіків. Він тепер сам себе лякає. Перетворюється з якогось дива на ревнивого монстра. Виправдання що він оберігає незайману дівчину від розчарувань так собі.

- З ранку ти казав інше, - продовжував розважатись на тому боці Дмитро. – Що змінилось.

- Дмитре, мені правда ніяк говорити, - трішки зібравшись відповів Антон. – Нема ніякого спору. І крапка.

Він натиснув відбій. І телефон миттєво обізвався знову. Цього разу телефонувала адвокат. Привітатись Антон не встиг, із слухавки відразу полинув потік в звичному агресивному стилі:

- Я була зайнята, я ж вам говорила! Не варто хвилюватись, справу перенесли на жовтень, там все гаразд, як я вам і обіцяла.

- Стривайте, - нарешті зміг вклинитись в її слова Волков. – Ви зараз на офісі? Я б хотів зустрітись, це важливо.

- Буду через пів години, - в її бурчанні відчулась нотка розгубленості. – А можете сказати в чому річ?

- Це не телефонна розмова, - впевнено заявив Волков. – Буду за півгодини у вас.

Перевів подих, подивився на Віру.

- Ходімо, обід відкладається, - посміхнутись їй було так природно. У Віри розширились зіниці. Вона що, зашарілась?

Віра відчувала як з-під ніг пливе асфальт. Хіба можуть бути чоловічі губи такі сексуальні і принадні? На гладенькій, вибритій щоці у Антона Павловича з’явилась крихітна ямочка. Хотілось ковзнути по ній пальцем, обвести підборіддя, відчути його на дотик. Заклопотаний погляд потеплів, крижаний погляд   став нагадувати пекуче літнє небо. Боги, вона б все віддала лиш би він так дивився на неї завжди.

Антон відкрив перед Вірою дверцята автомобіля. Чим заслужив посмішку. Хотілось поговорити з нею. Про що завгодно. Але натомість Волков сів на своє місце, і підняв телефон. Необхідно було переговорити з прорабом, з банкірами. На щастя, банківський співробітник повідомив, що банк згодний про кредитувати «Спецбуд» під заставу автомобіля.

Це дещо покращило Волкову настрій. Залишалось вирішити проблему з адвокатом.

- Віро, Ви казали, Ваш батько адвокат, нагадайте його прізвище?

- Біляєв, - відповіла дівчина.

Волков спробував пригадати такого, але він мало цікавився юридичним життям міста.

- То Ви - Віра Біляєва? – запитав він у дівчини натомість.

- Ні, я Швець, - дівчина поглянула на нього з-під вій. – Я взяла мамине прізвище.

- А Ви з батьком взагалі спілкуєтесь? – Антону спало на думку, що якщо дівчина взяла материне прізвище, то можливо стосунки з батьком у них не такі і добрі. Таке не рідкість.

- Ну звісно, - фиркнула Віра.

- І що він Вам ще розповідав з роботи? Окрім того, що якась жінка заплатила копам за переслідування?

- О, у тата багата практика, - запевнила Антона Віра. – Наприклад, одна жіночка не могла поділити з чоловіком квартиру,  і пустила туди проживати циган. Бідний чоловік не витримав і місяця. Він замикав всі шафки, але вони користувались його бойлером, займали ванну кімнату на кілька годин, використали за день увесь пральний порошок і освіжував повітря…

Віра пирснула від сміху. Сміх у Віри був як дзвіночок.

- І що? – Антон теж знову посміхнувся.

- Колишній заплатив тій жіночці. Щоб вона забрала тих квартирантів!

6.2

Офіс у адвоката Долі був не дуже далеко від суду. Точніше не офіс, а кабінет в одній із офісних будівель. Чотириповерховий колишній гуртожиток, два поверхи якого перетворили на орендовані кабінети. Будівля майоріла різноманітними вивісками, типу «Оріфлейм», «Фармасі» і тому подібних фірмочок. Але як виявилось, на другому поверсі був ще оцінювач, кілька юристів, і навіть один нотаріус. Безспірним  плюсом цього приміщення була близькість до суду. І, мабуть, невисока орендна плата.

 Стоянки тут не було, і Волков припаркувався на протилежному боці вулиці. Пам’ятаючи про свою недалекоглядність в суді, Антон відразу попросив Віру зачекати його  в автомобілі.

