Право на щастя

Глава 15

У Віри не було ніякого плану. Тільки імпровізація, яка теж рідко коли вдавалась їй. Але скільки вона не думала над своїм життям, над своїми колишніми стосунками і комплексами, тим більше розуміла – Волков наразі єдиний чоловік, якого вона б воліла бачити поруч з собою. І якщо не зробити йому крок на зустріч, то все що їй залишиться на згадку - кілька вкрадених поцілунків.

Адреналін гостро бив по нервовим закінченням, коли Віра намагалась налаштувати себе на розмову з Антоном Павловичем. По шкірі бігли зграї мурашок, не рятував ввімкнений на двадцять п’ять градусів кондиціонер. Ні, їй ні за що не вистачить духу говорити відверто про свої бажання і ідеї з Антоном Павловичем.

Віра зітхнула, і сіла писати листа. Ну а чому б і ні? Можна ж викласти все на папері. Дати йому прочитати і нехай сам вирішує, як реагувати на Вірину пропозицію. Тільки коли йому вручити того листа? Віра все зволікала. Настінний годинник відлічував час, наближаючись до завершення робочого дня, а дівчина все сиділа, нервово ковзаючи на своєму місці і не наважувалась зайти в кабінет до генерального директора. Коли вона здається була готова, її обов’язково хтось перебивав – то телефон дзвонив, то хтось із співробітників заходив до Антона Павловича. То здавалось записка написана неправильно.

Віра ледь не відмовилась від свої задумки. Але тільки одне утримувало її від ганебної відмови від реалізації своїх ідей. Вона запитувала себе, чи буде шкодувати, якщо не вчинить задумане. І твердо відповідала – так шкодуватиме все життя.

О шістнадцятій офіс опустів. Стало якось неприродно тихо. Віра йшла з туалетної кімнати, і здавалось її серце гулко гупає на весь поверх. Тільки з приймальні линуло світло. Всі інші кабінети були тьмяними, сідаюче осіннє сонце не було спроможним впоратись з достатнім освітленням кабінетів.

«А що як Антон Павлович теж вже поїхав?», - ледь не в розпачі подумала дівчина, вриваючись в приймальню. Вхопила аркуш паперу із своєю запискою, і рішуче постукала в двері до генерального директора.

- Зайдіть, - озвався Волков, і у Віри ослабли коліна. Але вона пересилувала себе, і немов по розпеченому вугіллю пройшла в кабінет, і наблизилась до столу Антона Павловича. Він підняв на дівчину здивований погляд, потер перенісся пальцем. – А чому ви до сих пір не вдома? П’ятниця «короткий» день, вам хіба не пояснили?

- Пояснили, - горло пересохло. Віра тримала папір в руках,  і той цілком помітно дрижав. – Але я не знала чи доцільно залишати прийомну, коли ви ще працюєте.

- Цілком доцільно, - погодився Антон Павлович, і перевівши погляд на її руки запитав: - Що там у вас?

- Це відносно того що сталось у мене вдома, - ледь чутно видихнула Віра.       

- Це якась заява? Я ніби вибачився, і вважав, що інцидент вичерпаний, - Волкову стало трішки лячно. Віра виглядала дивно – очі з розширеними зіницями як два вира затягували його в глибоку безодню. Груди обтягнуті все тією самою тонкою трикотажною тканиною нервово і нерівно здіймались  в такт подихам. 

Віра пом’ялась ще мить:

- Заява… ми не можемо ігнорувати те що відбувається… робити вигляд що нічого не сталось…

Антон відчув як опускається його душа від горла кудись вниз. Звісно дівчина розцінила його поведінку як недостойну, і хоче звільнитись. Він вже проклинав себе за те, що розпустив руки, і не зміг втриматись. От і зараз, по при всю серйозність  ситуації, десь краєм свідомості думав, що вони залишились з Вірою один на один на весь поверх, і це не могло не хвилювати його. Він дійсно був нею схвильований. Збентежений. Її присутність ніби сповнювала кабінет світлом і запахом абрикосового цвіту з нотками карамелі.

 І якщо вона і справді вирішить після всього звільнитись, він не має права її утримувати. Та йому і нічим її тримати. І від того настрій, який і так з самого ранку перебував в не найкращому стані і зовсім зіпсувався.

