Право на щастя

Глава 9

5.1.

Двері зачинились за Віриною спиною, залишаючи їх з Волковим наодинці. Він пройшов до свого столу, і повернувся до Віри, залишившись стояти. Обличчя у Антона Павловича було все так само суворим, але очі потепліли. Віра дивилась на нього уважно, злегка схиливши голову до плеча.

А Антон все ніяк не міг зібратись із словами, щоб розпочати розмову. Його очі блукали по тонкому дівочому тілу, і він не міг відірватись від цього процесу, ледь не впадаючи в транс. На Вірі сьогодні була світла блузка і плісирована темно-рожева спідниця довжиною нижче коліна. М’яка тканина обтікала її силует, окреслюючи стегна, з-під спідниці виглядали тонкі рівні гомілки.

Антон знову перевів погляд вище. На груди, приховані шифоном. Важкі кулі високо здіймали на вдиху. І Волков зрозумів, що перестати відчувати бажання до цієї дівчини він не зможе. Вона манила його, як сирена манить моряка. Як здобна цукрова булочка манить голодного. Дівчина слідкувала за Антоном невідривним поглядом, і він усвідомлював, що не знає як опиратись своїм бажанням. Він же пам’ятає як вона пахне. Солодко, п’янко. Як прогинається на зустріч його рукам. Та що з напасть таке з ним коїться?

Сам погукав її на розмову, а тепер навіть дихати в її присутності боїться, не те що заговорити. Вона була його живою фантазією, і не уявляти як він до неї торкається у Волкова не було сил. Можна було б підійти ближче, вдихнути аромат її шкіри, повільно розпустити бантик біля шиї, і обережно, один за одним, розстібати ґудзики на блузці, поки б затягнуті в мереживо бюстгальтера груди не опинились перед його очима. Так. Стоп!

Годі думати про неї так.

І ще цей зубоскал, Олег. І чому це раніше здавалось, що бухгалтер легкий у спілкуванні, і у нього чудове почуття гумору?

- Я вас дратую, так? – нарешті подала голос Віра, побачивши, що погляд у генерального директора знову потемнів.

Спитала, і прикусила нижню губу. Такий простий рух, а в животі у Волкова ніби зграя метеликів пурхнула. Його витримка розсипалась прахом в одну мить. Йому самому хотілось зім’яти ті губи поцілунком і знову відчути їх смак.

- Чому? – неслухняним голосом запитав Антон.

- Ви цілий ранок на мене сердитесь, - поділилась своїми спостереженнями Віра.

Антон Павлович зітхнув і склав руки на грудях. Від піджака він позбувся ще раніше, тому міцні біцепси окреслились, випинаючи з під рукавів. Вірі здалось, що з-під футболки виглядає частинка тату.

- Такий у мене стиль, - нарешті видавив він з себе. – Субординація. Інакше мене не будуть сприймати всерйоз. А від якості мого керування залежати долі найнятих мною працівників. Я не можу тебе якось виділяти, тільки через те, що між нами трапилось.

- А що трапилось? – Віра вирішила зробити вигляд, що нічого не було. Та і навіть якби не було цієї розмови, під час якої вона почувала себе не в свої тарілці, дівчині було б набагато краще. Навіщо Антону взагалі здумалось влаштовувати цей розбір польотів.

Волков відчув себе ураженим. Але швидко взяв себе в  руки, і надав собі байдужий вигляд:

- Так, я про це і хотів поговорити. Політика нашої фірми така.., - в цю мить задзижчав мобільник, і Волков перервався.

На дисплеї світився незнайомий номер.

- Антон Павлович Волков? – запитав приємний жіночий голос. – Це секретар судді Чорної. Ви не з’явились вдруге на засідання, і її честь хоче переконатись, що ви не заперечуєте проти розгулу справи без вашої участі.

-  Я заперечую, - видихнув в слухавку Волков. Він нічого не розумів.  Думки перескакували з одного на інше – як таке може бути, що справу розглядатимуть без нього. У нього стався шок. І паніка. Цього не могло бути. – Адвокат мала все владнати, це якась помилка.

