ЇЇ ангельські очі

«...набагато важливіше були його рухи, впевнені і сильні, на межі болю і насолоди. Антуан начебто вимагав: визнай, підпорядкувати, віддайся. І Гертруда не сміла, не бажала противитися, відгукуючись кожною частинкою тіла, притискаючись сильніше, впиваючись нігтями в чоловічу спину. На піку вигинаючись дугою…». В двері постукали. Дівчина сполохано сховала книжку з французьським романом під подушку, не вистачало щоб її за цим застукали слуги.Але ж яке кохання… І вже скоро, зовсім скоро, можливо і вона зустріне свого Антуана – пристрасного і ніжного. Батько обіцяв, що цієї осені вона приїде в Москву. Вона вже уявляла які сукні вони пошиють із Параскою та Нелею, як ті, що були на ляльці-пандорі, що государ розіслав по всіх повітах. Тільки красивіші, з шовку, тафти і оксамиту, з атласу з золотим і срібним гаптунком, і обов’язково з заграничним мереживом. Зрештою вона може собі це дозволити. І там на першому балу вона одразу зустріне Його – найкрасивішого і найніжнішого, того, хто зірве її поцілунок і вкраде серце.. І хто буде кохати ї вічно. ***   -  Ваш хід, Семен Миколайович, - барон невідривно подивився на Борковського. Від того погляду  наче слимак проліз Семену Миколайовичу по тім’ячку. В колоді карт не залишилось. А крити карту барона Вягеля у Семена Миколайовича не було чим. Семен Миколайович мав неабияку витримку, тож жодна зморшка не пробігла по його обличчю, коли він склав віяло карт і поклав їх на сукно. -  Лев Григорович - сьогодні удача на Вашому боці, - стримуючи гірку слину в роті промовив Семен Миколайович. Колежський радник не став чекати допоки радий секунд-майор Вягель щось скаже і встав  з-за столу. На початку вечора гра йшла прекрасно. І Семен Миколайович вигравав раз за разом. Тож увійшовши в азарт він поставив суму рівну всьому його виграшу за вечір і програв. Тут би йому й зупинитись. Але проклятий «Фараон» і гаряча кров не слухали здорового глузду. Тож зараз перед секунд-майором лежала боргова розписка, вартість якої була як вартість малоруського обійстя Боровських, не багато не  мало – тридцять тисяч рублів. -  Ви, любий Семен Миколайович, як розраховуватись будете? – кинув у спину барон Вягель, нарочито уважно вдивляючись в розписку. -  Ну, пане Вягель, помилуйте, де ж я Вам відразу таку суму візьму? То справа серйозна, завтра до мене зайдете, деталі обговоримо, - якомога ввічливіше відповів колежський радник. В голові шумів віковічний гай – то кров текла і билася у скронях, перед очима плив новомодній інтер’єр – різні закручені стільці, обтягнуті золотим оксамитом, важкі двері, шафа темного дерева, в тон стільцям. На задньому фоні тріщали поляки. Він власне і прийшов до Голіцинів, бо знав, що тут буде й посол Речі Посполитої, з яким пану Боровському треба було завести зв’язки. Але зараз шкодував про свій вчинок. Посла Кенігсека не було. Був його секретар – Алес Ліпинський. Тож полювати на посла доведеться завтра де інде. А за це начальник канцелярії, Григорій Федорович Долгоруков, який як бачив Борковський в усю мітив випросити в государя право представляти Московію при дворі Августа Другого, бідного Боровського хвалити точно не буде. Алес Ліпинський пів вечора хлебтав херес, і попутно на поганій московській мові скаржився присутнім на свого сина, який залишився десь під Чигрином, наводити порядки в щойно отриманих  від короля нових землях. То що сім’я ЛІпинських була древньою, багатою, і навіть мала власний герб – Боровський мав знати по роду служби. Знав він, і що Ліпинський має й трьох синів та двох дочок. Старший син – Адам як виявилось був батьківським розчаруванням, бо не зважаючи на успішну кар’єру і талант в управлінні   до своїх тридцяти так і не оженився. Всю ту інформацію Боровському, як колежському раднику треба було запам’ятовувати, бо невідомо коли і як її потім воно знадобиться. Та наразі Боровського більше цікавила плітка про нібито зв'язок польського посланця з самою дівицею Монс, царською фавориткою. Цю інформацію треба було перевірити ретельно, адже маючи в руках таку карту великий князь міг розіграти не одну вдалу партію. Та то все завтра. А сьогодні – колежський радник Боровський велів подати карету. Бо проблема страшніша гніву Долгорукова вимагала свого рішення – картковий борг, який виплачувати було нічим. Повернувшись додому, Семен Миколайович першим ділом відіслав ще не спавшу Акулину. Жіночка, що останні п’ять років заміняла Боровському дружину і все ще плекала надію, що колись таки ввійде в його дім господинею, а не коханкою, тихо вислизнула з барських покоїв. Камергер залишився. Допоки розторопний Лук’ян  допомагав пану перевдягнутись до сну, Акулина все ж повернулась. -  Перепрошую, душа моя, Семен Миколайович, але тут лист від Вашої доньки, думаю Вам буде цікаво, - голосом далеким від офіційного повідомила жінка. Семен Миколайович відмітив, що Акулина розпустила чорні коси, сподіваючись що таки ще звабить пана провести ніч в її обіймах. А лист від Ольги – то всього-на-всього зачіпка зайти до кімнати. -  Дякую, Ліно. Йди, відпочивай, - забираючи конверт сухо відповів чоловік. – І ти, Лук’яне йди. Свічку залиш. Залишившись на одинці, колежський радник став обдумувати ситуацію. Як не крути, а продавати маєток він бажання не мав. Лист від доньки стосувався новин простих – що сіяти планували в цьому році, скільки голів скоту окотилось, який приплід у свиней. Не пристало дівці в вісімнадцять років сидіти над цифрами, подумав Семен Миколайович. Заміж їй треба, щоб дурню з голови за малими дітьми викинула – вже ж бо придумала в панича гратись. Але ж хто її візьме, якщо все її придане на картковий борг піде? Це зараз Ольга – завидна наречена, а після того, як Боровський віддасть тридцять тисяч Вягелю, ніхто із знаті її заміж не покличе. Занепокоєний батько дістав зі столику круглий портрет – в минулому році кріпосний Миколка малював. Ольга була схожа на свою покійну матір – світлоока і світлокоса, схожа на  херувима, як їх малюють іконописці. Чи то Миколка так постарався, малюючи юну красуню? Семен Миколайович не знав – бо доньку він бачив не частіше трьох разів на рік. Ольга жила під Полтавою в родовому обійсті, жалуваному гетьманом за добру службу, Боровський же жив при дворі вислужуючи царю.   І дивлячись в василькові блискучі очі радник здається придумав вирішення відразу двох проблем. Барон Вягель не змусив себе чекати – заявився ще до обіду, що як думав Семен Миколайович, було невиправдано рано, ніби Лев Григорович побоювався, що Боровський втече з міста. Приймаючи барона в парчовому синьому халаті Боровський не відчував незручності – зрештою Вягель сам винний, що прибув ще до сніданку. Але ввічливість вимагала запросити барана поснідати. Подавали сьогодні  яєчню з сосисками, чай з молоком і хрусткі грінки з абрикосовим джемом. Джем кухар государя привіз з Англіїї,  і щоб випросити рецепт, Боровський, який поїсти любив, щедро заплатив. Але воно того вартувало. -  То що скажете, - доїдаючи третю грінку, щедро обмазану запашним варенням,  секунд-майор вирішив що правила гарного тону дозволяють йому перейти до справ. – Коли думаєте мені борг віддати? -  Ви зрозумійте, шановний Лев Григорович, така сума потребує часу, - задумливо огладжуючи вуса промовив Боровський. – Мені треба продати не один десяток душ з землею, щоб її зібрати, а зараз в початок польових робіт, робити це – собі шкодити. Та ще й весілля дочки – це теж трати… -  Ваша дочка виходить заміж? Вітання, - холодні очі барона, які Боровський вже не раз порівнював із слимаками, не потепліли . – Але Ви ж про це і вчора знали, чи не так? -  Знав.  Але що поробиш – азарт, - Семен Миколайович розвів руками, від чого поли халату розійшлись, і Боровський похопившись прикрив сорочку. – Я можу Вам віддати сьогодні п’ять тисяч, згодьтесь це чимала сума. А решту попросив би зачекати до нового урожаю. -  З процентом, шановний, - погладивши зморшку між брів запропонував барон. Він теж розумів, що сваритись з протеже Долгорукова  може бути не вигідно. Тому можна й почекати півроку – все ж картковий борг то справа честі, і Боровському діватись нікуди. -  От і домовились. А тепер як Ви розумієте, справ у мене багато, - і Семен Миколайович тактично піднявся з-за столу. – Тож вимушений подякувати Вам за приємну компанію, і залишити Вас самого. Гроші Вам повірений занесе сьогодні до вечора. Повернувшись до себе в кімнату, і одягаючи зверху сорочки зіпун, Семен Миколайович звелів подати йому канцелярське приладдя – шлюб Ольги сам собою не укладеться.