Ловець ЧАР

Глава 13. Жахлива новина

Мовчазний перевертень привіз мене до міста. Якби я не знала його вже деякий час, то точно почала нервувати поруч з цим похмурим велетнем. Але зараз я знала, яким він може бути, яка ласкава його велика долоня.

Думку про те, що мені брехали все моє життя, знову сполохано відкинула. Ні, зараз про це я думати точно не буду. Не час і не місце. В мене ще є деякі справи. Наприклад, не допустити справжнісіньку війну та знайти Віту. Не може такого бути, щоб дівчина щезла без сліду. І якщо вона не в перевертнів, то де ж вона?

Було ще щось. Щось несвідоме, ледь вловиме. Це відчуття не давало мені спокою. Як передчуття великої біди, але ще гірше.

Я керувала, показуючи Кирилові, як доїхати до мого будинку. А що? Сенсу ховатися немає. Володимир, якщо схоче, знайде мене будь де у місті. Як і я його, до речі, також. Зв'язок, що утворився між нами під час короткого спілкування, вже не розірве жодна сила у цьому світі.

Автівка зупинилась біля мого будинку. Як і минулого разу Кирило вийшов перший, відчинив мені дверцята та подав руку. Цього разу руку я прийняла. А ступивши на землю, опинилась у міцних обіймах вовка. У носі защипало. Та що зі мною в дідька коїться?!

- Я знайду її, - тихо прошепотіла, але Кирило почув.

- Будь обережна, - серйозно сказав здоровань, відпускаючи мене.

Я кивнула та попрямувала до під'їзду. Здуріти можна від тих перевертнів! І я нічим не краща. Байдуже, якось воно буде.

Сподіваюсь, Роман все правильно зрозуміє, бо, відверто кажучи, сама я погано розумію і те, що сталося, й мої почуття з цього приводу. Думка про те, що доведеться знову терпіти копирсання у моїй свідомості з боку телепата, поселила всередині неприємні відчуття.

Ні, сьогодні до Ковену я вже не поїду. Занадто вже швидко все відбувається в моєму житті. Треба трохи загальмувати цей процес. Наприклад, сном.

А ще непогано було б з'явитися на роботі. Цікаво, мене ще не звільнили за прогули? А хто звільнить, якщо мій рідний адміністратор на лікарняному, а фіктивний прогулював разом зі мною? Втім, окрім них, в компанії ще повно керівників. В будь-якому разі зранку треба завітати на роботу. Покаятися.

Ліжко прийняло мене в свої обійми з радістю, а я завзято віддалася йому у відповідь.

Ледь чутне шарудіння у передпокої змусило прокинутись. Я безшумно зістрибнула з ліжка та причаїлась, але за мить підвелась та обурено вигукнула:

- Геть з мого дому!

Хоч як я не хотіла побачити Джека, але поява на моїй території посеред ночі та ще й без попередження жорстоко каратиметься.

Перевертень вийшов перед мої очі, схиливши голову.

- Пробач, але мені поки що більше нікуди подітись, - пробубонів кудись убік.

Я ледь не задихнулася від такої наглості. Хіба приставлена Володимиром охорона не повинна непомітно чергувати десь на вулиці? Про це своє припущення я й повідомила нічному візитеру.

- Я більше не підкорююсь його наказам, - так і не підвів погляду вовк.

Я мовчки лупала очима хіба що рота не відкрила від здивування. Це як? Під час чергової бійки він переміг й сам став альфою? Спробувала прийти до тями й зрозуміти, що в перевертні змінилося. Могутності альфи не з'явилося, втім і слабшим Джек, схоже, не став. І запах не змінився...

Мовчання затяглося. Зрештою вовк підняв голову, щоб щось сказати, але побачив мене. Геть голу. Я чітко почула гуркіт - то впало серце нічного гостя.

Не встигла я усвідомити цього, в мої губи вп'ялися жорстким поцілунком. І від того всередині почала розливатися розпеченим залізом пристрасть. Вона розпалювала тіло, одночасно руйнуючи його зсередини. Боже, як же давно мене так не цілували. Ба, навіть ніколи! І чому саме зараз це мав бути саме перевертень? Саме цей перевертень?