- Ні. Ось перед нами заява про розгляд справи без вашої участі, - запевнила секретар. – Але оскільки справа йдеться про долю дитини, то суддя вирішила уточнити все особисто.

- Я не писав ніяких заяв! – Антон ледь не зірвався на крик. – Дайте мені двадцять хвилин, я зараз приїду!

- Але ми вже почали..

- Чекайте! Будь-ласка, - перебив секретаря Волков. І натис кнопку від’єднання.

- Щось сталось? – занепокоєно запитала Віра, побачивши як заметався по кабінету генеральний директор в пошуку ключів. Як спохмурніло його чоло. Зараз перед нею був не злий директор, а розгублений чоловік. Що правда слабину він дав лишень на мить.

- В автомобілі поговоримо, - відмахнувся Антон. В критичній ситуації він приймав рішення дуже швидко. Глянув на оторопілу Віру і скомандував: – За мною.

Віра сперечатись не стала. Видно було що директор не втому стані, щоб говорити йому його ж слова про субординацію, чи логіку. Сказав їхати з ним, значить так треба. А навіщо, розбиратиметься пізніше.

Дівчина вибігла в прийому, підхопила сумочку і куртку, і покрокувала за Антоном Павловичем. Рухався він напрочуд швидко і рішуче, Віра ледь поспішала за ним, але попросити йти повільніше не наважувалась.

І тільки в автомобілі, коли завівся двигун, а паски було пристебнуто, дівчина нарешті подала голос:

- Куди ми їдемо?

Антон відірвався від споглядання панелі приладів автомобіля, і повернувся до Віри. Моргнув, наче тільки зараз її помітив. І махнув рукою, мовляв не зараз. Віра кивнула і замовкла. Все виглядало дуже дивним. І пояснення такій поведінці вона не знаходила.

Антон теж. Новина, що суд відбувається без нього на якусь мить вибила Волкова з колії. Такого не могло бути. Він заплатив адвокату чималі гроші, і та мала зробити все, що такої ситуації не сталось. Натомість, якби не пильна суддя, то адвокат Олесі все б при підніс в тому світлі, що Волкову не цікавий ані син, ані суд навколо нього. І це не вкладалось у чоловіка в голові. Він все так само не розумів, як таке могло статись.

Але розпочата розмова з Вірою муляла Антону як колючка під шкірою. Він не звик перериватись на середині. Хто зна як вона б собі витлумачила цю павзу. Ці жінки – ніколи не можеш бути впевненим, що вони розуміють тебе правильно. Принаймні, з Олесею він не раз і не два потрапляв недолугі ситуації. Тому найперше і найвірніше в мить стресу Волкову здалось продовжити розмову в автомобілі.

Зараз, стискаючи кермо, і думаючи про суд, він усвідомив, що те рішення могло бути і не таким вірним. В ту хвилину коли він командував Вірі йти за ним, Волков керувався не розрахунком і розумом,  а емоціями і інтуїцією. А з іншого боку, інтуїція його ще ні коли не підводила. 

Тому, він нарешті відповів Вірі якомога спокійніше:

- Ми їдемо обідати. Ми не договорила з тобою, тому я вирішив, що продовжити розмову за ланчем буде цілком доречно, і без шкоди для робочого процесу. Але спочатку я маю заїхати в одне місце.

5.2

Машина влилась в потік інших. Антон відкинув мобільник на панель приладів, після того, як виклик адвоката Долі не дав жодного результату – та просто не піднімала слухавку.

Тому Волков вирішив не гаяти час, не затягувати паузу,  і поговорити з секретаркою, яка нервово ковзала на сидінні, відчуваючи себе не в своїй тарілці. І нервувала вона так мило, що Антон би задивився б на неї, якби так не переживав за судове засідання.

- Я хотів перепросити за вчорашнє, - лекцію про корпоративну етику і недопустимість позаштатних стосунків на робочому місці Волков вирішив залишити на останок. Говорити, дивлячись на дорогу, а не Вірі в очі виявилось легше. Тому Антон продовжив: - Я скористався тим, що Ви були не тверезі вчора. Тому ще  раз перепрошую за свою нестриманість.

- Все в порядку, - завірила його Віра. – Я вам вибачаю.

