Право на щастя

Глава 16

Смеркалось. Віра в обидва ока дивилась, куди її везе Антон Павлович. На щастя жив він не далеко від її кварталу. Навіть дивно було – вони ходили тими самими вулицями, але жодного разу не зустрілись, поки вона не влаштувалась до нього на роботу.

- Давно тут живеш? – запитала Віра. Мовчанка між ними і так затягувалась.

- Кілька років, - розпливчасто відповів Волков. І змусив себе додати: - Після того, як розлучився.

Він так звик нікого не пускати в особисте, що навіть здивувався своєму бажанню сказати Вірі трішки більше, ніж іншим. Його розлучення не було секретом, і навіть існувала ймовірність, що Біляєв розповість дочці всі подробиці цього розлучення, Волков так і сказав:

- Невже не цікавилась у тата?

- Ну що ви..ти, - все її єство противилось розмовляти з Антоном Павловичем на «ти». І Віра буквально себе примушувала. Дивно викати тому, з ким плануєш розділити ліжко. – Тато ніколи, абсолютно ніколи не розповідає подробиць своєї роботи. Адвокатська таємниця.

- Після розлучення я залишив нерухомість дружині  і сину,  - за кілька митей роздумів пояснив Антон. – А нову квартиру придбав два роки тому. Це старий будинок, напрочуд теплий, щоправда кімнати затісні, не такі як в новобудовах.

Дивно, але розмова про переваги квартир  в новобудовах і сталінках розрядила обстановку, говорити на  цю тему було цілком легко, і Антон геть розслабився. Він відмітив цю реакцію свого тіла, як напружився розповідаючи про  колишнє життя. І все одно хотів розповісти про нього Вірі. З чужими людьми у нього рідко виникла такі бажання.

Вони вийшли з автівки, і Віру обгавкала невеличкий песик, який бродив між клумб, здається,  на самоті.

- Фу, Матрос! – прикрикнув Волков на мопса. – Ану йди до господині!

- Ти знаєш цього пса? – абсолютно не злякалась Віра. Навпаки з розчуленням подивилась на звірятко, і ледь втрималась щоб не погладити куцого опецька по голові.

- Так, його господиня не найвідповідальніша жінка, - зітхнув Антон. І кивнув кудись в інший бік двору. Там біля лавки з молільником  в руках сиділа.. Ольга Федорівна?

- Вона що тут живе? Ольга Федорівна? – розгубилась Віра, відразу червоніючи, і розуміючи, що кадровичка зараз побачить її з Антоном. Захотілось знову заховатись в автомобіль.

- Так, - Антон теж був не в захваті, що зустрів свою так звану куму. Але жінка так сильно занурилась  в екран смартфону, що здається не помічала нічого на світі. – Ходімо. Ольга подруга моєї колишньої. Вона навіть взяла Олесю хрещеною матір’ю свого сина.

Віра кивнула, і поспіхом прошмигнула в розчинені двері під’їзду. Якщо ця дамочка помітить їх з Антоном – з понеділку не оберешся пліток. Дивно, що Волков так спокійно реагує на її присутність. Невже його не переймає, що їм будуть перемивати кістки всі співробітники «Спецбуду»?

Схоже, Антону Павловичу і справді було байдуже.

Та вже за мить перед Вірою причинились двері холостяцької квартири генерального директора, і вона викинула всі думки про неприємну Ольгу Федорівну, дивлячись в обидва ока куди потрапила.  

В коридорі були темно-сині стіни,  і сірий ламінат на підлозі, без всілякого покриття.  Віра обережно зняла чобітки, залишившись в капронових носках.

- Як твоя нога? – запитав Антон Павлович, прослідкувавши поглядом рухи її рук, і роздивившись форму ступні.

Йому подобалось, те що він бачить – вузька, невеличка ступня, з акуратними пальчиками, і округлими нігтиками вкритими блискучим лаком. Така нога мала б бути у Попелюшки, подумалось Антону. Принцу вже точно було б приємно одягнути на цю ступню кришталеву туфельку.

- Дякую, не болить, - озвалась Віра. Вона не знала куди себе подіти. Віддала Антону Павловичу коротеньку шкіряну куртку, яка було одягнута поверх трикотажної водолазки. І очікувала, що далі.

