Ловець ЧАР

Глава 9. У лігві звірів

"Ото ти, Зірко, влипла", - пульсувало у мене в голові поки в салоні володарювалал повна тиша.

Жах, який в мене викликав перевертень поруч, був схожий на той, що я відчула у своєму першому свідомому сновидінні. Виходить, що це він так налякав мене тоді. Він не переміг мене у бою, та це йому й не потрібно було. Його сила беззаперечна, й мені хочеться тікати якнайдалі від цього страхіття.

Проте, в наступну мить я пригадала незнайомця у пітьмі. Він точно не хотів мені нічого злого, а обійми були такі ніжні. Чи не вперше в житті промайнула в голові крамольна думка: "Може, він врятує мене..."

Ніколи до цього моменту я не розраховувала ні на кого, окрім себе. З самого дитинства дядько виховував мене так, що я просто не замислювалася про підтримку ззовні. Я все могла і робила сама. В мене ставало сил та знань, а якщо їх не було, я просто працювала більше й здобувала необхідне.

Позашляховик їхав довго. Спершу по міських рівних дорогах, але невдовзі машина застрибала по ґрунтовці, а обабіч дороги видно було лише пожухлі дерева та кущі. Через деякий час ми зупинились, але з автівки ніхто не вийшов. Мить чи дві, й ми знову рушили. Я помітила ворота та високий паркан - метри зо три. Перестрибнути через нього мені нічого не варто, але ще треба дістатися до нього. А це видавалося все складнішою задачею, бо джип все їхав та їхав нескінченним двором.

Нарешті ми зупинилися. Кирило з машини вийшов перший, відкрив дверцята з мого боку й простягнув мені руку, злегка вклонившись. Не можу сказати, що він відчуває у цю мить, бо перевертень на мене не дивиться, але здогадуюсь, що він ненавидить мене за смерть друга. Тому руку я не приймаю, а оминаю перевертня, обережно вислизаючи з теплого салону.

Несвідомо глибоко вдихаю прохолодне повітря. Судячи з усього ми десь глибоко у лісі. А будинок, перед яким ми зупинились, зазвичай стоїть пустим. У яскравому світлі місяця, що убуває, споруда здавалась нереальною.

Великий квітник перед будинком, за ним ліс. Запаху інших перевертнів я не відчула. Я й не помітила, коли мій "старий знайомий" Кирило кудись зник. Надто сильно зачарувала мене довколішня краса. Ні, то був страх перед перевертнями.

- Подобається? - поруч опинився мій нічний кошмар й ласкаво посміхнувся. - Маєток альфи набагато кращий. Тобі сподобається.

- Навіщо тобі я? - таке ласкаве ставлення геть збило мене з пантелику.

Нащо вони притягли мене сюди? Спершу я думала, щоб катувати і вбити за смерть одного з них. Але така поведінка викрадачів суперечила цьому припущенню. Чи можливо, що мене чекає доля моєї матері, яка стала сексуальною іграшкою для монстрів? Думка про це змусила серце вискакувати з грудей. Я краще вб'ю себе, ніж дозволю комусь мене торкнутися.

- Тобі не варто боятися, - правильно зрозумів моє прискорене серцебиття викрадач. - Ніхто не посміє тебе скривдити. Ти пара для альфи.

- Ні! - войовниче вигукнула я. - Я не дозволю тобі торкнутися мене!

Мірний стук серця викрадача вперше збився з ритму. Мить чи дві він мовчав, а потім чомусь відступив на крок та проковтнув. Широко відкриті очі, як зірки, спалахували у світлі місяця.

- Я ніколи не торкнуся тебе. Ти пара для мого альфи. Як можна?

Оце був удар під дих. То цей монстр не альфа? Якою ж силою володіє те створіння, якому він підпорядковується?

Додумати своїх думок та поринути в істерику я не встигла. Мене знову перервав Євген Як-там-його. Він швидко прийшов до тями й знову був схожий на гостинного господаря.