- Такого більше не повториться, - пообіцяв їй Антон.

«А жаль», - подумала Віра, але не промовила того в слух. І взагалі, її дивувало і зачіпало, як він може бути таким холодним і вимороженим, дивиться кудись на дорогу, і промовляє механічні слова. Виправданням Антону Павловичу могла бути тільки нова проблема, яка звалилась на його плечі кілька хвилин перед цим.

А між тим, при денному світлі генеральний директор був не менш привабливим, ніж ввечері. На нього хотілось дивитись. Любуваттись чеканним профілем, неслухняним сріблястим чубчиком, що падав на високий лоб, губами, про які тепер Віра не зможе не мріяти. Антон Павлович ледь повернувся до дівчини, кинув на неї короткий погляд.

- Я вам вірю, - запевнила його дівчина.

- І пробачте, якщо був різкий з вами ранком, - продовжив Антон Павлович.

- Нічого страшного не сталось, - Віра байдуже потисла плечима. Але Волков того не помітив, зосереджений на керуванні автівкою.

- Але Ви образились, - автомобіль звернув на якусь паркову. Кафе і ресторанів на обрії не виднілось.  – А нам працювати в парі ще тиждень мінімум.

«Ну треба ж, зрозумів», - хмикнула про себе Віра. Але відповісти нічого не встигла, тому що Волков відкрив дверцята автомобіля, і став відстібати пасок безпеки.

У нього знову озвався телефон. Тож Віра не знала, залишатись їй в авто, чи йти з шефом. А він вже щось слухав на тому кінці мережі, зробивши Вірі знак мовчати. Вона не знала, щоб їй зараз хотілось більше – притиснутись до його грудей, і вдихнути його запах, чи вилаяти грубіяна і піти геть. Але натомість вона вийшла з машини і почимчикувала слідком за шефом через стоянку до двоповерхової будівлі, на фасаді якої маячіла табличка «Автозаводський районний суд».

Точно, вчора ж казали про те, що Волков з кимось судиться. То вся справа в неприємностях з контрагентом? Віру розібрала цікавість.

Антон впевнено штовхнув двері, все так само слухаючи співбесідника в телефоні,  показав охоронцю на вході водійське посвідчення.

- Вам назначено? – запитав охоронець, відмічаючи щось в журналі.

- Так, справа у судді Чорної, - відповів Волков. Віра і собі тикнула чоловікові у формі паспорт. І протиснулась слідком за шефом через турнікет.

- Вася, мені зараз ніколи говорити, - нарешті озвався до слухавки Антон. І без стуку зайшов в кабінет з табличкою з прізвищем судді. Видно було, що він тут не вперше. Волков кинув телефон до кишені, і привітався з помічницею судді. – Добридень.  Не підкажете в якому залі засідання по справі Волкових?

Він ледь стримував хвилювання, вдаючи що все йде так як заплановано.

- Нажаль, засідання вже скінчилось, - мило посміхнулась йому чорнява дівчина, не старша Віри.

- Як так? Я ж просив зачекати!

- У нас знаєте яка черга на зали? – потисла плечима дівчина. - Ми чекали скільки могли. Зараз вручу вам повістку, чекайте. Справу відклали.

Відклали. Антон відчув полегшення. Ну хоч нічого не відворотного не сталось.

- Але  як так вийшло, що її ледь не розглянули без мене? – вимогливо запитав Антон. Ситуація не вкладалась у нього  в голові.

- У вас же є адвокат? – дівчина дістала  з лотка принтера папірець. – Питайте у нього. Розпишіться ось тут.

- А я можу подивитись на ту заяву, де я прошу розглядати справу без мене? – ставлячи підпис на папірці запитав Антон. – Я нічого такого не подавав.

Віра тихо охнула у нього за спиною і миттю втрутилась з підказкою:

- Антон Павлович, вам треба ознайомитись з усією справою, може Ви ще щось «подавали» про що не знаєте.

Волков обпік її поглядом блакитних очей. Як вона тут опинилась він не помітив. Але робити дівчині зауваження було пізно, сам же взяв її з собою. Що правда, не сунути свого носа в чужі справи вона, здається, не вміє.

