ЇЇ ангельські очі

Глава 19

Адам мав звичку особисто перевіряти як влаштувались його люди і худоба. Саме тому коли більшість охорони і відразу попрямувала до корчми, він спочатку прослідкував в яких умовах перебуватимуть коні, потім вже зайшов до своєї кімнати, але там затримався не надовго, вирішивши перевірити ще й конюшню, що стала на цю ніч прихистком для слуг.

Корчма була невеличкою, раніше він в ній не зупинявся, проїхавши мимо, прямуючи по наречену. Та сьогоднішній вечір просто вимусив зупинитись хоч десь, де був дах над головою. Цілий день періщив дощ, завдаючи неабиякого дискомфорту охороні. Нічого не вартувало в такий момент розслабитись, відволіктись чи й зовсім задрімати в  сідлі, розмореному випитій для зігріву наливкою. Але ж не тоді, коли поруч їде господар.

Адам їхав нарівно  з усіма, звичний до тягот довгих кінних переходів ще з часів військових походів. Товстий шкіряний плащ хоч і був важкий, проте надійно захищав від холодних крапель чи поривів вітру. Але дорога віднімала багато сили. І зараз, пам’ятаючи про свій обов’язок, попри бажання роздягнутись і впасти на ліжко, Ліпинський зайшов в напівтемряву конюшні, перевіривши чи досить тут затишно. Воняло кінським перегноєм, запах якого змішувався з ароматом свіжого сіна. Але в цілому шляхтич залишився задоволений – дір в даху не було, а двері щільно замикались.

Коли ЛІпинський вийшов з конюшні, то перше що кинулось йому  в очі це Ольга Борковська в світлі ліхтаря, яка  про щось перемовилась із солдатом, здається Лібератом Калиновичем. Розмова видалась короткою – Калинович зайшов до корчми, а Ольга рушила вздовж стіни до перелазу. Адам відступив у густу тінь, спостерігаючи за нареченою, і по неволі стис кулаки, коли почув її вскрик. А послідувавший за тим звук боротьби змусив Ліпинського стрімко зірватись на біг, але вже добігаючи до тину, він розумів, що спізнився – Ольги він не побачив, тільки вершника, від’їжджаючого від тину.

Часу не було ні кликати слуг, ні роздумувати що відбувається. Адам ковзаючись в густій грязюці кинувся до конов’язі, хапаючи першого ліпшого коня, і вскакуючи на нього без сідла. Коли переляканий жеребець перемайнув через тин, на мить Ліпинському здалось що спізнився, і вершник з Ольгою встиг розчинитись у темряві, але все ж йому пощастило – бо озирнувшись помітив проблиск ліхтаря. Світло рухалось, то з’являючись, то зникаючи. Здавалось невідомий зловмисник був впевнений, що погоні за ним не буде, а тому не поспішав зриватись в галоп на темній дорозі. Обережно тронувши колінами бік коня Адам рушив за невідомим.

Ольга приходила до тями, і не могла зрозуміти де вона і що відбувається. Її мотало зі сторони в сторону, було не ясно де верх а де низ, голова боліла і нудило, щось тверде до болі давило в бік, а дихати було майже нічим. Коли дівчина спробувала поворухнути руками, то зрозуміла, що вони міцно прив’язані до тіла, вільними були тільки ноги, якими дівчина змахувала, але користі від того не було, від фізичних вправ лише швидше забракло повітря, і накотила паніка.

Ольга почала хаотично дриґатись, в безглуздих поривах намагаючись висвободитись, але тільки заробила міцного ляпасу нижче сини, і невдоволеного окрику «Ану тихо, ти!». Голос був чоловічий і  незнайомий. Проте присутність людини все ж вгамувала паніку, і  Ольга трохи заспокоїлась, намагаючись зрозуміти, що  з нею сталось. Вона обм’якла, переставши напружувати спину, і чим  більше її хитало тим більше їй доходило, що вона знаходиться зв’язана, покладена поперек коня. Дівчина розгубилась, розуміючи, що її викрали.