Волков пройшов на кухню, і Віра пішла за ним, але несміливо зупинилась в дверях. Вона відчувала себе скуто і впевнено одночасно. Дивовижна суміш відчуттів. Віра не знала, чого чекати. Ніхто не збирався накидатись на неї прямо тут і зараз, і це бентежило і змушувало маятись в відчуттях невідомого.

Антон провернув жалюзі на вікні, наглухо закриваючи їх від усього світу. Виставив на стіл пляшку вина, відчуваючи себе хлопцем на першому побаченні. Віра привнесла в його холостяцьку кухню, якесь світло. Чи тепло. Наче сонце зазирнуло в стерильну пустку його життя. Йому подобалось бачити як вона стоїть в дверях, як підкорюючись жесту його руки, сідає на м’який стільчик, як її великі каро-горіхові очі  спостерігають за його руками, допоки він відкорковує вино.

- У тебе затишно, - закінчивши оглядини промовила Віра. Їй сподобались світлі шпалери, лимонного кольору стеля, і яскраві зображення лаймів на панелі біля мийки і плити.

Антон кивнув. Розлив біле вино в келихи, і протягнув один Вірі.

- За нас? – запропонувала тост дівчина. Волков кивнув, пригубив вино.

- Ти голодна? – спохопився він, і цілком очікувано Віра похитала головою. Вона взагалі щось їсть?

- Я б хотіла перейти.., - дівчина зашарілась, і закінчення фрази застрягло у неї в горлі. Вона похапцем в три ковтки зовсім не естетично випила вино, і відставила пустий келих. В животі розлилось тепло, голова запаморочилась.

- До чого ти б хотіла перейти? – Антон примружив очі, і подивився на неї з лінивою посмішкою.

Віра розлютилась. Вона бачила, що генеральний директор над нею сміється. Вона вскочила з свого місця, і підійшла в притул до Антона Павловича, відбираючи з його рук келих. Подивилась в пронизливі світлі очі, відчуваючи, як її охоплює тремтіння від хвилювання. З домішком збудження. З подивом від власної зухвалості.

Віра стала навпочіпки, і впевнено поклала руку Антону Павловичу на шию. Під її пальцями була тепла шкіра, чоловік не пручався, дозволивши їй відібрати у нього келих. Це взагалі було правильним рішенням. Бо він був не впевнений, що в якийсь момент кришталь лусне в його руках, так сильно тримався він за ніжку свого келиха. Віра навіть не уявляла, чого йому коштувало розуміти, що вона повністю в його владі, і не поспішати.

Вони тепер були дуже близько один від одного. Може десь на долоню відстані. І здається що простір між ними наелектризувався, а повітря стало тягучим, так раптом все змінилось.

- Так значить, - Антон поклав руку дівчині на стан, підтримуючи її. – Так значить, ти все ще плануєш займатись сексом? Зі мною?

- Так, - прошепотіла Віра. Прикусила губу. Повітря застрягало  в її горлі. Під пильним поглядом блакитних очей вона несподівано відчула гостре збудження. Так ніби Волков торкався її тіла всюди, куди міг дотягнутись. В животі  і між стегон стало гаряче, груди напружились,  по всьому тілу пройшла хвиля мурах, навіть волосся на потилиці ледь не стало дибки. – З тобою. Тільки з тобою. Ти знаєш мою таємницю. І я тобі довіряю.

Ну чому він  зволікає? Хіба мало слів вона сказала, щоб переконати його? Віра більше не знала, що додати, їй хотілось щоб Антон Павлович нарешті перехопив ініціативу, поцілував її, зминаючи в одному пориві всі вагання і сумніви. Зняв нарешті з неї одяг, зім’яв груди, заліз в трусики… Але Волков тільки погладжував її спину великою гарячою долонею, ніби роздумуючи, що робити далі:

- Зараз?  - спитав він.

- Негайно, - ледь чутно прошепотіла Віра, і потягнулась до нього ще ближче.

11.2

Незаймана паршивка, яка позбавляє його волі. Так подумав Волков, і поцілував Віру. На губах залишився присмак винограду. 

Віра танула в сильних чоловічих обіймах. Нарешті, вона дочекалась цього моменту. Нарешті, вона стане жінкою, і  не аби з ким, а з єдиним чоловіком в світі, якого вона взагалі могла уявити біля себе.

