ЇЇ ангельські очі

Глава 5

Адам буквально втиснув Ольгу у вітальню, і нарешті відпустив руку. Дівчина потерла зап’ястя – ну точно синці лишаться! Шляхтич між тим заговорив, зло випльовуючи кожне слово:

- Мало того що мені нав’язали цей шлюб! Мало того, що Ви зі своїм батечком вже пошили в дурні Ліпинських! Так ви і далі над мною потішаєтесь?!

- Я..

- Мовчати! – Адам грубо обірвав Ольжину спробу пояснити чи виправдатись. – Ви - невиховане, розбещене дівчисько, чиїм вихованням давно треба зайнятись! Щоб більше ніяких чоловічих штанів я на Вас не бачив!

-  Найпростіший спосіб не бачити - це забратись звідси геть! – теж підвищуючи тон парувала Ольга. – Я знаєте не палаю бажанням ставати вашою дружиною, сюди Вас не запрошувала і насильно не тримаю!

- Чорта з два! – Адам зробив крок в її бік, нависаючи на дівчиною, від чого Ольга зробила крок назад, ойкнула і впала на персикову оксамитову софу, зло дивлячись на жениха знизу в гору. – Цей шлюб відбудеться, хочете Ви цього чи ні.

- Я зіпсую Вам все життя, - повертаючи собі вертикальне положення пообіцяла Ольга, не зважаючи на те, що тепер, зіпнувшись на ноги, вона стоїть від Адама на відстані долоні, і повітря між ними таке напружене, що його можна різати ножем.

- Це від того, що Вами ніхто не займався як слід, - не сильно злякавшись її погроз сказав Адам. – Але обіцяю, від сьогодні я особисто прослідкую за Вашим вихованням.

- Он як? – Ольга раптом осміліла, зрозумівши, що зараз їй ніщо не загрожує, крім злих слів жениха. – І як же ви мене змусите робити те, що Вам треба? Поб’єте мене?

Адам насмішливо дивився в її обличчя, його гнів влягався так само різко, як і здіймався. Він бачив виклик в срібних очах.  Водночас  близькість дівчини і ледве чутний запах конвалій пробудили в ньому інші спогади.

- Ну чому ж Ви зразу так? Я знаю багато способів як зробити жінку покірною, - охриплим голосом відповів чоловік, і в наступний момент притягнув Ольгу до себе, зминаючи її губи поцілунком.

Ольга не очікувала, не встигла навіть руки виставити, щоб відштовхнути його від себе. Адам же однією рукою обхопив її стан, міцно притискаючи дівчину до своїх грудей, а другою – потягнув за косу, змушуючи  підняти голову, і не даючи вирватись, пересікаючи спроби пручатись. Його губи були теплими і жорсткими, відмітила Ольга, відчуваючи біль і несподіваний жар по всьому тілу. Та за мить цілуючі її губи стали ніжнішими, Адамовий язик торкнувся  її нижньої губи, змушуючи розслабитись і уступити натиску, і Ольга зрозуміла що й справді здається.

Вона сама притислась сильніше до Адама, її губи відкрились, ворухнулись ніби пробуючи поцілунок  на смак. Цілий коловорот невідомих раніше відчуттів захопив її, віддаляючи від реальності, і єдиною опорою залишилось сильне тіло поруч. Якби Адам не тримав її спину, Ольга упала б знову, бо ноги раптом стали ватними. Занили груди, яким раптом захотілось відчути дотик, як там, біля води. Хтось застогнав, і Ольга з зусиллям зрозуміла, що то вона сама.

Пекуче відчуття сорому повернуло її в реальність. Дівчина вивернулась з рук, які більше її не стискали, і як ошпарена кинулась геть. Адам засміявся в слід, і додав:

-          Я хочу бачити Вас за сніданком в сукні!

Але його бравада розтанула, варто було дверям зімкнутись за Ольгою. Без сили він упав на софу, ніби вперше роздивляючись вітальню – теплі рожевуваті портьєри, жовтий з коричневим орнаментом килим, пофарбовані в персиковий колір стіни…  Оцінка інтер’єру добряче відволікала від відчуття її губ, і податливості її тіла. Це все від того, що у нього давно не було жінки! Треба виправити це як найшвидше.

Червона, як рак Ольга, влетіла в свою кімнату, а вона ще вчора наївна думала що гіршого сорому бути не може! Виявляється може – бо танути як воскова свічка від поцілунку ненависного жениха, ось найгірше що може бути! І головне як він те все провернув – з насмішкою. Для нього це все гра, а для неї перший в житті поцілунок. Не так вона собі його уявляла. Давно мріялось що це відбудеться після довгих залицянь, і Ольга неодмінно буде закохана, а  її обранець буде ніжний, він торкнеться її губ, як пелюсток троянд, обережно із страхом зім’яти..

- Пані  з Вами все добре? – несміло запитала Неля. – Той ізверг не покалічив Вас?