- Та давайте вже сюди, - вставши з-за столу Антон зробив рішучий і різкий крок до Віри, вириваючи з її рук аркуш паперу. Невідомість Волков ненавидів куди як більше, ніж власну нестриманість.

Віра ще стискала пальці на заяві, і тому склалось враження, що Антон Павлович вириває її у дівчини з рук. Від чого він такий злий? Дівчина відчула, що чинить неправильно, оголюючи перед ним свої почуття. Але вже було запізно, Антон Павлович хмуро прочитав написане.  Коротко подивився на Віру своїм крижаним поглядом, від якого Віра геть збентежилась, але і одночасно розізлилась, з викликом дивлячись директору в обличчя.

Волков читав вдруге, під її пильним поглядом і не вірив в написане. А Віра дивилась зухвало, самовпевнено, так ніби була впевнена – Антон не зможе відмовитись. Та і який би чоловік на його місці втримався?

- Це серйозно? – запитав Антон, знову подивившись на Віру після того, як перечитав її записку.

«Ми не можемо ігнорувати те тяжіння, яке між нами виникло, - писала Віра. – Давайте не будемо опиратись. Я пропоную секс без обов’язків. Вам цього хочеться, так само як і мені. Без зайвих ускладнень. Лише Ви, я і ліжко».

Віра йшла ва-банк, розуміючи, що можливо їй доведеться звільнитись. Але по іншому просто не могла. Ну не вміла вона зваблювати, як радила Лариса. Не вміла підступно закохувати в себе. Куди простіше було просто сказати прямо про свої наміри і бажання. І там хай буде як буде. Можливо, якби у неї було більше досвіду, вона б не опинилась в такій ситуації. Не була вимушена стояти з калатаючим серцем під прицільним поглядом до біса сексуального генерального директора, і чекати що він вирішить.

І нехай він вважає її божевільною. Нехай зараз почне читати моралі, чи і взагалі думає про неї що йому заманеться. Але Віра скористається шансом бути з єдиним чоловіком,я кого вона хоче по-справжньому. Всі ці емоції проносились в її душі, але дивилась вона в очі Антону твердо  і рішуче. І так само рішуче відповіла:

- Так. Абсолютно серйозно.

10.2

Волков зробив крок до неї. Кинувши записку на стіл. Віра навіть не подумала відступати. Так і стояла, дивлячись генеральному директору в обличчя, і чекала його відповіді.

- Щедра пропозиція, - низьким сексуальним голосом промовив Антон, і лагідно заправив пасмо волосся дівчині за вухо.

Він був впритул до неї. Так що у Віри паморочилось в голові від його запаху. Вона вже і так була вся як в тумані. Кров прилила до щік,  адреналін вирував в крові, бентежачи і розпалюючи. Небезпека і невизначеність загострювали всі ї відчуття.

Дівчина несвідомо потягнулась за його пальцями, продовжуючи ласку. Але Антон перехопив її за підборіддя, змусив підняти голову і подивитись йому в очі.

- Ти впевнена? – тихо запитав Волков. Його пальці на підборідді обпікали.

- Авжеж, - прошепотіла Віра. Поклала вузьку долоньку йому на груди, відчуваючи під пальцями жадане тепло. І здивовано привідкрила губи, почувши як сильно калатає серце у Антона Павловича. Це придало дівчині впевненості. Вона промовила вже рішучіше: - Тільки треба обговорити правила.

- Правила? – луною озвався Антон. В вухах шуміла кров.  Його пальці пекло від дотику до її шкіри. Якраз такої м’якої і ніжної, як він не раз уявляв. Чи усвідомлює вона взагалі, що зараз з ним робить? Віра опаляла теплом своїх світло карих очей.

- Ну там, що ніхто не має дізнатись про наші зустрічі, - затараторила Віра. – Що ми не говоримо про почуття. Не обговорюємо наше життя. Не ставимо незручні питання і не звітуємо один перед одним.

- Ого, я ж ще не погодився, - Антон спробував пожартувати.