- Впевнена? – в губи прошепотів їй Антон.

-Так. Я хочу! – видихнула Віра, у якої паморочилось в голові чи від вина, чи від власної сміливості.

Як же вона хотіла відчути те, що буде далі. Як їй набридло бути затиснутою, слухняною дівчинкою. Тою, що ніколи не виділяється, і намагається не привертати до себе увагу. Хотілось нарешті змінити життя, насолоджуватись своїм тілом, своїми рухами, чоловічою увагою, і навічно забути Костика і його ганебний вчинок. Стерти його з пам’яті палкими поцілунками, і сповненими жаги дотиками дорослого і бажаного чоловіка.

- Назад шляху не  буде! – попередив Віру Волков, і вона слухняно кивнула, обвила його шию руками.

А  в наступну мить він підхопив її під коліна, і виніс з кухні.

Він не планував так робити. Він був впевнений, що Віра дасть задню. Але вона навпаки не пручалась, а наполегливо  підштовхувала його до близькості, позбавляючи здатності опиратись і логічно мислити.

Волкову хотілось не просто займатись з дівчиною сексом. Не просто здійснювати механічні рухи. Його тіло так гостро реагувало на її присутність. Але ще більше, на неї реагувала душа. Антону хотілось зробити дівчину тільки своєю. Заклеймити її собою, щоб ні Жидкін, ні жоден інший чоловік  в світі не посмів посягати на неї. Він хотів володіти Вірою безроздільно. І від того груди стискались від непрошеної ніжності до маленької звабниці.

Він притискав дівчину до свого тіла, відчуваючи її м’якість і випуклості всім собою. Їх губи наполегливо і сильно торкались один одного перетворюючи поцілунок в справжню бурю відчуттів. Віра відкрилась на зустріч Антону, з впевненістю відповідаючи на поцілунок.

Антон опустив дівчину на канапу в вітальні, звільняючи руки, і їх поцілунок перейшов на новий виток, перетворився в палке зіткнення, в якому не буває переможців. Вони притискались один до одного, торкались руками через одяг, і Віра розуміла, що ще ніколи в житті вона так не втрачала голову. Не було ані страху, ані  невпевненості. Тільки  чарівні відчуття в усьому тілі,  і бажання більшого, ніби в ній дзвеніла натягнута струна, а Антон Павлович уміло грав на ній, торкаючись її тіла своїми руками і губами.

Їх поцілунок був таким нестриманим і спекотним, що дихання змішалось в одне, і все чого хотілось Вірі, це щоб Волков не зупинявся. І він не  розчаровував, відірвавшись від неї тільки на мить, щоб стягнути з її тіла водолазку.

В кімнаті вони так і не ввімкнули світло, тож перейматись про те що Антон щось роздивиться на її тілі було зайвим. І Віра розслабилась, прикривши очі і віддавшись відчуттів. Та і десь інтуїтивно вона усвідомлювала, що Волкову зараз не до її шрамів. І це вселяло в дівчину впевненість в  собі, і бажання зробити Антону приємно. Вона торкалась його тіла крізь футболку, з насолодою відчуваючи гарячі напружені м’язи, і шкодувала, що не може проникнути під пасок джинсів, щоб торкнутись ерегованого чоловічого органа, близькість якого вона відчувала своїми стегнами.

Антон з подивом відмітив, що під трикотажною кофточкою у Віри таки був ліфчик. На широких мереживних  бретелях, і сам такий тонюсінький, як павутинка. Не дивно, що скрізь тканину просвічували невеличкі темні  ареоли з твердими як камінчики сосками. Він з задоволенням підхопив одну грудь долонею, стиснув її, п’яніючи від думки, що Вірі це подобається. Свій захват дівчина виказала стоном, і рухом на зустріч рукам.

А в наступну мить вивернулась, і потерла своєю долонькою грубий шов на джинсах, якраз там, де бугрився здиблений член. Антона ніби прошило струмом, таким гострим було відчуття її ласки. Він не втримався від бажання потертись ще раз об її вишукану руку, а потім перехопив тонке зап’ястя:

- Не форсуй події, - прошепотів Вірі на вухо, змістивши губи з її рота на шию.

