Право на щастя

Глава 17

Бабине літо радувало погодою, погожі сонячні дні стояли на вулиці. І запрошували до прогулянок бульварами в обрамленні жовтолистих дерев. 

- Гріх сидіти вдома,  - заявила Лара, і покликала Віру на прогулянку.

Віра вирішила, що розвіятись їй не завадить. Сидіти в чотирьох стінах після всього, що з нею відбулось вчора було звісно приємніше – від згадок про свою поведінку хотілось ще й під ковдру залізти, щоб заховати від усього світу червоніючу мармизу. Але дівчина давила на кореню ці ганебні душевні пориви.

І ніби ж все було добре. Все йшло так, як вона планувала, а відчуття перевершували всі її найсміливіші сподівання.  Вона пам’ятала, як тремтіла, немов розтягнута струна в сильних руках, як прогиналась під вибагливими поцілунками, і як відчайдушно вимагала більшого. Ні з ким вона так не втрачала голову, як Антоном Павловичем.

Та поява його колишньої осіла холодним попелом перегорілої пристрасті, залишила неприємний осадок на душі. Поруч з нею Віра розгубила всю свою впевненість. А що як Волков все ще її кохає, цю розкішну жінку?

Ні, звісно тут все зрозуміло – її, Віру,  з Антоном Павловичем пов’язує тільки договір про секс без обов’язків. Вона сама так встановила правила. І навіть примарна обіцяна ним моногамія, з його боку звісно що була продиктована не бажанням бути вірному самому, а тільки його владною натурою і бажанням бути завжди єдиним. Чого тоді, питається, якщо сама знала на що ішла, а Антон Павлович не обіцяв їй нічого взагалі, тепер так гидко? Чому так ясно відчувала вона себе зайвою в його житті?

Вся її впевненість, всі зібраність і бажання, розбивались як човник об скелі, розхитані бурею страху – вона ніколи не зможе зайняти місце в серці Волкова. А так хотілось бути для нього чимось більшим, ніж коханкою на один день, хотілось щось важити в його житі.

Ці думки по колу вертілись в її голові учора.

А сьогодні, при світлі дня, Віра подумала, що може навіть так і краще – що вчора нічого не відбулось. Можливо побачивши їх поруч зі своєю колишньою дружиною, Волков взагалі пожалкував, що вв’язався в цю авантюру. І може генеральний директор взагалі передумає тепер мати з Вірою справи.

Від цих думок можна було збожеволіти, перекручуючи їх в голові туди і назад. Тому дзвінок Лариси був як ніколи доречним. Вони взяли каву в невеличкій кав’ярні – два здоровецьких паперових стаканчики латте з корицею і  кленовим сиропом, і неквапливо прогулювались в парку, посьорбуючи напій через різнокольорові соломинки.

Лариса ділилась враженнями від зустрічі з Дмитром. Віра слухала її не дуже уважною, тому що в кожному перехожому вона вишукувала Антона. Це були її особисті вишукані тортури –  сподівання побачити Волкова, хоч мимохіть, хоч випадково…

- Ти слухаєш мене чи ні? – не витримала Лара.

- Авжеж, - покивала Віра. – Кажеш втік, твій Жидкін?

- Не втік, а вилетів як пробка! Наче кінь, якому жарина під хвіст потрапила!  - розсміялась Лариса. – То що з тобою відбувається?

- Я була вчора у Антона Павловича вдома, - соромлячись зізналась Віра.

- Ну ти даєш! І як? Що ви там робили?  - Лара ледь не заіскрилась від переповнюючих її питань. – Він сам тебе запросив?

- Можна і так сказати, - кивнула Віра, обережно підбираючи слова. Зараз вона вже була не впевнена, що має право розповідати подрузі подробиці своїх стосунків. От дивно, Ларису ніколи не зупиняли питання етики, і вона щиро і без таємниць, вивалювала подрузі всі свої походеньки. А Вірі хотілось, щоб те що відбувалось між нею і Волковим залишалось тільки між ними, ніби це була їх таємниця, і сторонній погляд міг все зіпсувати.

- І що? – цілком очікувано допитувалась Лара.

- Та нічого, прийшла його колишня з сином, і я втекла додому.

- Та ну! У нього такі гарні стосунки з тією жінкою?

- Ну мені не здалось, що вона була дуже доброзичливою,  - подумавши промовила Віра. – Та і він наче був не дуже радий.