Але Віра сприйняла його зауваження цілком серйозно. Пирхнула, як маленький їжачок. І кивнувши його словам прошепотіла:

- Перепрошую. Я дурепа. Я зараз напишу заяву на звільнення…

Вона кинулась геть з кабінету, відчуваючи що знову утнула дурницю. Це було фіаско. І історії з Костиком було далеко до цієї миті ганьби. Від сорому навертались сльози на очі. Ні, вона десь уявляла, що може бути і так, але відчайдушно гнала ці думки від себе цілий день. О, тепер він вважатиме, що вона нахабна хвойда. З тих, що сама чіпляється чоловікам на шию. Розпусна і доступна. Сором душив, душу охоплювало гостре відчуття жалю за свій вчинок.

- Чекай! – Волков наздогнав дівчину біля дверей, ухопив за руку, і розвернув до себе обличчям, так різко, що вона буквально врізалась в його тіло. Притиснулась до грудей, і Антон оповив її стан іншою рукою, позбавляючи можливості втекти. Вона ніби розтеклась по його тілу, відчуваючи тапер Антона своїми грудьми, животом, стегнами. І від того всі думки миттю переплутались в голові. – Ти дещо мене ошелешила. Я маю подумати.

- Ні! – Віра знову задерла голову до гори, щоб бачити його холодні блакитні очі. – Вирішуй зараз, поки у мене ще вистачає духу!

Вона була максимально відвертою. І такою по-наївному щирою. Антон подумав, що для нього її пропозиція – ідеальне рішення.  Спосіб втамувати його жагу, яка відволікає від справ, від бізнесу, від судів. Але сам би він нізащо  і ніколи не запропонував Вірі подібного. Це було радше в стилі Жидкіна. Антон же був гіпервідповідальним, для таких пропозицій. А Віра в його уявленні не заслуговувала такого до себе ставлення. Він ще при першому знайомству вирішив, що вона заслуговує на знайомство з батьками і серйозні стосунки.

Зараз її спроба виглядати цинічною діловою звабницею розчулювала Антона, і викликала в грудях хвилю непрошеної ніжності. Ніжність разом із збудженням – небезпечна суміш.

Правильним би було зараз сказати ні. Відпусти Віру. Відштовхнути її. Заборонити і  їй і собі думати, що те що вона пропонує має право на життя. Але в горлі стояв ком, і Антон не міг промовити і слова. Він знав, що якщо зараз не прийме її правила гри, то потім пошкодує. Зрештою, вони ж з нею дорослі люди, і мають право на задоволення своїх потреб.

- Так чи ні? Вирішуй, - підігнала Атона Павловича Віра. Очікування було нестерпним.  Ця невизначеність роздирала її з середини. Віра прикусила губу, і тут же провела кінчиком язика по місцю укусу, навіть не помічаючи як голодно прослідкував за цим жестом Антон. – Зараз. Негайно.

- Так,  - капітулював Волков. Він не міг опиратись її близькості. – Але у мене буде таж умова.

- Яка? – Віра раділа в середині. Невже найтяжчий момент в її житті по заду?

- Поки ти зі мною, у тебе не буде нікого іншого,  - Антон говорив торкаючись губами її скроні. І її близькість викликала стійку ерекцію. – Зі свого боку гарантую абсолютну вірність.

- Я згодна! – поспіхом відповіла Віра. Аж не вірилось в те, що він пропонує. Вірність один одному. Секс. Це майже пропозиція справжніх стосунків. Якщо задуматись, то більшість жінок не мають  і того.

Вона притулилась лобом до його грудей. Тільки зараз зрозуміла, що Антон Павлович на голову вищий на неї, і його підборіддя як раз лягає їй на маківку голови, якщо стати так, як вона стоїть. Його обійми були такими затишними, що ворушитись геть не хотілось. Велика тепла долоня погладжувала спину, заспокоюючи. Як же вона перенервувала. Як ніколи в житті.

- Мабуть, - озвався за мить Волков. І Віра нехотя підняла голову, щоб бачити його обличчя. – Мабуть, треба скріпити нашу угоду…

«Як?», - хотіла запитати дівчина, але миттю все зрозуміла. Його губи накрили її рот.