Віра покірно обм’якла, кусаючи губи від неможливості дати рукам волю. Вона відчувала себе безпорадною в сильних і впевнених руках. Її стегна ледь помітно тремтіли і здіймали на зустріч Антону, і він мусив на мить відірватись від дівчини, зціпивши зуби, тому що вона продовжувала стимулювати його член через одяг вже ногами, і в якусь мить він боявся просто втратити контроль на д собою, забувши, що перед ним незаймана.

- Щось не так?  - миттю відреагувала Віра.

- Все так, люба, - Антон не впізнав свій голос. – Все аж надто так.

І щоб позбавити дівчину можливості торкатись його тіла, просто спустився нижче, відсторонився від неї, і припав губами до пупка. Віра охнула і тихенько хіхікнула:

- Лоскотно.

Але в мить стала серйозною, коли Антон розстібнув блискавку на її штанях, і запустив руку під трусики. Там його чекала гаряча волога. Волков знайшов її клітор, потер його вказівним пальцем. Віра відізвалась гучним стоном. Заради цих доторків вона готова була відпустити ініціативу, і розчинитись в напористих ласках.

В затуманену свідомість ввірвався різкий звук вхідного дзвінка. Антон напружився, а вже за хвилину наполегливого дзвоніння, мусив встати з канапи, і ніжно чмокнувши Віру в губи, запевнив:

- Хтось дуже впертий. Нікуди  не тікай, я миттю!

Віра покірно кивнула, навіть не знаючи чи побачив він її жест в напівтемряві. Все її тіло пекло від розчарування,  і обірваного задоволення. Вона почула, як метнувся Волков в ванну, миючи руки, і  крикнув на ходу невідомим гостям: «Іду, зачекайте хвилинку!».

Потім Антон Павлович відчинив двері, і жіночий голос незадоволено але голосно промовив:

- Антон! Ну де ти ходиш? Ми з Тьомою були поруч, і малий так хотів тебе побачити!

11.3

Антон випав  в осад. Все його збудження як рукою зняло. За кілька років Олеся жодного разу не привозила сина  в гості. Ті нещасні кілька разів, що йому вдавалось забрати хлопчика до себе, він сам випрошував і забирав дитину в колишньої дружини. І ось – несподіванка!

Внутрішній параноїк тут же підказав, що спів падіння бути просто не може.

- Антон! Ти так і триматимеш мене на порозі? – хмикнула Олеся, і спробувала проникнути в квартиру. Артемко виявився проворніший, і обійшовши маму притисся до батька всім тілом, обійнявши Антона за талію. Олеся похитала головою, спостерігаючи цю картину. - Тьома, йди до кімнати, ми з твої татом хочемо поговорити.

- Стривай, - озвався Антон і спробував затримати сина, але вертлявий малий вислизнув з його рук. І побіг у вітальню, туди де  сиділа в темряві Віра! Мимоволі Волков ухопився за коротку чуприну, відчуваючи перед Вірою страшну незручність.

Віра почула голоси, невідома їй жінка говорила досить голосно. Хто вона? Дружина Антона Павловича? Чи сусідка? Стільки питань. І навряд чи неочікувані гості так швидко підуть, як планував генеральний директор. Віра навпомацки пошукала свій одяг.

Знайшла водолазку, натягнула через голову. І якраз вчасно – тільки її голова пірнула в отвір, як в кімнаті ввімкнулось світло.

- Ухти! – озвався трішки розгублений хлопчик, побачивши Віру. – А ви татова подружка, так? Мам, а тато не сам!

- Привіт,  - Віра відчула, що червоніє до коріння волосся. Так соромно і ніяково їй ще в житті не було. Малий між тим кивнув,  і заозирався в пошуках пульту від телевізора.

Віра пильніше придивилась до малого – волосся біле-біле, як вибілений на сонці шовк, і очі пронизливо блакитні, як в Антона Павловича.  Не треба було бути екстрасенсом, щоб здогадатись що вони з  Волковим рідня.

- Он як,  - озвалась з коридору хлопчикова мати. – То ти нам не дуже і радий, так Волков? Розважаєшся тут. Може ми зайві з сином?

- Ні, - Антон нарешті відступив від дверей. Олесю йому хотілось придушити, але ж така можливість побачити Артемчика не скоро ще випаде. Стерво знала на що бити, щоб точно насолити колишньому чоловікові. – Я завжди радий бачити Артема.