- Щеб пак! – Лара розсміялась. – Йому зіпсували побачення. У нього мабуть такі плани були! Як тобі пощастило, подруго.

- Таке собі щастя, - підібралась до своїх сумнівів Віра. – Ти бачила його колишню? Він мабуть, як побачив мене поруч з нею, відразу зрозумів, що помилився з вибором. Ти хоч дізналась у свого Дмитра, чого вони розійшлись?

- Ну вибач,  - Лара стала серйозною. – Не став мені Дімон нічого розповідати, бризкав жовчю в бік Волкова, і психував, а по справі нічого не казав. А що там краля, його колишня? Давай подивимось!

Лара сіла на лавочку, вигріту сонечком, і дістала смартфон. Поклацала в соціальних мережах.

- Дивись, ось твій Антоша,  - знайшла вона профіль Волкова. -  Його колишня обов’язково має бути в нього в друзях! Впізнаєш?

Перед Віриними очима замайоріли іконки з зображеннями людей. До свого сорому Віра вчора ввечері робила те саме – шукала невідому шатенку в друзях Волкова. І не знайшла.

- Не шукай, її тут немає, - трішки поспостерігавши за подругою повідомила Віра. – Я шукала.

- Так. Або профіль прихований, або його немає. Але друге малоймовірно! Невже вона йому так насолила, що він її з друзів видалив? – зморщила по-старечому лоба Лариса. – Ану давай у спільних друзів пошукаємо! Ти кого знаєш?

- Ну хіба що оцю – Оленьку, - Віра ткнула пальцем в кадровичку. – Вони куми.

- Ану, ану, - оживилась подруга.

І правда, чому Віра сама не здогадалась пошукати ще десь? Може тому, що зазираючи в профіль до генерального директора відчувала себе так, ніби підглядає за ним? Хоча сам його профіль був майже не заповнений – три фотографії, дві за столом в офісі, і одна біля автівки. На останній генеральний директор посміхався, і Віра заскрінила її собі, щоб іноді милуватись. Все інше - мінімум інформації і записів на стіні.

- Ось! – Віра тикнула нігтиком в красуню підписану як «Олеся Нікодимова». 

Вони з азартом перейшли на профіль жінки.

- Ну подруго, тобі тут переживати нічого,  - відразу вдоволено розсміялась Лара. – Вона ж стара! А супроти твоєї молодості у неї нічого протиставити.

- Сказала таке - стара, - не погодилась Віра, яка розуміла, що жінка максимум старша від неї років на десять. Але в двадцять тридцятирічні і справді здаються старими. – Он глянь жодної зморшки немає.

- То ботокс,  - відмахнулась Лара від цього аргументу. – А знаєш стільки ці процедури коштують? Який чоловік буде таке весь час оплачувати?

- Коханий? – висунула версію Віра. – Закоханий?

- А отут в губах, бачиш,  - тим часом продовжила Лара, збільшивши фото. – Тут явно філери.

Вони ще пролистали кілька фото. І в кожному з них Лариса знаходила якийсь недолік.

- Кароче, ти ї й не конкурент. Точніше вона тобі! – констатувала Лариса і закрила соціальну мережу.

- А що як Антону Павловичу просто подобаються брюнетки? – видала останній аргумент Віра.

- Якби йому подобались брюнетки, то вчора б у нього на кухні не ти, а я б сиділа..і … а що ви там до речі робили? – пригадала, що так і не розпитала Віру як слід подруга.

- Вино пили, - зніяковіла Віра.

 - Ого! Та в нього точно були плани,  - Лариса розсміялась і підморгнула подрузі. – Інакше чому б йому тебе підпоювати? Запав він на тебе!

- Чуєш, - Віра примітивши красивий кленовий листочок не втрималась, і забрала його з газону, а потім продовжила розмову: - А коли чоловік сказав, що зателефонує, коли він зазвичай це робить?

- По різному,  - Лара знову ввімкнула телефон. – Чекай, сфотографую тебе з цим листям. На авку поставиш,  - вона заклацала камерою, між тим продовжуючи розмову: - Якщо дуже зацікавлений, то відразу на другий день. А якщо вже отримав, що хотів, то – ніколи.

12.2

Антон звично працював. Робота на вихідних була для нього єдиним способом провести час з користю і не знудьгуватись. Ранок розпочався як завжди, з пробіжки, що добре прочищала  мізки. Волков полюбляв бігати саме по осені, або весною.