Джек часу не втрачав. Шорсткі руки пестили мою спину, одночасно втискаючи мене, наче намагались розчавити, а губи перемістилися на шию. Я голосно застогнала від задоволення.

Ані сил, ані бажання пручатися у мене не було. Я віддалася пристрасті і шаленому вовку. Я застрибнула на нього й сама уп'ялася у губи. Язики сплелися у гарячому танці. Я здирала з нього одяг. Його клятий бездоганний піджак, той чортів синій джемпер, що все ще був перепоною між мною та таким жаданим тілом вовка.

Нарешті я досягла своєї мети й із задоволенням облизала апетитне плече. Джек загарчав, кинув мене на ліжко й навис, а я потяглася до ременю штанів. Він закрив очі й прошепотів:

- Не розумію, як я міг так помилитися.

Почувши його слова, я розлютился. Це що виходить? Вже жалкуєш? Е-ні, любчику, збудити мене та піти не вийде. Я ніжно стиснула збуджений орган. Після такого жодний нормальний чоловік не втече.

З грудей Джека вирвався несподіваний стогін. Він з подивом подивися на мене. Я продовжувала пестити його і звабливо усміхалася. А погляд промовисто повідомляв, що я ще й не таке умію.

Джек роздвинув коліном мої ноги і відповів ніжним токанням до найчутливішого і вже вологого місця. Дотики поволі ставали більш настирливими й пристрасними... Менш як за хвилину я остаточно втратила здатність думати. І доєдналась до мого вовка, що втратив ту здатність ще раніше.

Ранок зустрів мене дзвінком будильника. Не найгірший мій ранок, до речі. Джека поруч не було. І ледь я подумала, що все могло мені наснитися, як гість з'явився в проході.

- Доброго ранку, - усміхнувся вовк, демонструючи ідеально білий радісний оскал.

Щось невловимо змінилося у ньому. Він став якийсь... милий, чи що? Десь поділося його звичний суворий чи то презирливий вигляд, натомість з'явилась весела пицька. Мені б зрадіти, але я злякалася. "Я не готова", - пролунало в голові. До чого саме додумати я не встигла, бо тіло само почало діяти по вже давно запланованому сценарію.

- Доброго, - буркнула у відповідь гостю та почала швидко одягатися.

- Ти куди? - здивувався Джек.

- Як куди? На роботу. Чи ти думаєш, що моє викрадення щось кардинально змінило у моєму житті? Не перше і не останнє...

Насправді перше і, я сподіваюсь, що останнє, але перевертню про це знати не обов'язково. Нехай не думає, що я можу розгубити свою зібраність у такій ситуації.

Джек спохмурнів, але сперечатися не став. Також почав одягатися. Як же сумно було спостерігати за тим, як щезає під одягом ідеальне тіло. Я подумки смикнула себе, щоб не витріщатись. А в наступну мить моя дурнувата свідомість заволала: "І це все!? Ти все так залишиш?" Я свідомості шикнула, щоб не лізла та попленталася на кухню пити каву.

Й сторопіла на порозі свого камбузу. У ніс вдарили запахи холодних закусок. Оминаючи мене, до кімнати пройшов перевертень. Взяв стаканчик фірмової кав'ярні й простягнув мені.

Я відкрила кришечку й ледь не впала від запаморочливого аромату. Що робить цей монстр з моїми рецепторами? "Підкорює і перемагає" - єхидно зауважила свідомість.

Але я не звернула на неї жодної уваги, із задоволенням ковтаючи гірку і ніжну рідину. З кожним ковтком я оживала й добрішала. Й вже була не проти, коли Джек обережно обійняв мене збоку та торкнувся губами скроні.

Так ми і стояли: я насолоджувалась кавою, він насолоджувався мною. І я була ладна стояти так аж до скону. Та час невпинно збігав, про що нагадував годинник над мікрохвильовкою.

- Мені вже час, - більш ласкаво мовила до вовка.

Той відпустив мене й підійшов до стола.

- З'їж щось, - тоном, яким раніше віддавав накази підлеглим, сказав Джек й підніс шматочок з сирною намазкою до мого обличчя.