- Якщо Вам буде не складно, домовтесь про зустріч з Вашим батьком, - не довго думаючи попросив Антон. – Покажу йому папери, цікаво послухати думку іншого фахівця.

Він додав в голос бравади, якої зовсім не відчував. Подивився на час на дисплеї телефону, виявилось вільними кілька хвилин, і Антон Павлович залишив Віру на самоті, сам рішуче покрокував до Валентини Володимирівни. Вільний час можна використати на дзвінки. Василь щось казав про нову поставку цементу, який привезли на три дні раніше запланованого.

Віра інстинктивно подивилась Волкову в слід. На вулиці сьогодні було досить тепло, і він не став одягати верхній одяг. Приталений піджак тріпотів полами під поривами вітерцю. Під тканиною  виднілась сильна спина, а ще у генерального директора була пружна хода, і… сексуальні сідниці. Куди вона дивиться? Дівчина підхопила в руки телефон. Треба й правда зателефонувати батькові. Але набрати адвоката Біляєва вона не встигла – телефон сам озвався треллю. Віра посміхнулась:

- Алло.

- Привіт моя люба, - озвала в іншого боку Лара. – Ти де зникла? Ті самці тебе хоч додому учора провели? Такий дощака був!

- У нас ціла пригода була, - інтригуюче відповіла подрузі Віра.

- З Жидкіним? – в голос подруги додались якісь невідомі до цього Вірі ноти. Щось на кшталт розчарування.

- Ні, з Волковим.

- І ти до самого обіду мовчала?!  Вимагаю найменших подробиць! – Лариса значно оживилась.

- Він визвався мене підвезти додому, - почала Віра.

- І Жидкін не сперечався? – перебила відразу Лара.

- Антон Павлович у нього не питався. А потім нас зупинили патрульні, і у мене вимагали документи, підозрюючи, що Антон Павлович споює неповнолітніх.

- Оце тобі комплімент копи зробили, - Лара розсміялась. – А далі?

-  А далі ми їздила в лікарню, Антон Павлович доводив поліції, що тверезий. І зрештою він відвіз мене додому.

- І все?

- Ми цілувались, - Віра відповіла тихо, відчувши як тьохнуло в середині від цих слів. Здавалось вона знову переживає емоції того вечора. Сперте дихання, відчайдушне гупання серця, і тепло в усьому животі. Лоскотно в лоні. Навіть запах Антона став відчуватись сильніше в автомобілі.

- Та ладно! – неприкрито здивувалась подруга. – Він поліз до тебе цілуватись?! Чи ти на нього напала?

- Я не знаю як це відбулось, - геть збентежилась і засоромилась Віра. – Ось ми сиділи, сперечались про щось.. а потім вона само, як вибух… бах! І ми накинулись один на одного…

- Супер! – виразила свій захват Лариса. – А далі?

- Я втекла.

- І сьогодні він тебе запросив вже на побачення?

- Таке скажеш, - Вірі навіть смішно стало. – Сухо вибачився. І все.

- Проханий значить, - констатувала Лара. – Ну мужик він агонь. Такого б охмурить, тобі б всі баби в місті обзаздрились.

- Нікого я не збираюсь охмурять, - Віра спробувала остудити подружин запал.

- Ну добре, добре, як хочеш. То ти працюєш? – постаралась змінити тему Лариса. – Що там Дмитро Валентинович? Серіальчики дивиться?

- Чесно кажучи не знаю. Мене Антон Павлович забрав до себе. А зараз ми взагалі поїхали, - Віра ледь не сказала куди вони з Волковим приїхали. Але пригадавши батькові слова, що ніхто не любить коли про їх справи багато говорять, і скорегувала свої слова. – Поїхали обідати.

- Ого! І це по-твоєму «сухо вибачився»? – Лара знову запалилась ентузіазмом. – Та він стовідсотково на тебе запав!

- Скажеш таке, - Віра знову зашарілась. Якби тільки Лариса знала, як їй насправді хочеться, щоб Ларині слова були правдою.  – Звичайна ввічливість. Антон Павлович дуже коректний, і навіть говорить зі мною на «Ви».

- Хай буде й так, - не стала переконувати Віру подруга. – А хочеш я проведу розвідку?