- А ви хто дівчино? – зовсім не так привітно як у Антона запитала у Віри помічник судді.

- Вона зі мною, - відрізав Волков. І перепитав у брюнетки:  - А так може бути, що подавали ще щось від мого імені? Я можу подивитись?

- Пишіть заяву на ознайомлення, - зітхнула помічниця. – Але вже обід за півгодини, я не знаю, чи суддя надасть вам доступ до матеріалів негайно.

Чорнявка виразно подивилась на настінний годинник над дверима. І подарувала неприязне ний погляд Вірі.

- А зразки? – впевнено запитала Віра.

- На стенді в коридорі все є, - чорнявка вже начепила свою чергову усмішку. І не скажеш, що хвилину назад була чимось не вдоволеною. – Напишете, здасте в канцелярію заяву.

- А все ж може можна якось пришвидшити процес ознайомлення? – запитав у неї Антон. Внутрішній параноїк цілком був згодний з Вірою про можливі підстави. І підганяв Волкова з’ясовувати що і до чого. 

- Пишіть, - брюнетка подивилась Волкову в очі. Махнула гривою блискучого волосся. Антон вимушено посміхнувся дівчині у відповідь, але його посмішка мала потрібний ефект. Очі помічника судді спалахнули як галогенні фари.

Поруч незадоволено засопіла Віра. Від її погляду не приховались ці переглядини між генеральним директором і незнайомою їй помічницею судді. І від того Вірі стало неприємно. Наче побачила, щось не призначене для її погляду. Чи забруднилась десь. Чи хтось невиправдано образив. Навіть вдихнути стало важко. Ну чому воно так? Чому ще вчора чужий чоловік раптом став для неї так багато значити, що вона навіть його погляди на інших жінок сприймати спокійно не може? Віра загнала нігті собі в долоню, щоб не зробити чогось, за що пожалкує.

А помічниця судді підхопивши кілька чистих папірців вийшла з-за свого столу.

- Ходімте, Антон Павлович, я вам допоможу, - прощебетала вона до Волкова.

Вірі схотілось повиривати її чорні патли. Антон же тільки сухо подякував.

5.3

Чорнява помічниця судді вказала на потрібний зразок на стенді, і ввічливо зачекала допоки Волков напише заяву. Потім підхопила папірець, і зникла в кабінеті, велівши Антону і Вірі чекати.

Мимо них снували люди, чоловіки в костюмах, бабця в заношеній куртці,  суддя в мантії, потім чоловіки у формі провели небритого хлопця закутого в кайданки. Віра відступила від Волкова, звільняючи місце конвою,  і знову наблизилась на крок. Між ними було менше метру відстані. Від Віри пахнуло абрикосовим цвітом. Треба було б думати про справу, але натомість до голови лізли думки про те, що Віра явно приревнувала його до помічниці судді.

І це було приємно. Це тішило його самолюбство. Змушувало все його єство відзиватись на Віриний посил, і хотіти її прямо тут, в коридорі суду. Не думати про те, якби було чудово зараз скоротити дистанцію між ними з Вірою, і притиснути дівчину до себе, було неможливо. Торкнутись до її шкіри. Спостерігати як вона буде посміхатись у відповідь на його дотики. А шкіра у неї як вершки…і вона прикриває очі, і шепоче його ім’я…

- Антон Павлович, я все владнала, ходімо, - перервала хід його думок помічник судді Чорної. В руках у неї була об’ємна паперова тека.

- Дякую, - машинально відповів Волков, вкотре забороняючи собі думати про Віру. У них надто велика різниця у віці, щоб думати про стосунки. Та і не потрібні йому зараз інтрижки. Найгірше, що можна було б зробити відносно Віри, це повести себе як егоїстичний Жидкін.

Вони пройшли у пусту залу засідань. Віра озиралась. Батько часто розказував про суди, але самій їй бувати тут не доводилось. Кабінка для підсудних була забрана гратами і прозорим пластиком. Також тут було кілька рядів лавок, як в католицькій церкві, на піднесенні був довгий стіл, і три крісла з високими спинками. Над цим усім висіли пласкі чорні екрани телевізорів.  Посередині залу – трибуна з мікрофоном.