- Так радий, що навіть не намагаєшся бачити його частіше. Ні, ти влаштовуєш особисте життя. Тобі як завжди ніколи.

Віра вислизнула в коридор, і стала поруч Антоном Павловичем. Ніде правди діти, їй було страшенно цікаво, яка у нього була дружина. Олеся приголомшувала своєю досконалою красою – водопад шовковистого блискучого ідеально рівного волосся шоколадного кольору розсипався по її плечах і грудях.  Правильні риси обличчя, гладка шкіра, акуратний носик і пишні губи, вкриті нюдовою матовою помадою.  І брови у Олесі були виразні і чорні, ідеально профарбовані. А вії м’якими і пухнастими, вдало обрамляли великі сіро-зелені очі.

 Жінка була невисокою, але кросівки на танкетці додавали їй трішки зросту, від чого вона була навіть вище рівня Антонових плечей. Гнучку і струнку фігуру жінки як друга шкіра обтікала в’язана шерстяна сукня попельнясто-рожевого кольору.

Поруч з цією жінкою Віра відчувала себе студенткою-першокурсницею, яка тільки приїхала в місто з села.  Олеся так само чіпко роздивлялась червону як рак Віру. Похитала головою, блиснувши золотими продовгуватими сережками в вухах. І відвернулась, ніби Віра перестала для неї існувати.

- Я піду,  - ледь чутно прошепотіла Віра, торкнувшись Антонової руки, і гостро відчуваючи себе зайвою в цьому трикутнику.

Волков озирнувся:

- Якщо хочеш, можете подивитись з Артемом телевізор,  я думаю розмова з його матір’ю багато часу не займе,  - запропонував чоловік.

Вірі дуже хотілось погодитись. Але водночас настрій вже встиг зіпсуватись. До того ж Віра підозрювала, що Антону Павловичу захочеться побути з сином на одинці. Принаймні кожному нормальному батькові цього б хотілось. Так само як і хлопчику. Віра сама жила в неповній родині, і добре пам’ятала як виглядала батька в гості. Як було чудово коли він брав її на прогулянку в парк, чи в ліс по гриби. Вона дуже чекала тих зустрічей, і сумувала, коли тато надовго забував про неї.

І також пам’ятала Віра, як дратували її батькові жінки, особливо ті, що навмисно намагались підібратись до батька через неї. Вірі хотілось прогнати їх геть. Тому зараз маячити перед Артемом дівчина не хотіла категорично.

- Вже пізно, - впевнено відповіла вона Волкову. Масла у вогонь долила Олеся:

- Якщо ми невчасно, то ми підемо, - пихато і ображено промовила вона.

- До побачення,  - Віра обігнула нахабну брюнетку. В ніздрі забився запах її парфумів, без сумніву дорогих і стійких.

«Ну хоч побачила, які жінки подобаються директору «Спецбуду», - втішала себе Віра, натягуючи чобітки. Але на душі було геть невтішно. Такою доглянутою, вилощеною і ідеальною Віра ніколи не була. Завжди у неї то волосся з зачіски виб’ється, то під дощ потрапить, то на ногу хтось стане, і на черевику залишиться відбиток підошви…

- Я зателефоную,  - пообіцяв Вірі Антон Павлович, коли вона взялась за дверну ручку. Дівчина кивнула, і вийшла геть.

- Зовсім ще дівчинка, на малоліток потягнуло? - зневажливо кинула Олеся, коли за Вірою зачинились двері, і не чекаючи реакції пройшла на кухню. – О у вас тут романтік був? Жлобський такий, в твоєму стилі, Антоне. Одне вино. Що на ресторан грошей пошкодував? Не дивно, що дівчина втекла.

- Задоволена? – геть непривітно запитав Волков у Олесі. – Чого тобі?

- Поговорити,  - Олеся відійшла до підвіконня, обперлась задом об білу поверхню. – Мене дуже турбує, що ти не цікавишся сином. Я сподівалась, що хоч звернення до суду на тебе вплине.

- Ти при своєму розумі?  - трішки здивовано запитав Волков. – Як я буду цікавитись, якщо ти поставила мій номер до чорного списку, заблокувала в соцмережі, і не даєш бачитись з малим.

