Приречена. Історія Вратислави

1. Переплетіння долі.

Меланія Вож (Вратислава)

Маленька квартира. Ранок. На старенькому годиннику 9.40. Сонячні промінчики пробираються крізь вікна та освічують спальню. Сон мене вже не тримає, тому йду готувати каву. А поки аромати цього свіжозвареного напою витатимуть навколо, потрібно продумати наступні дії!

Вчора добряче погралася із двома молодими альфами. Погоня була насиченою. Ха-ха!

Перші кроки зроблені, тепер перевертні по справжньому  занепокояться. І сподіваюся, що старійшини якось себе розкриють. Адже, знала б де вони знаходяться, то з посмішкою завітала до них, щоб повідривати  хвости! Скільки лиха ті натворили... І неперерахувати!

Я – відьма, остання у своєму роді. Всіх інших, просто, повинищували ці звірі. Мого батька, який не мав жодного відношення, ні до відьом, ні до перевертнів, також вони вбили. Тому, моє найсокровенніше бажання, щоб кожен із них отримав своє покарання!!!. А, щоб це сталося  якнайшвидше, то сама стану вироком!

Не дарма моя відьомська сила дарувала мені ім'я – Вратислава, та що поверне славу. І справді, я відчуваю людей, які мають хоч краплю крові, нашого роду та завдяки цьому, можу відкрити їх силу. Таким чином, вже їх потомки, народяться чистокровними « вістами» ( стар.слов'ян. – знаючі), так зветься наш вимерлий клан, і це, у свою чергу, дасть нам шанс відродитися..

Давним-давно, одна з моїх предків, прокляла княжича, що забажав безмежної влади та вбив її батьків. Він мав вести принизливий спосіб існування в обліку тварини, але щось із прокляття подіяло не так. Та через декілька десятиліть, княжич навчився перекидатися у людину, і назад у звіра. Так і зумів вбити нашу родичку. А ще через пару століть, зміг передати своє прокляття іншим.

Через що, й з'явилися на світ перевертні. Тих, кого прокляв княжич, звуть – давніми. Їх  всього четверо. Де вони зараз, ніхто не знає. Відомо що, кожен з них створив клан (Південний, Північний, Західний і Східний). Голови цих кланів, називають старійшинами, вони як намісники давніх, мають знати, де ті знаходяться.

Тому оголосила війну, щоб поетапно дістатися до кожного..

У звичайному житті, я Меланія Вож – директор компанії з питань продажу майна, ще власниця лінії продуктових магазинів. Так що, достатньо забезпечена дівчина. Не скажу, що над своїм достатком зовсім не чаклувала, але ж якось жити треба.. Тому, відкривши свою маленьку компанію, деякі важливі договори вкладалися завдяки магії. А далі все пішло гладко і без проблем.

Якщо вас цікавить, чому перевертні не можуть мене знайти? Бо мій запах змінюється, по власній волі. Тільки після того, як опанувала це вміння, почала своє полювання. Без цього, мене б вислідили в перший день же. І якою б сильною відьмою небула б, та  впоратися зі всіма - не зможу..

Свою силу відкрила у 18, через низку подій. До того, жила собі, як і всі дівчата мого віку – весело та безтурботно.Так само, як і юні послідовниці мого клану…

За 5 років життя відьми, я зустріла тільки трьох  своїх далеких родичок. Яким і допомогла, відкрити їхні дари.

Але про них розповім пізніше..Мабуть..

Задзвонив мобільний, на екрані висвітило, «їжачок», це мій напарник у полюванні, Роман Задор . Молодий, високий, 30-річний чоловік, з очима кольору кориці, та темним, каштановим волоссям, яке він вкладає догори, на манір їжачка, звідси й кличка. В нього ряд, особистих причин, через які він люто ненавидить перевертнів, так і спрацювалися.

- Ало, щось сталося, друже?

- Привіт. Меля, я тут знайшов деяку інформацію, щодо старійшин, вийшов на сина голови Східного клану. Зараз скину тобі фото.

- Ммм, молодець напарник. Мабуть, знову не спав усю ніч..

- Так, а ти що? Як твоє вчорашнє полювання?

- Все йде по плану. Тому, сьогодні у мене вихідний. Фото завтра подивлюся, а зараз цілий день присвячу собі коханій.