Цей поцілунок не був схожий на попередні. Тепер Антон цілував її неквапливо, ніби приміряючись до її губ, розпробуючи їх смак. Язик окреслив нижню губу, протисся  далі, сплівся з її язиком. Весь світ навколо Віри заволокло густим туманом. Вона прикрила очі, і оповила руками Волкова за шию, щоб триматись на ногах, щоб не втратити орієнтири з реальним світом. А його поцілунок п’янив і відбирав волю. Їм не треба нікуди поспішати, не треба вихвачувати у долі момент близькості. На мить здалось, що все що відбувається тільки сон, і зараз Віра прокинеться. Вона застогнала і міцніше притиснулась до Антонового тіла.

 10.3

Поцілунок залишив на губах присмак меду. Хотілось не розривати його ніколи, розчиняючись, як той мед в окропі, в сильних руках. Коли Волков відпустив дівчину, вона відчула якусь пустку. Ніби від неї відірвали шматок, і тепер там щириться оголена рана.

Антон був не впевнений, що йому вистачить витримки не продовжувати прелюдію прямо в кабінеті. Віра була такою теплою, м’якою, покірною і бажаною, що відпускати її було фізично боляче. Але ж він дорослий чоловік, з них двох, і має тримати себе в руках. А вона – дівча, яке й не усвідомлює чого бажає.

Антону не доводилось мати справу з незайманими. Чи доводилось, але він тоді  не звернув на це увагу. Студентство у нього було як і у всіх доволі шалене, з притаманною молодості безпечністю, дівчатами, алкоголем. Він тоді взагалі вважав, що не одружиться років до тридцяти, і тільки зараз спостерігаючи за Жидкіним, усвідомлював, що йому дуже пощастило, що Олеся випадково завагітніла.

До біса Олесю! Знайшов час коли думати про це стерво. Віра геть не була схожою на його колишню, і  цим підкупала, і притягувала. І зараз несміливо переминалась з ноги на ногу. Йому подобалась її недосвідченість, можливість провести її в чуттєвий світ. Треба це визнати і прийняти. Він не бажає відмовлятись від Віри. Але і напосідати на дівчину було б дурістю. Зараз вона вражена своєю зухвалістю, але як далеко зайде в цій грі насправді?

Те, як Віра намагалась бути цинічною, казала якісь навколо вульгарні речі, а потім сама ж від того бентежилась було милим і збуджуючим. Волкову подобалось і це в ній. І дратувало його. В хорошому сенсі – розпалювало цікавість, інстинкт мисливця. Вона ніби дражнилась – провокуючи і відступаючи.

- Отож,  - Антон спробував щоб голос звучав рівно, і з великими складнощами йому це вдалось. – Які будуть пропозиції далі?

Віра моргнула кілька разів. Цього вона не очікувала. І не думала. Її думки сьогодні з цим листом-пропозицією так далеко не посміли зайти. І зараз відчувала себе слабоумною ідіоткою. Ну як можна було пропонувати чоловікові зустрічі для сексу, і не подумати де ці зустрічі відбуватимуться? Вона перенервувала, думала тільки про те, що він виставить її з кабінету, і їй доведеться шукати нову роботу. А думка про те, що Антон Павлович пристане на її пропозицію була настільки фантастичної і шаленою, що розвивати її далі у Віри не вистачило духу.

- Ми б могли.., - не сміливо почала Віра, і пильніше подивилась на генерального директора. Він дивився приязно, в блакитних очах можна було побачити промінчики літнього сонця. Чи то їй відчайдушно так хотілось. Віра продовжила впевненіше: - Ми б могли зняти кімнату в готелі. Або поїхати до мене…

- Ти живеш одна?

- Зараз так, допоки мама в лікарні.

Антон ледь не засміявся. Ще тільки бути застуканим потенційною тещею в ліжку з Вірою йому і не вистачало. Він похитав головою. Навряд чи дійде до ліжка. Але все одно, їхати до Віри він зараз не хотів.

- Щось серйозне з мамою? – спробував проявити співчуття до Віриної матері.

- Панкреатит, - Віра не дала збити себе з пантеликів: – А що запропонуєте ви..ти? Давайте до вас? Візьмемо вино… так вино мені зараз напевно не зашкодить!