- Гадаю, в будинку спілкуватися нам буде зручніше. Ходімо, Кирило мабуть вже все підготував.

На підтвердження його слів у дворі яскраво спалахнуло світло, і я побачила, що знаходжусь у казковому саду. Майданчик навпроти входу було викладено справжньою бруківкою. Металеві ліхтарі - витвір рук майстерного коваля - вихоплювали з темряви золотаві та червоні дерева, якісь неймовірної краси кущі та квіти. А маєток був схожий на ельфійський будинок з книжок Толкієна.

Мій викрадач, який обіцяв мене не торкатися і якому, як не дивно, я повірила, вже повернувся, щоб піти. Після цих слів я стала трохи сміливіша й хотіла розпитати його про альфу, якому я начебто була парою.

- Євген Як-там-вас...

Чоловік обернувся, але скривився на це звернення.

- Зви мене Джек. Євгеном я назвався, щоб не виділятися серед місцевих, - кинув через плече перевертень й почав підніматися сходами.

Я озирнулася на темний парк. Десь там був триметровий паркан, за ним ліс й довга дорога додому. Яка б спритна я не була, але шансу втекти, якщо вони не захочуть мене відпустити, жодного.

Довелось прийняти запрошення й піти за Джеком. Хм, а це ім'я йому більше підходить. Слідуючи за перевертнем, відчула себе якось дивно - мені хотілося за ним йти. Захотілося перевірити: я це - бути під його заступництвом? Якщо раніше я його боялась, зараз відчула... довіру.

- Я думала, що альфа - це ти, - ледь чутно промовила, наче ні до кого не звертаючись, але перевертень почув і зупинився.

У великому холі з луною просто неможливо було не почути моїх слів. Я завмерла від того, що повітря наче стало густим. Поволі втягуючи його у легені, намагалась не надто видавати свій стан.

Джек повільно розвернувся. Дуже повільно. Нестерпно повільно!

- Я вперше в житті шкодую про те, що це не так.

Спокійно, як наче я спитала, котра година, відповів він. А в мене наче запаморочення почалося. Яка ж шалена сила в цьому звірові? Я не відчуваю змін у його фізичному стані, але те, як він впливає на моє єство просто лякає. Чи може це бути через те, що я також на якусь частку перевертень? Слабший перевертень... Але ж я не у зграї!

Я не наважилась розпитувати його далі і просто завмерла в кількох кроках від Джека, й без того темні очі якого перетворились на суцільну тьму. Я не знаю скільки часу пройшло - вічність чи лише одна мить, але раптом все стало таким, як і раніше.

- Гадаю, все ж таки зручніше продовжити спілкування буде сидячи за столом, - несподівано ласкава усмішка прикрасила вродливе обличчя. - Ніщо не замінить добру вечерю. Впевнений, що сьогодні ніхто не здогадався тебе погодувати, чи не так?

Замість мене відповів мій шлунок, який на весь будинок проголосив, що перевертень абсолютно правий. Я ніколи не соромилась свого апетиту до цього дня. А зараз, ніяковіючи, кивнула.

Ми знову рушили будинком. Він попереду, я позаду. Я не намагалась більше заговорити з Джеком, а він, в свою чергу, слідкував за тим, щоб відстань між нами була не меншою за кілька кроків.

Нарешті ми дісталися до столової. Ця кімната витримана у класичному дизайні, де переважало світле дерево. Обідній стіл на шість персон був заставлений різноманітними стравами.

Кирило стояв біля одного зі стільців, й щойно я наблизилась, відсунув його для мене. Коли я сідала перевертень схилився до мене і тихо спитав:

- Ти справді не знаєш, де Віта?

Я різко розвернулася до нього, завмерши на напівзігнутих ногах. Наші обличчя опинились дуже близько. Я не знаю, як так вигнувся цей немаленького зросту хлопчина, щоб дивитися на мене знизу догори, а на обличчі легко можна було прочитати благання.

- Ні, - сторопіло мотнула головою і таки сіла на своє місце.