- Це як?

- Ну вони з Жидкіним друзі, якщо хочеш я зателефоную Дмитрові, і розпитаю, що там з себе твій Антон Павлович представляє.

- Ти впевнена, що це гарна ідея? Ти ж Дмитра Валентиновича терпіти не можеш.

- За ради тебе я піду на такі жертви, - запевнила подругу Лариса.

- Не впевнена, що в праві просити тебе…

- Та годі! – обірвала недолугі Вірині заперечення подруга. – На те і треба кращі подруги! Визнаємо всю його підноготну, слабкі місця, не встигне оглянутись, як буде в твоєму ліжку. А то так і ходитимеш незайманою до старості!

- Ларисо!

- Мовчу-мовчу! Ну все бувай, мені треба обдумати тактику.

Голос у Лариси прямо бринів від захвату і ентузіазму. Ну що ж, подумала Віра, хай тішиться. Якщо їй це подобається. А вона спробує не думати, про Антона Павловича в своєму ліжку. Ну хоча б до обіду. Ну і  потім, навіть якщо Віра про нього і подумає, це ж не значить, що вона насправді хоче, щоб її мрії і фантазії стали реальними. Ну може лиш трішечки-трішечки. Божевілля якесь!

6.3

Біля входу в офіси палили дівчата, одна кучерявка з витатуйованими бровами, інша русява в короткій спідниці розмахувала цигаркою, затиснутою пальцями з химерним манікюром. Обидві провели Волкова зацікавленими поглядами. Він звик не звертати увагу на погляди дівчат і їх зацікавлені усмішки. Він би і на судійську Юлію увагу не звернув сьогодні, якби Віра не дивилась на неї таким вовком.

Це було цікаво. Ніби Антон спав весь цей час, а тепер широко розплющив очі і почав дивитись на світ по-новому. На дівчат, інстинктивно порівнюючи їх з секретаркою, і відмічаючи, що жодна з них не в змозі зрівнятись з Вірою. На сонце, яке, виявляється, визолочує листя берези біля широкої облупленою лавочки, і листочки нагадують йому крапинки в очах Віри, біля самих зіниць, він тільки сьогодні їх роздивився.   На айстри на клумбі. Вірі б пасували айстри. Великий оберемок пухнастих рожевих і білих квітів, під колір її блузки.

Він би купив їй ті квіти. Та , що там, він би обірвав для неї всі клумби в місті. Але як би по-дурному він би себе почував при цьому. Щоб дівчина про нього подумала?

- Так от, ми будемо брати той гранвідсів чи хай вже з понеділка? – продовжив розмову в трубці Василь.

- Бери, - не задумуючись відповів Волков. – Потім розберемось. Головне не забудь Олегові сьогодні накладні завезти.

Бажання дарувати квіти згасло, і Волков уже цілком спокійно піднявся на другий поверх.

- Добрий день! – в кабінет адвоката Волков ввійшов без стуку. І застав ту з люстерком і блідо-рожевою помадою в руках.

- Антон Павлович! – Валентина Володимирівна різко видихнула, і сховала руки з косметикою під стіл. – У вас проблеми з патрульними?

- Ні, - Антон пройшов в глиб кабінету. Всередині все було краще, ніж в коридорі. Масивний коричневий стіл біля вікна, шафи з теками документів і книгами. На шафах припадали пилом статуетки Феміди, і товстезні кодекси з золотим тисненням на червоних палітурках. Явно якесь подарункове видання. Стіл з ноутбуком був завалений паперами. Антон знову перевів погляд на адвокате ссу. – Чому ви так вирішили?

- Ну Ви ж учора турбували мене ввечері.

- Ні, той інцидент вирішився цілком благополучно, - Волков сів на стілець. Дивитись на жінку згори було не в його звичках. Тим більше якщо жінка в літах. На вигляд адвокату Долі було років шістдесят, обличчя прорізало кілька глибоких зморшок, волосся з сивиною було заплетене в косу і відкинуте назад.

- Ось бачте! А я вам казала – нічого турбуватись, - з торжественними нотками в голосі посміхнулась адвокатесса. Але потім знову спохмурніла. – Так в  чому річ?

- Ось, - Волков розблокував смартфон і знайшов фотографію «своєї» заяви. І більше нічого не кажучи протягнув заяву Валентині Володимирівні.