Влітку навіть о шостій ранку було вже не достатньо свіжо. А взимку і взагалі бігати треба з обережністю, щоб не наковтатись холодного повітря.

А осінь – саме те. Навколо стадіону золотяться дерева. Легкий туман з запахом сирості і прілого листя укутує бігову доріжку від цікавих поглядів. Здається, що знаходишся десь на іншій планеті, далеко від всіх проблем, що можуть виникнути в твоєму житті. В тумані тонуть і зникають звуки міста, силуети собак і їх власників за парканом  стадіону взагалі виглядають невідомими недосяжними химерами.   І в цьому особистому вакуумі значення має тільки правильне дихання і кількість зроблених кроків…

Тільки сьогодні до всього іншого з власного дзен-стану Волкова виривав образ Віри, що немов сонячний промінчик розрізала його туманний простір, не давала зосередитись на бігу, на музиці в навушниках, на власних думках про роботу. Маячила на периферії свідомості, розхитуючи роками здобуту рівновагу – що йому з нею робити?

Волков пам’ятав свою обіцянку зателефонувати, і рука щораз завмирала над телефоном – а якщо ще рано? А що їй сказати?

І ось перевіряючи черговий договір, і обдумуючи комерційну пропозицію, Антон Павлович спіймав себе на тому, що замість перегляду профілю нового контрагента, він вже тицьгнув на запропоновану Фейсбуком сторінку Віри.

З якимось страхом він очікував побачити там фотографії з іншими хлопцями. Її однолітками. Але в основному Віра постила фото квітів чи селфі з подругою Ларисою, тією самою що з нею зустрічався Жидкін. Трішки заспокоївшись, Волков зміг знову зосередитись на роботі.

Але не надовго. Думки, що така дівчина як Віра обов’язково мала б з кимось зустрічатись знову повернулись нав’язливою ідеєю. Антон ревнував, і він і сам це розумів, але зупинитись не міг.

Він знову відкрив її профіль,  і спохмурнів помітивши нові фото з хештегами «осінь», «прогулянка» «романтика», «кавачай». Віра в сірому спортивному костюмі і білих кросівках виглядала свіжою, задоволеною, тримала жовті різьблені листочки, підкидала їх в синє небо, і щиро посміхалась в об’єктив чиєїсь камери.  А хто це міг її фотографувати? Ну не могла ж вона когось чужого попросити?

Дідько! Треба телефонувати дівчині, і негайно перевірити чи не підбиває там до неї хтось свої клини. Волков не зміг побороти пекуче відчуття ревнощів, що було для нього новинкою. Віра відволікала його від роботи, навіть будучи за кілька сотень метрів від нього.  Через думки про дівчину у нього все випадало із рук. Здається, дівчина потрібна йому, навіть дужче, ніж він вважав раніше. І ігнорувати це неможливо.

Віра навіть на фотографії викликала жагу і бажання оволодіти нею. Треба було втамувати це бажання. І тоді його відпустить.  Ну звісно все так просто, що аж самому смішно! Треба закінчити те, що вони почали вчора. І тоді йому перестане  кортіти увесь час дивитись на її фото, шукати в натовпі її силует, він припинить відчувати запах її волосся.

Але цього разу все буде не так. Учора він пішов на поводу у Віри, дозволив їй встановлювати правила, і все обернулось не найкращим чином. Антон навіть знав, точніше здогадувався, в чому була причина раптової появи колишньої дружини.

Ольга таки побачила як вони з Вірою входять в під’їзд, і швиденько повідомила про це Олесю. Волков звісно не боявся ані Ольги, ані Олесі, ані когось іншого, але бажання знову бути перерваним в самий пікантний момент Антон теж не відчував. Хотілось викрасти Віру, сховати в глушині від усього світу, щоб вона безроздільно належала тільки йому – вся її увага, всі її бажання.

Антон посміхнувся таким своїм думкам. Він знав що йому робити.

Рішуче натиснув кнопку виклику, телефонуючи своїй тимчасовій секретарці. Після двох коротких гудків, які здались Антону вічністю, на тому боці озвався схвильований голос:

- Так!

- Привіт! – Антон теж хвилювався, але опанував себе, щоб не показати дівчині, як сильно він чекав цього дзвінка. – Як справи?