Дівчина нервово посміхнулась. Антон клацнув мишкою, зберігаючи документи на комп’ютері. Доведеться завтра приїхати попрацювати. А зараз – будемо згадувати молодість, пити вино  і зваблювати молоденьку секретарку. А що? Непогана перспектива.

- Поїхали, - кивнув він Вірі, вийшов з-за столу, порівнявшись з нею. Віра спостерігала його рухи, як він наближався, наче хижак,  і ноги відмовлялись нести її геть з кабінету. Антон зусиллям волі змусив триматись свої руки рівно, і не доторкнутись до Віри. Інакше, існував ризик, що з кабінету вони б вибрались щонайменше за півгодини. – До мене.

Віра трішки розчаровано вийшла з кабінету директора, взяла свої речі. Вона очікувала чого завгодно, але тільки не такої його покірності, на межі з байдужістю. Як завжди стриманий. Він аж надто стриманий. Чи так і має бути? І чому було не розпитати в Лари, як воно буде? Чи хоч любовних романів почитати. А не той ганебний фільм дивитись. При згадці про фільм у Віри і взагалі запалали щоки, а в животі запурхали метелики.

В автомобілі Волков дав волю рукам, і не втримавшись, погладив Вірине коліно. В місці дотику поселилась зграя мурашок, яка побігла по нозі, піднімаючи дибки волоски по всьому тілу. Віра примружила очі на мить.  Поглянула на себе в дзеркало заднього виду. На неї дивилась збентежена, злякана дівчина. Де поділась та зухвала Віра, що писала генеральному директору відверті листи?

Зараз вона знову перетворювалась на дівчинку, яка звикла нічим не виділятись. Зливатись з юрбою, ховатись за спинами однокурсників. Та дівчина боялась. Боялась показувати своє тіло, боялась реакції Антона Павловича на її шрами. Якщо йому буде огидно, Віра цього не переживе. Ох вона й авантюристка. На що надіється? Як взагалі взяла собі в голову, що він мислить інакше?

Дівчина кинула погляд на Волкова з-під вій. Він заїхав на парковку супермаркету.

- Я швидко, - підбадьорливо прошепотів Вірі. Дівчина кивнула.

Він і справді інший. Він бачив її обпалене тіло принаймні двічі. І після того цілував так, як не цілував жоден з її хлопців. Все буде добре. Він той, хто подарує їй щастя. Він був її шансом. Її правом на щастя. Він міг відмовитись, чи міг зняти дешеву кімнатку в готелі, і зробити все швидко. А натомість Антон везе її до себе додому.

«Так що заспокойся Вірочко. Ти ж не думаєш, що він всіх своїх дівчат везе до себе додому?» - подумки прошепотіла собі Віра.

Самонавіювання здобуло ефект, Віра відчула прилив сил, від крові, що завирувала в жилах. Посміхнулась сама собі впевнено. Все правильно.

Антон повернувся з магазину, крізь вікно помітивши цю самовпевнену посмішку на Віриних губах. Дівчина була несвідомо сексуальною. І такою порочною, такою бажаною. Його і бісила ця її поведінка, і бентежила, і змушувала хотіти Віру сильніше. І відбирала сили чинити опір. Такого з ним ще не було.

Ще було не пізно зупинити і себе, і її. Навіть можна випити те вино, а потім викликати Вірі таксі. Можливо, вона так і зробить, злякавшись близькості. Це не заяви всілякі на папері писати. Нетреба на неї тиснути. Але водночас, його тіло вимагало, кричало що Віра йому необхідна.

А від думки, що в її голові може з’явитись думка запропонувати себе ще кому іншому, у Волкова взагалі зривало дах. Цілком вірогідно, що вона прийде до того, що інший чоловік відвезе її в мотель і.. Антон звірів від цієї картинки в голові.

- Все гаразд? - побачивши лютий вираз його обличчя миттю перестала всміхатись Віра. Антон відтанув, і посміхнувся Вірі. Захотілось поцілувати дівчину, щоб надати їй впевненості в собі, підбадьорити, але в цей час стоянка була забита автомобілями, а цілуватись на виду у сторонніх людей Волков був не готовим.

Тому він тільки кинув пакет з покупками на заднє сидіння, і стис Вірине коліно, перш ніж почав кермувати автівкою.

- Все чудово, - запевнив Віру генеральний директор.