Кирило випростався і кивнув:

- Пробач.

Він обійшов стіл і сів на одне з вільних місць. Через одне місце від мене вже сидів Джек з незмінною усмішкою привітного господаря.

- Насолоджуйся. Приємного апетиту.

- Приємного апетиту, - кивнула я у відповідь й оглянула чим мене сьогодні годують викрадачі.

А непоганий такий банкет вони влаштували. На столі переважали прості страви з мяса та риби. Втім були тут і салати, і паштет. У келихах чекало свого часу вино. Цікаво, а хто це з них так майстерно готує? Стримати усмішку після того, як уявила цих двох на кухні у картатих фартушках, не вдалося. Й це не залишилось без уваги.

- Схоже, страви тобі до вподоби. Я радий, - озвався зі свого місця Джек.

Я кивнула на підтвердження цих слів й почала їсти. А може, тут окрім них ще хтось є? Якийсь персонал? Спустошеність будинку була оманою? Може, тут ціла купа вовків? Як багато питань. Втім зараз це не важливо для мене. Більш нагальним є інше питання.

- Ти казав, що в будинку ми поговоримо. Отже: навіщо тобі я?

- Як я вже сказав: ти пара для мого альфи, - менторським тоном повторив Джек.

- Це я вже чула, але що це означає?

- Ти не знаєш? - якось дивно видихнув господар і чомусь глянув на Кирила. Я також перевела погляд на велетня. Той завмер над своєю тарілкою, але у наш бік не дивився. 

- Ні. Я знаю, як вбивати перевертнів, але як там у них між ними все влаштовано я не знаю, - з кожним словом я втрачала рішучість. Реакція на такі мої заяви навряд чи буде хорошою. Після цих слів Кирило перестав удавати, що їсть. Перевертні були такі шоковані моєю необізнаністю, що інші слова, здалося, просто не помітили.

- Тебе виховували люди, тож це багато пояснює... - поволі пібираючи слова, нарешті видихнув брюнет, а велетень кивнув.

Ці двоє, що, жаліють мене? Судячи з їхніх сумних писків, саме так. Я прийняла найнезалежніший вигляд, на який тільки була здатна. Але це також лишилося без уваги.

- У кожного з нас є пара, яка ідеально підходить йому або їй за силою, характером та генетично...

- Я думала, що це лише вигадки з книжок, - хмикнула я на цю романтичну маячню. - Мій власний досвід підказує, що перевертні досить неперебірливі у зв'язках.

- До певного часу так може бути, - якось дивно подивився на мене Джек, розлютився, чи що? - Але коли ти зустрінеш свого вовка, тобі більше не захочеться шукати пригод на свої апетитні сіднички, - останні слова він прогарчав. Чого це він?

- Зрозуміло, - ковтнула я шматок м'яса та запила вином. А що? Не пропадати ж дорогому продукту, якщо вже на столі стоїть. - І що, до скону вони лишаються удвох?

- Іноді ми можемо взяти у сім'ю третього. Таке трапляється, коли член зграї втрачає свою пару. Він або вона стає частиною родини, ми разом виховуємо дітей та підтримуємо одне одного.

- Угу, - киваю, - знову ж таки: різноманіть не завадить.

На краєчку свідомості лунає думка: "І чого це я така смілива в компанії двох звірів?" Але вона швидко зникає з поля моєї уваги, бо мої думки перериває відповідь: "Саме так" і пекучий погляд геть чорних очей. Ой, щось мені якось шматок у горло не лізе... Роблю ще ковточок вина.

- І який він з себе, ваш альфа? - зухвало цікавлюся у співбесідника. - І з чого він взяв, що я його пара? До речі, де він?

Після згадки про вожака, Джек знову стає спокійний, як удав. Тиск його сили знову стає відчутний. Як наче нею він відгороджується від... від мене? Я така йому огидна?

- Він прибуде завтра надвечір. Рішення щодо тебе приймав я. Але я впевнений, що після вашого єднання все підтвердиться.