- Ну що ти, - заспокоїла її Ольга. Не жалітись же, що Адам її цілував.  – Все добре. Але від свого наміру женитись він не відмовився. Приготуй мені домашню сукню. Я сьогодні наче нікуди не збираюсь виїжджати.

- А обжинки в Семенівці? Мене ж відпустите? – розчаровано потягла Неля, яка вже мабуть домовилась з подружками.

А за обжинки Ліпинський нічого не казав, подумала Ольга.

- Звісно ми підемо на свято! – запевнила дівчина свою покоївку, і лукаво усміхнулась. Якщо Адам не заборонив, значить і покарати права не матиме. А життя вона йому попсує, як і обіцяла.

 Для сніданку Ольга одягла сукню кольору слонової кістки із шовку, вишиту по ліфу крихітними перлинками. Широкі рукава не заважали рухам, і доходили до ліктя, прикрашені знизу мереживом. Нижня спідниця, злегка відкрита, була з тонкого льону, теж щедро обшита мереживом . На ноги вона одягла парчові черевички, гаптовані золотом. І навіть дозволила Нелі почаклувати над волоссям, створюючи на голові цілком європейську зачіску – підняту з безліччю шпильок і стрічок.

Адам ЛІпинський здивовано, але цілком задоволено зустрів її перевтілення.  І навіть не обтяжував розмовами, допоки вони їли. Ольга в свою чергу пам’ятаючи про вечір, намагалась жениха не зачіпати, щоб бува не спровокувати на нові неприємності.

Подавали сьогодні на сніданок пшеничну кашу на вершках, і млинці з поливкою  із лісових грибів, тонко порізане холодне м'ясо, а на солодке - мед, ніжні бісквітики, просякнуті суничним варенням, міцний чай. Закінчивши сніданок і відклавши в сторону серветку, Адам звернувся до Ольги:

- Є декілька формальностей, які ми не вирішили.

Ольга запитуюче на нього подивилась.

- Перше, це ось оця дрібниця, - Адам витягнув із кишені жупана золоту каблучку, прикрашену чималим смарагдом, і начепив її Ользі на безіменний палець правої руки, по католицькому звичаю. – Це родовий перстень Ліпинських, який по праву старшого сина, я одягаю на свою наречену.

На диво перстень був Ользі впору, ніби навмисно підігнаний під її руку. Холодний метал стиснув палець, ніби стверджуючи що назад дороги для неї немає. Вона подивилась на старомодну прикрасу так, ніби на руці сидів велетенський павук, і це не  пройшло поза увагою нареченого.

- І наступне, - скривившись, ніби з’їв кисле яблуко, продовжив Адам. – Я хочу виїхати до Ліпинська поки не почались дощі і дорога не розкисла. Бо тоді доведеться чекати зими. А подорожувати зимою я не маю ніякого бажання, тому що дороги в ту пору стають небезпечними. У вас три дні на збори.

- Тільки три?! – здивувалась Оля. – Але ж у мене стільки речей…

- Беріть найнеобхідніше, все інше прибуде разом з приданим, - запевнив її Адам.

Ольга розгублено перебирала список завдань на сьогодні – треба було писати звіт для батька, роздати вказівки пакувати речі, перевірити карету і коней перед дорогою. Тож не гаючи більше часу дівчина кинулась на пошуки Коваленка.

Надвечір втомлена і заляпана чорнилами дівчина повернулась до своєї кімнати і звеліла подавати воду для купання. Скинувши набридшу сукню, дві спідниці якої весь час плутались під ногами, Ольга вирішила не вибиватись цього вечора від вигляду своїх людей, і одягнутись по-простому. Неля з радістю допомогла їй переплести коси, вплітаючи в них блакитні стрічки із срібною ниткою.  Ольга одягла тонку нижню сорочку щедро прикрашену червоною вишивкою до самого поясу. Зверху одягла вовняну спідницю червоного кольору, прикрашену стрічками по подолу. Тонкий стан підкреслив широкий пояс, в три рази обернутий навкруг талії.  Довершувала образ синя корсетка – все ж осінні вечори холодні.

Коли сонце сховалось за обрій задоволені дівчата випурхнули через чорний хід. Брати Малюти вже чекали їх, щоб супроводити до хутора. Ольга вся була сповнена якогось дивного чудесного передчуття – може тому що розуміла, це свято серед рідних людей у неї останнє, і хотілось насолоджуватись кожною миттю.

Дарма чекав її Ліпинський до вечері – звісно він собі в цьому не зізнавався, але дійсно чекав. Тому був дещо розчарований, коли лакей почав подавати першу страву.

- А Ольгу Семенівну ми хіба чекати не будемо? – запитав він у слуги.

- Пані Ольга пішла на хутір, - простодушно відповів слуга. – Там сьогодні свято.

Адам відчув як знайомий гнів знов розгорається в його грудях. Не дівчисько, а ходяча проблема! Але ж сама напросилась.

- Тоді вечеря відкладається. Передайте наказ  конюшому осідлати мого коня, і дайте мені супроводжуючого, - оманливо спокійно промовив Ліпинський. – Не ввічливо буде відпускати пані на свято саму.