- І що? – вона начепила на носа окуляри в блискучій металевій оправі.

- Я цього не писав, підпис не мій, - спокійно пояснив Антон.

- Це я написала, - не стала відпиратись адвокат. І грізно продовжила. – Ви були у відрядженні, невже забули? І погодились, щоб засідання провели тільки зі мною, без вас. Я подала від вашого імені цю заяву. Ці повноваження передбачені нашою угодою про правову допомогу. А робити так треба, я вам пояснювала. Коли ти учасник судового процесу обов’язково треба пояснювати причини своєї неявки, або писати заяву про відкладення, або щоб засідання провели без вашої участі. Це передбачено цивільно-процесуальним кодексом. Інакше суддя розцінить це як зловживання своїми правами, і врахує вашу  поведінку при винесенні рішення. Якщо Ви цього ще не усвідомили, то це не означає, що я не розуміюсь на процесі чи дію якось не правильно. 

- Але ми домовлялись про мою відсутність на одному засіданні, - Антон забрав телефон, в душі сколихнулось обурення. Відчитувала його адвокат як школяра. Але чоловік не став відповідати різко. – А не всю справу проводити без мене.

- Так пишеться. Це не означає, що ви не повинні приходити на засідання. Ваші питання вичерпані?

Антон мотнув головою з боку в бік. Може він і не розумівся на процесі, але розрізнити заяви вже б зміг. Але говорити в голос про це не став. Натомість він знайшов документ від органів опіки, і знову протягнув телефон адвокату:

- Не вичерпані. А це як розуміти?

- Ви що за моєю спиною ходили в суд? – навіть не поглянувши на екран телефону похопилась і обурилась Валентина Володимирівна. – Ви там із справою без мого відома знайомились?!

- А це заборонено законом? – здивувався Волков.

- Та хто Вас напоумив таке чинити? У вас звився інший адвокат? Так передайте йому, що це неетично і не професійно, і я буду скаржитись в Раду адвокатів! Так хто вас переманив?

 - Ви не відповіли на моє питання, - Антон дочекався поки потік слів Валентини Володимирівни вичахне, і знову протягнув їй телефон. – Що це?

Доля незадоволено стиснула губи, і подивилась на екран.

- Я не знаю що це! – нарешті визнала вона. – Без нас засідання не мало б бути! Негайно напишу скаргу на працівників служби в справах дітей! Нечувано, проводити засідання комісії без вас, - адвокат перевела подих, і ніби ненароком кинула запитання: -  А що каже ваш новий захисник?

- У мене поки немає нових захисників, - запевнив її Волков. Він не вірив жінці. Два проколи за один день. Це було або справді не професійно, або підставою. Але і виказувати своє незадоволення надто різко Антон не хотів. Поки не проконсультується у іншого спеціаліста.

- То що Ви самі ходи в суд? Не порадившись зі мною?

- Суддя наполягала.

- Не смішіть. Тут щось інше, - адвокат вперла в Волкова недовірливий погляд. – Знаєте, Антон Павлович, це надзвичайно заважає роботі, коли клієнт не довіряє своєму адвокату. Як Ви могли почати сумніватись в мені? Чи я Вас хоч раз підвела?

- Але мені і правда зателефонували з суду, - Антон посміхнувся кутиками губ. – До цього я в вас не сумнівався жодного разу.

- От і надалі не треба! – Валентина Володимирівна слала руки на столі, перебрала нервово папери. – Я розберусь з опікою! Їм мало  не покажеться! Напишу в область, нехай проводять засідання повторно. І навіть з вас грошей не візьму, будемо рахувати, що це бонус за перенесене хвилювання. Згодні?

- Якщо Ви вважаєте, що так буде краще, - Антон потис плечима. – Робіть.

- От і добре, що все прояснилось. І пообіцяйте, що більше без мене в суд не ходитимете, - додала Доля. – Ви все одно на цьому всьому не тямитесь. А у мене репутація, я б не хотіла, щоб судійські за моєю спиною потім обговорювали ситуацію.

- Так, звісно, - Антон встав з-за столу. А як же, не ходитиме він. Та тепер ні одного засідання не пропустить, і ознайомлюватиметься із справою кожного разу перед судом!