Антона Павловича усадили за один із столів, які були розвернуті до суддівського. І він заглибився у прочитання справи. Чорнявка переминалась з ноги на ногу поруч, але ніяк не виказувала незадоволення від того, що її обідня перерва зіпсована.

Чим більше сторінок гортав Волков, тим більше розумів, що нічого не тямить в цьому. Всі ці ухвали, протоколи, і судові виклики. Чи так має бути? Чи тут щось не так? Як розібратись? Ось документ з підписом адвоката Долі – «Відзив на позовну заяву», адвокат казала, що подасть його, але цікаво, що вона там написала? Вони обговорювали з адвокатом стратегію захисту, і вона обіцяла направити запит в органи опіки, відносно умов проживання Артемчика. В справі цього не було. Треба уточнити у Валентини Володимирівни.

Антон продивився відзив, і в цілому трішки заспокоївся. Написано було з його слів, все вірно, до купи додавалась багато всіляких статей з різних законів, і виглядало солідно.

Доля казала, що має бути ще засідання в органах опіки. Вони попередньо розбирають справу і надають суду свій висновок. Антон наполягав на його обов’язковій участі в цьому засіданні. І адвокат обіцяла тримати зв'язок з представником Служби у справах дітей, щоб не пропустити нічого важливого.

Тож коли перед Волковим опинився документ зна бланку органів опіки і назвою «Висновок, щодо доцільності позбавлення батьківських прав», йому здалось, що стілець прогинається під ним, і він падає в глибоку прірву. Зашуміло у вухах, і думки розбіглись як зграя тарганів, від світла. З документу було очевидним, що тиждень тому  засідання провели без нього.

- Ви можете зробити мені копію цього папірця? – підняв голову до помічника судді Волков.

- Ми не робимо копії, - похитала головою дівчина.

Віра, яка вловила в незвично низькому Антоновому голосі тривогу, оживилась, підвівши голову від свого смартфону, де вона листала сторінку в соцмережі. Дівчина навмисно не дивилась на Волкова, щоб не псувати собі настрій, і не бачити, як їсть його поглядом брюнетка. По виразу обличчя генерального директора було зрозуміло, що відбулось щось неприємне.

- Сфотографуйте на телефон все що видається вам цікавим, - порадила Антону дівчина.

- Так, це буде найкращим варіантом, і значно пришвидшить процес ознайомлення, - погодилась помічник судді.

Антон дістав телефон. Відмітив п’ять пропущених викликів. Один з них від представника банку. І Василь, прораб, знову телефонував. Не кажучи вже про два дзвінки від Жидкіна. Треба було прискоритись.

І Волков став фотографувати все підряд. Потім розбереться, що варте уваги, а що ні. Краєм свідомості похвали свою інтуїцію. Все таки правильно він зробив, що взяв з собою Віру.  

Несподівано наткнувся на заяву від свого імені, ту саму, де було написано, щоб справу розглядали без нього. На заяві був явно не його підпис. А сам папірець був тільки ксерокопією, направленою, згідно приписки, електронною поштою.  Датований документ був місяцем раніше, саме тоді, як Волков їздив у відрядження.

Питання множились і роїлись. І однозначно треба було шукати іншого адвоката,я кий йому все роз’яснить. Довіряти Валентині Долі не видавалось більше за можливе. Здавалось він в пастці. І Олеся ось-ось переможе. І забере Артема до свого турка в Стамбул. Навмисно, щоб Антон ніколи не зміг його побачити. Всі інші справи можна було відкласти, але тільки не цей суд.

Нарешті Волков добрався до палітурки справи. Написав розписку, що зі справою ознайомився. Подякував дівчині, помічнику судді. І та, ніби чекаючи цього моменту, швиденько  нашкрябала йому на шматку паперу свій номер телефону.

- Мене звати Юлія, - подаючи Антону Павловичу цидулку додала вона. – Будуть питання по справі - рада буду допомогти.

І так подивилась на Антона Павловича, що Віра ледь не вирвала у шефа з рук папірець і не пошматувала його на дрібнесенькі клаптики. А Антон тільки байдуже поклав записку до кишені, вже натискаючи на телефоні виклик Жидкіна.