- Ха-ха, я зрозумів тебе. Ну, тоді до зустрічі. Вразі чогось, на зв'язку. – Поклав слухавку.

А я вирішила, поїхати в село до «бабусі». Все одно, хата пустує, відпочину там. Ще й у лісі поблукаю, може щось цікаве знайду..

Взяла рюкзак, зібрала необхідні речі, одягнулася й рушила в дорогу. На машині добиратися, буде важко (чіткої дороги там нема), а свою новеньку Тойоту – шкода. Тому автобусом, найоптимальніший варіант. Правда, ще пішки хвилин 30 йти, але настрій, як і погода дозволяє.

Отож, близько 14.00, дісталася необхідного пункту призначення.. Люди в селі, все такі ж не привітні, але нічого..Не заради них приїхала..

За весь час поїздки, зголодніла (ну звичайно, тільки снідала). Тому, пішла у місцевий магазин, він тут лише один, і те, в центрі села. Добре, що взяла з собою достатньо купюр і можна не перейматися за ціни.

В продуктовому, на диво, ніяких клієнтів. Що правда, переді мною  зайшла молода дівчина та побачивши мене, вибігла з магазину так нічого не купивши. А мені що? Навіть краще.

Оглянулася навкруги, маленьке приміщення  старої будови, товар виставлений весь у ряд. Проте, як і з чим можна продукти тримати, тут не знають. Але, в загальному, достатньо охайно та чисто.

Пробіглася очима по товарах. Вирішила для себе, що взяти й лише відкрила рота..

- Хліб, будь ласка..- Якийсь незнайомець випередив мене.

А проблема в тому, що хліб на полиці, залишився тільки, один.

- Вибачте, але я перша прийшла.

- Вибачаю, - посміхнувся мені, виставляючи всі свої зуби на показ. – Пакет не потрібен. – Це вже продавчині.

- Стоп. Хліб мені потрібен. А вас, прошу не лізти без черги.

- Лисичка, якщо тобі принципіально, можу з тобою поділитися. – Підморгнув мені цей нахаба.

- По-перше, не називайте мене, як вам хочеться; по-друге, ми не переходили на ти ; і по-третє, не треба нічого ділити, я зайшла перша, отож і купувати буду перша. – розвернулася до продавчині, а та вже слюні пускає на мужчину. – Хліб мені, упаковку рису, масло й пакет.

Незнайомець, тим часом, підійшов  ззаду, нахилився до мене, й шумно втягнув повітря, біля моєї шиї. – Гарно пахнеш, лисичка. Хліб твій, ще побачимось.

Він вийшов з продуктового, а я стояла в шоці. По тілі бігали мурашки, його подих, все ще, відчувався на шкірі, якесь незрозуміле почуття охопило мене…То був перевертень.. Так близько, так безпечно з мого боку. Почала корити себе.

Так, забули.

Розплатившись з продавчинею, я повільно поверталася, до хатинки. Думаючи про нахабного незнайомця. Може,треба було йому дати прочухана? Тільки, це проблематично без відьомської сили. А він місцевий? І чого Лисичка?..Потік моїх думок припинило неочікуване зіткнення з ще одним представником чоловічого роду. На сей раз, врізалась в мускулисте тіло,  щей  впала, добряче гепнувшись.

- Айй- протираючи чоло, заскиглила.

- Ти сліпа? Чи просто дивишся, лише в землю коли йдеш? – піднявши погляд, я зустрілася зі стальною прохолодою, таких сірих очей..Такий гарний колір, аж замилувалася..

- А ви, мабуть, дивитеся лише вгору, як не помітили мене з моєю то повільною ходьбою…Що, не допоможете встати?!

- Мені зараз не до тебе, дівчисько. – І цей нахаба, просто пішов! Навіть не вибачившись. Гррр. Ну попадися мені ще раз!

Фухххх, просто видихай Меля, сьогодні не твій день. Спокійно. Думала, ніщо вже не може зіпсувати мій «чудовий» настрій  ще більше, та помилялася.

Дісталася дому, пройшла на кухню, розставила продукти, вирішила написати Роману, що у мене все в порядку, та запитати як у нього справи. Включила телефон, і… Мій їжачок кинув фотографію  сина голови Східного клану.  А там, той нахаба що …