- Чудово, дякую, - було відчуття, що Віра усміхнулась.

- У тебе є якісь плани на другу половину дня?

- Немає, - Віра відповідала коротко, як на екзамені. Але тут раптом додала лукавинки в голос: - А у вас є пропозиції?

Вона, що з ним фліртує? Ну тримайся маленька звабниця!

- У мене ціла купа пропозицій! – запевнив дівчину Волков, відчуваючи що його губи теж розпливаються  в посмішці. Образ строгого боса тріщав по швах. – Я заберу тебе через півгодини. Куди під’їхати?

- Я в парку,  - відрапортувала Віра. – на розі Соборної і Героїв Майдану вам буде зручно?

- Цілком!

12.3

- Що засяяла як новорічна прикраса? – прислухаючись до розмови запитала Лариса, коли Віра поклала слухавку.

- Антон Павлович хоче зустрітись, - не стала робити таємницю із свого побачення Віра.

- Так а чого ти сидиш? – напустилась подруга. – Біжи швидко переодягатись і марафет наводити!

- Ти про що? – щиро здивувалась Віра.

- Ну а ти що на побачення в спортивних штанах підеш? Я тобі що казала про панчохи, спідницю і високі підбори?

- Нема часу,  - відмахнулась Віра. Вона вважала, що і в так виглядає непогано. Але Ларині слова похитнули її впевненість, змусивши сумніватись, чий  правда сподобається вона генеральному директору. А що як він остаточно розчарується?

Віра закусила губу, відчуваючи як її гарний настрій знову скочується вниз.

- Ти чого скисла? – Лара зрозуміла свою помилку, та було вже запізно. – Ти і так гарненька. Та і значення має не те, що на тобі одягнуто, врешті решт! 

- Авжеж,  - Віра піднялась з лавки. – Піду я, щоб ще й не змушувати його чекати. Напишу тобі потім, що і як.

Рівно через тридцять хвилин біля Віри пригальмував шефів джип.

- Привіт! – привіталась Віра сідаючи на переднє сидіння. І трішки заспокоїлась, зрозумівши, що одягнутий Антон Павлович так само як і вона в синій спортивний костюм. Дівчину розбирала цікавість куди вони поїдуть. – І які у нас плани?

- Побачиш, - посміхнувся кутиками губ Антон. – Ти як вчора додому добралась, без пригод?

- Та нормально. Ще й не так пізно було. Я таку дурницю втнула, що поїхала до вас,  - дівчина стала сумбурно вибачатись. Вона до сих пір відчувала себе ніяково від того, що сама напросилась в гості до Волкова. – Якби я знала, що до вас має прийти син…

- Припини,  - попросив її Антон. – Ти ні в чому не винна, і не повинна була поспіхом тікати! По правді Олеся привезла Артема до мене вперше за кілька років. Я навіть уявити  не міг, що вона так зробить.

- У вас погані стосунки з колишньою? -  не втрималась від запитання Віра. Чомусь думка про те, що у Антона Павловича з Олесею неприязнь, тішила дівчину. Вона розуміла, що це неправильно, але не могла нічого з собою вдіяти.

- Це ще м’яко сказано. Вона подала на позбавлення батьківських прав, - не відриваючи погляд від дороги пояснив Антон. Вірі здалось, що вона без дозволу лізе чоловікові в душу, і вона поспіхом зауважила:

- Якщо не хочете розповідати, то я не наполягаю, це не мої справи.

- Хочу! – впевнено відповів Волков. За останні кілька років він мало з ким говорив відверто. Але Віра мало того, що викликала довіру, але й заслуговувала на щирість. – Ми познайомились в Олесею в університеті. Так сталось, що вона випадково завагітніла, я не став уникати відповідальності, і одружився з нею. Не скажу, що між нами були шалені почуття, але того що було я вважаю мало б вистачити для міцної сім’ї. 

- То що ж трапилось?  - само зірвалось у Віри з язика.

- Олеся зустріла іншого чоловіка, і пішла жити до нього, - Дівчина кинула погляд на дорогу, зрозумівши що аж надто пильно слідкує за Волковим. Виявляється, вони вже виїжджають з міста.