Не знаю чому, але я його послухалась і відкрила рота. Чергова хвиля задоволення прокотилася тілом, коли закуска торкнулась мого язика і піднебіння. Божечко! От би так починався кожний мій ранок.

- Я знаю твій секрет, - самовдоволено усміхнувся перевертень.

А я ображено надулася. Так, я - раб свого шлунка, але нагадувати мені про це кожного разу не обов'язково. Втім, на ці милі загравання в мене не було часу.

- То вдавися ним, - буркнула я та поспішила до ванної кімнати. Дякувати Богу, туди за мною непроханий гість не попхався. Хвилин за п'ятнадцять я знов з'явилась перед темні очі Джека. Перевертень наче під дверима чатував, бо опинився в коридорі в той самий час, що і я.

- Виженеш мене? - похмуро поцікавився перевертень.

А я ледь не засміялась від того, як цікаво повернулася доля. Страхітливий звір, від однієї присутності якого ще два дні тому мені ставало зле, кумедно виглядав у ролі приймака. А ще мого коханця...

- Ні.

Я відвела погляд. Не можна, щоб чоловіки були такими... Такими неймовірно гарними. Це протизаконно!

Більше не промовляючи ані слова, вискочила з дому. Ще трохи, і я остаточно запізнюсь.

Дорогою на роботу знову увімкнула мою неабияк розвинуту фантазію, щоб вигадати причину несподіваної відсутності та ще й без можливості подзвонити. А побачивши рідного адміністратора, ввімкнула ще й драматичну актрису. Але після слів: "Пробачте мене, Васль Степанч!..." той зупинив трагедію, що готова була розпочатися перед його очима рукою, а потім нею ж вказав на моє робоче місце.

- Не очікував, що ти наважишся, але твоя допомога буде доречна.

Й швиденько випарувався, щоб я ще чимось його не завантажила. Моєї сусідки Тетяни на місці не було. Довелося привертати увагу Яни Іванівни. Та лише махнула рукою "Пізніше" й відповіла на наступний дзвінок.

Я озирнулася. Дівчат в приміщенні катастрофічно не вистачало. Я не спізнилася, але й не надто рано прийшла. Зазвичай у таку годину в офісі повно люду. Крім того, комп'ютери, скільки вистачало ока мерехтіли, мерехтіли, повідомляючи про виклики. Дивно. Я сіла за своє робоче місце й відповіла на запит...

Години за три буквально вилетіла з-за столу до туалету, бо більше несила терпіти. Люди як подуріли. Через одного питали додаткові номери усіляких екстрених служб. А інші - вроздріб допитувалися, чому не працюють ті чи інші служби та доставка.

Вийшла з туалету трохи добріша. Біля рукомийників стояла жіночка. Не знаю її ім'я, ми не часто перетиналися, але на безриб'ї і рак - риба.

- Що сталося, не знаєте? Чого всі наче подуріли?

Жінка подивилась на мене як на інопланетянку.

- Ти від'їжджала, чи шо?

- Вчора пізно ввечері повернулась, - не стала сперечатися.

- То ти нічого не знаєш! - сплеснула руками жінка. - Звичайно, якби знала, з дому б не вийшла. Моя донька після вчорашнього сказала, що носа не покаже на вулицю.

- Та що ж сталося? - не витримала я. Зрозуміло, що співбесідниця знайшла вільні ніким не використані вуха, але мені необхідні були подробиці.

- Позавчора вночі було знайдено трупи дванадцяти дівчат. А потім ще дванадцять - вчора. А ще мер повідомив, що в місті орудує маніяк чи навіть ціла група маніяків. Зникнення почалися ще два тижні тому. Поліцію здивувало несподіване збільшення таких випадків, але дівчат сподівались знайти. Аж до позавчора. І що найгірше - викрадення не зупиняються. І сьогодні все місто із жахом чекає нову порцію зниклих. Виходить він спочатку тримає дівчат в полоні, а потім вбиває.

- Таке не під силу зробити одній людині, - почула я десь здалеку свій голос. - Сто сорок чотири дівчини тримати в полоні. Хіба таке можна уявити?

- От і я кажу: це якась секта, - закивала жіночка, задоволена тим, як вразила мене.

Але я далі не слухала.