Через деякий час рух припинився, хтось безжально підхопив Ольгу гострими пальцями, впиваючись під ребра, і поставив на ноги. Її змусили рухатись, пересуваючи ноги, потім штовхнули, і Ольга втративши рівновагу впала, але забилась не сильно. Вона знов дриґнулась, силячись вивільнити руки, і почула крізь тканину чийсь сміх. Скільки дівчина не силилась хоча б сісти, та  з зав’язаними руками їй це не вдавалось.

Ще через якийсь час поруч почувся важкий подих, і Ольжиних ніг торкнувся холодок. По її ногах ковзнула чиясь рука, від коліна вище до стегон, безжалісно зминаючи плоть під панталонами. Ольга задихнулась від жаху, уявляючи що зараз може статись, тоді, коли вона безпорадна і нічого  не бачить.

- Гарні ніжки, - прохрипів поруч чоловічий голос. – Я  б засадив між них… Якби твій хахаль не заплатив за твою доставку нетронутою. Хоча яка ти там нетронута? Мабуть лях вже вдосталь  тобою покористався?

Чужі грубі пальці продовжили свій рух до Ольжиних сідниць, і незнайомець, все більше вселяючи в дівчину паніку, продовжив.

- Але ж є і інші способи, про які барчук не говорив, що не можна…

Але відчуття огидних рук раптом зникло. І замість важкого дихання стало чутно якісь гупаючи звуки, і викрик незнайомця «курва!». Ольга не знала, що значить вовтузіння поруч, вона не могла осягнути, що відбувається, що зараз робить її викрадач. І головне чи значить те, що відбувається, що її більше ніхто не чіпатиме, чи зараз повернеться лапаючи її рука. Вона почала дрібно тремтіти, розуміючи що через свою гордість зараз знаходиться десь, де її не знайдуть до ранку, а поруч з нею, зв’язною і безпорадною, той хто не побоїться цим скористатись.

Тож коли до неї знову доторкнулись чиїсь руки, нерви  не витримали, і Ольга почала несамовито борсатись і звиватись, брикаючи  ногами, глухий стогін над нею сповістив, що принаймні один з тичків досягнув цілі. Потім її грубо перевернули лицем вниз, і щось важке навалилось на ноги, позбавляючи можливості сіпатись. У дівчини від відчаю та безпорадності навернулись сльози на очі. Коли її знову безцеремонно перевернули на спину, вона не відразу зрозуміла що ніхто не чіпає її панталони.

А потім рядно з голови зникло, а сама Ольга була приведена в сидяче положення.

- З тобою все в порядку? – над нею нависало знайоме до болі обличчя, її роздивлявся і  запитував Адам, на обличчі якого наливався свіжий синець.

Збита з пантелику Ольга кліпала, звикала до світла і жадно вдихала повітря, не вірячи, що все скінчилось. Адам обережно стряхнув її за плечі, уважно вдивляючись в дівоче обличчя.

- Оль? – невпевнено запитав чоловік.

- Це якийсь урок? – просипіла Ольга, роздивляючись де опинилась.

Напівтемне приміщення мало низьку дерев’яну стелю і земляні стіни, під стіною були якісь полаті, поруч видовбана в  стіні подоба печі – дірка для вогнища. Саме вугілля, не прогорівше в тій печі, та масляний ліхтар на підлозі давали трохи світла щоб обдивитись. А біля самого виходу, забраного подертою шкурою валявся чорний мішок.

Мішок глухо застогнав, і Адам відпустивши Ольгу підхопив мотузку, яка ще донедавна її утримувала, кинувся до нього. Коли очі трохи звикли до світла, Ольга зрозуміла, що то не чорний мішок, а чоловік  в чорній свиті, якого Адам сноровисто зв’язував.

- Ти його знаєш? – зв’язуючи незнайомцю руки запитав ЛІпинський.