Дівчина знову перевела відданий погляд на Антона Павловича. Він був зворушливий у своїй відвертості, вирішила Віра. Обличчя напружене. І пальці стискають кермо, як останню соломинку. Подумати тільки, це чоловік теж може відчувати невпевненість і страх бути відкинутим? Це раптом наблизило його до Віри, зняло з п’єдесталу, на який Віра його поставила в день знайомства.

- Жінка не давала мені бачитись з сином, - продовжив пояснювати Волков. – До вчора я не бачив Артема півроку!

- Тоді я тим більше зробила правильно, що пішла,  - впевнено відповіла дівчина.

Антон глянув на неї скоса, не ставши сперечатись. Замилувався про себе дівчиною – вона була такою милою, навіть із сплутаним вітром волоссям, і трішки збентежена розмовою. В спортивному костюмі здавалась юною і крихкою. Це зворушувало, лякало і збуджувало одночасно.

- Сподіваюсь, батько допоможе вам,  - нарешті підвела крапку в цій незручній розмові Віра. Знову подивилась на дорогу. За містом ошатні дерева стояли в жовтому листі. На узбіччях паркувались автомобілі, і Віра перевела розмову в інше русло: – Це що там роблять всі ті люди?

- Гриби, мабуть, збирають,  - пояснив Антон.

- Клас! Я б теж хотіла,  - вирвалось у Віри. Вона вже і не пам’ятала, коли в останнє вибиралась за місто чи то по гриби, чи просто прогулятись лісом. Мамі все було ніколи, а Лариса такий відпочинок не цінувала.

- Без проблем! – оживився Антон, і  став обирати місце, де б і собі припаркуватись.

- Ви серйозно? – здивувалась Віра, ледь не плескаючи в долоні від захвату.

- Ми ж нікуди не поспішаємо,  - розсміявся її реакції Антон.

Вони вийшли з автівки, і Волков впевнено повів дівчину в зарості беріз і сосен, які були навмисно посаджені по черзі. Дерева були не надто високі, ліс тут був молодим, десь років з десять тому висаджений. Але якраз між такими, молоденькими соснами і ялинками полюбляли рости маслюки. І грибників тут було кожну осінь дуже багато.

- Ой, дивіться, це ж маслюк? – Віра вказала собі під ноги на велику коричневу шапку, притрушену хвоєю.

- А я звідки знаю? – розвів руками Волков. – Я думав на грибах тямишся ти.

- Я тільки гливи і шампіньйони знаю,  - зізналась Віра.  –І то в магазині. І ви не знаєте, як їх збирати?

- Нажаль.

Віра оминула звабливий, схожий на підсмажений коржик грибок, і покрокувала далі. Іноді під ногами зустрічались такі самі коричнево-пісочні шапочки, що росли то поодинці, то сім’ями. Згодом ліс ставав старішим, і грибів поменшало. Але і навіть без того щоб їх збирати, прогулянка все одно Вірі подобалась. Повітря чисте, напоєне запахами осені, відчуття «загубленості», відокремленості від усього світу, наповнювало душу якоюсь особливою атмосферою.

- А це мухомор! – дістаючи телефон зраділа Віра, коли впізнала хоч щось під ногами. Схилилась над червоною шляпкою, щоб сфотографувати. – Дивіться який він гарнюній.

Антон не дивився на той дурнуватий гриб. Він спостерігав, як спланував маленький березовий листочок Вірі на волосся. Наблизився до дівчини, і вона автоматично відступила до берези, впираючись спиною в білий стовбур.

- Що ви робите? – пошепки запитала дівчина, забувши про гриби, і все навколо.

- Листочок, - невпопад відповів Волков, доторкнувшись пальцями до її волосся.

- А я вас розкусила,  - нервово посміхнулась Віра. – Ви маніяк, заманили мене в ліс, і хочете зґвалтувати!

- А ти проти?  - Антон зробив ще один крок, до Віри, відрізаючи їй шлях до втечі. В штанях у нього напружилось і занило. В ніздрі забився запах її тіла, і в голові почало паморочитись.

- Ні,  - видихнула дівчина, і облизала пересохлі від нервів губи.

Вони дивились один одному в очі, і розуміли, що хочуть одного  і того ж. Гарячого, пристрасного сексу. Опинитись на одинці, в  одному ліжку, шкіра до шкіри, губи до губ, подих до подиху.

- Як добре що наші бажання співпадають, - ледь торкаючись Віриних губ прошепотів Антон. І поцілував дівчину, не в силах опиратись своєму бажанню.