- Яка брехня! – фиркнула колишня. – Більш недолугих виправдань я ще не чула. А Тьомі між іншим треба батько.

- Тату! – згаданий Артем забіг на кухню, і під незадоволеним поглядом матері знову кинувся пригортатись до батька. – А та жінка тепер у тебе буде замість мами? Ти шукаєш собі заміну нашої сім’ї? А коли вона тобі народить дитину, я вже стану не потрібним?

- Це тобі мама сказала? – Волков спопеляв задоволену колишню поглядом. Але взяв себе в руки, розуміючи, що сварка негативно вплине на сина. Та і виключати можливість того, що Олеся записує їх розмову було не варто. Антон погладив худорляві синові плечі, і запевнив малого: – Запам’ятай, тебе мені не замінить ніколи  і ніщо! Ти мій єдиний і найулюбленіший хлопчик.

Малий невпевнено кивнув,  і трішки заспокоївшись став роздивлятись кухню.

- Отож, Олесю,  - Волков теж склав руки на грудях, і подивився на самовпевнену жінку. – Я ніколи не відмовлявся від своїх батьківських обов’язків. І якщо ти нарешті готова до діалогу…

- Я думала це ти, усвідомивши що програєш суд станеш більш поступливішим,  - перебила його Олеся. – І погодишся на мирову угоду.

- І які у неї умови? – Волков вигнув брову, починаючи дещо розуміти в усьому цьому фарсі.

- Артему треба додаткове утримання,  - цілком очікувано заявила Олеся.

- Тобто того, що я висилаю, вам вже не вистачає? – здивувався Антон.

- А дядько Учар мамі більше грошей не дає, - пояснив Артемко, який виявляється прислухався до розмови, хоч і здавалось що клацає в телефоні, граючись в гру.

- Тьома! – суворо окрикнула сина Олеся. – Йди в кімнату, і не лізь в розмови дорослих, бо більше ми до тата не приїдемо!

Малий похнюпився, але слухняно вийшов з кухні.

- Не маніпулюй його почуттями, - попередив жінку Волков.  Але Олеся тільки відмахнулась. Антон зітхнув. -  Скільки ти хочеш цього разу на свої примхи?

- По твоєму візит до косметолога – це примха? – образилась Олеся. Але знову натягнула свою маску прорахованої стерви. – Ми хочемо половину активів твоєї фірми, Волков.

- Нічого собі апетити,  - ледь втримався від того, щоб присвиснути Антон.

- Це буде справедливо! – з запалом кинулась пояснювати жінка. – Фірму ти відкрив в шлюбі. І статки наживав за наші спільні гроші! А в результаті ти рубаєш бабло, а ми з сином живемо на подачки!

- Ти забрала все, що ми нажили в шлюбі, - нагадав Олесі Волков. Але пускатись в суперечки з нею не став. Навпаки, в світлі останніх подій з Жидкіним йому було навіть смішно, що всім так треба половина його бізнесу. Натомість запитав: – Це турок подав ідею обчистити мене як липку, чи сама додумалась?

- Не треба ревнувати мене до Учара, вже пізно, ти свій шанс упустив! – по своєму витлумачила його слова колишня. Волкову знову стало смішно. До Олесі він не відчував нічого, окрім роздратування.

- Пришлеш проект своєї так званої угоди моєму адвокату, - змінив тему Антон.

- І ти навіть не роздивляєшся варіанту повернення в сім’ю? – трішки ображено запитала колишня.

- Ти здається категорично дала зрозуміти що це неможливо, - поставив її на місце Волков. Можливо заведи жінка цю розмову раніше, Антон би і справді зацікавився, за ради Артема. Хоча ні. Кого він намагається обдурити? Навіть заради сина Волков був не здатний пробачити Олесину зраду. Одна думка, що ця брехлива,  примхлива і самозакохана жінка може знову оселитись в його квартирі визивала відразу. – І я не збираюсь принижуватись, щоб щось змінювати. А зараз я можу поспілкуватись з сином? Як ти вірно підмітила, я давно з ним не бачився.

- У тебе тридцять хвилин,  - поглянувши на маленький золотий годинник на зап’ястку, вирішила Олеся. – Я буду у Олі. І приведеш малого хоч на хвилину пізніше – більше точно я його тобі не довірю!