- Ні, - мотнула головою Ольга, і тут її погляд упав на ноги невідомого. Заляпані грязюкою добротні чоботи не в’язались з подраною чорною свитою. Вона впізнала жебрака з під Кременчука. – Я бачила його вчора, по дорозі в Кременчук.

- Отже він їхав за нами з Семенівки? – висловив здогадку Адам. – Що він від тебе хотів?

- Не знаю. Твій слуга сказав що посланець привіз мені важливий лист, - віддихавшись Ольга зрозуміла, що геть не втратила можливість говорити, як здавалось перед цим. – Лист, який необхідно передати особисто в руки.

- І що то за листи такі? – запитав Адам, закінчуючи зв’язувати невідомого,  і беручи того під руки, потягнув до виходу  з землянки. Подумалось, що добре гад влаштувався, землянка в лісі, непримітна, мабуть і за дня. Якби Адам не їхав тихенько за вершником, то до ранку точно б не відшукав схорону, а дощ що знов почав шуміти в листі дерев змив би всі сліди, і собаки б вже не допомогли. – Що за листи, що навіть охорону треба було відіслати?

Ольга відчула, що починає гніватись, але відповісти не встигла, бо Адам потяг розбійника надвір, а кричати йому в слід було їй не з руки. Ліпинський повернувся за кілька ударів серця, вже сам, і незадоволено потер збиті кісточки на  правій руці.

- То що ти від мене приховуєш? – присідаючи поруч з Ольгою запитав шляхтич.

- Нічого, - гордо відповіла Ольга. Не пояснювати ж йому, що насправді відіслала слугу, бо їй було неприємно знаходитись поруч з солдатом Ліпинського.

- Та невже?  А про якого барчука тоді говорив цей так званий «посланець»? – Ольга помітила, що в упертому на неї погляді зелених очей потроху розгорається вогонь.

- Я не знаю! – маже крикнула Ольга. – Запитай  у нього.

- Обов’язково запитаю, як очуняється! – в тон відповів їй ЛІпинський.

І Ольга зрозуміла, що це остання крапля – спочатку її викрали, привезли як куль в якусь землянку, лапали, ледь не зґвалтували, а тепер цей сноб ще її в чомусь звинувачує? Вона підхопилась на ноги, відходячи від жениха і гнівно затараторила:

- Перш ніж звинувачувати мене  в чомусь, придивись до себе! Ти везеш мене в своє лігво, де на тебе чекає тепла постіль, зігріта твоєю коханкою,  і смієш мене попрікати? Думаєш, я стерплю щось подібне? Навіть не надійся, Адам ЛІпинський! Та я особисто вирву патли будь-якій жінці, яка посміє зазіхати на мого чоловіка!

Ольга очікувала будь якої реакції, але аж ніяк не тієї, що послідувала, коли вона замовкла. ЛІпинський засміявся. Ольга ще більше розлютилась, не розуміючи що ж так його розвеселило. А чоловік  стрімко подолавши розділяючу їх відстань, навис над нею, все ще посміхаючись:

- Ти що ревнуєш?

- Я.. ні! – зло відповіла Ольга, насупившись.

- Ревнуєш, - констатував Адам. – Не знаю звідки ти набралась цих пліток про коханок, але я не принижуватиму свою дружину такою поведінкою.

Від його запевнення, ніби камінь звалився Ользі з грудей. Вона йому вірила. І враз відчула, як була напружена весь час,  а тепер розслабилась. Ноги стали ватними, і Ольга мусила вхопитись за Адама, щоб не осісти на землю. Він обережно підхопив дівчину, відносячи до полатів, і посадив на вкриті розбійниковим плащем дошки.

- З тобою точно все добре? – турботливим голосом перепитав Ліпинський, підтримуючи Ольгу і дивлячись їй в очі. Від його веселощів не залишилось і сліду, він вмить став серйозним.

- Точно, - підтвердила Ольга, і зрозумівши, що її не випускають з обіймів, сама потяглась до Адамових губ, відчуваючи потребу в його теплі і ласці.