Ловець ЧАР

Глава 15. Геть від Ковену

Я заметушилась по своїй камері. Слабкість після впливу телепата вже майже пройшла. Мабуть сплеск адреналіну допоміг її позбутися. А може в мене взагалі імунітет виробився? Всміхнулась цій своїй думці. На скільки мені відомо, такого випадку ще не було.

Тільки тепер звернула увагу на те, що ланцюг достатньо довгий, щоб зробити кілька кроків, але до дверей дотягнутися все одно неможливо. Так, Зірко, треба заспокоїтись та придумати хитромудрий план втечі. Знову обшукала приміщення. На жаль, мене знову спіткала невдача. Хтось, схоже, старанно підготував пастку саме для мене.

Лишилось маніпулювати з тим, що було. А що у мене було? Перше, що кидалось у вічі, - кайдани. До речі, чи можна їх зламати? Уважно роздивилась іржаву поверхню. Схоже користувалися ними не часто. Яка честь для маленької мене. На моє нещастя, іржа ще не встигла прогризти товсте залізяччя. І кайдани, і ланцюг були міцні.

А якщо спробувати витягти його зі стіни? Кілька разів смикнула, кожного разу прикладаючи все більше сил. Нарешті уперлася ногами у стіну та чимдуж рвонула. Але жодного зрушення не сталося.

Чим відчайдушніше я намагалась звільнитися, тим лютіша ставала. Спершу я смикала ланцюг, потім виривалася, і знову смикала, і знову виривалася. Потроху свідомість успішно покинула мене, і я пірнула у суцільну паніку. Не тямлячи себе, я виривалась з полону. Відчайдушно смикала за ланцюг, ледь не кусала його зубами, а потім різко кинулась до дверей. Ногу обпекло болем. Але замість того, щоб схаменутись, я оскаженіла ще більше.

Я волала і гарчала від болю й безвиході, але не припиняла виривати ногу. Я відчувала як рветься шкіра і сухожилля, як починають тріщати кістки, та мені було байдуже на те. Все, що завгодно зроблю, аби не бути бранкою цих клятих кайданів!

Я шкрябала кам'яну підлогу нігтями, ламаючи їх та зриваючи. Очі заслала кривава завіса. Всі м'язи скрутило від надлюдської напруги.

Та в одну мить все зникло...

І супротив моїм нігтям, і біль, і тиск кайданів на ногу.

Перед очима прояснилося, а у свідомості - ні. Я навіть не звернула уваги на те, що несподівано звільнилася моя нога. З усіх сил я гримнула лапами по залізних жердинах. Решітка зігнулася під моєю вагою, але не зламалася. Довелося ще кілька разів ударити з усієї сили, щоб нарешті опинитися за межами камери.

Запах свободи вивів з приміщення невідомим мені шляхом. Я взагалі не знала, що в Ковені є підземелля та ще й забите бранцями. Виламавши ще одні двері, я опинилась у внутрішньому дворі.

Давно я тут не була. Знайомі запахи вдарили в ніс, нагадуючи про часи дитинства. Але я не відчула смутку ностальгії. Це місце більше не було мені домом, а місцем, в якому на мене чатують вороги.

Нишком побігла повз плац та стрільбище до віддаленої частини двору, де можна було непомітно перестрибнути через паркан.

На моє щастя, вже настала ніч. Й без того малолюдний район став геть спустошеним. Ліхтарі не світили тут років тридцять, тож мого переміщення ніхто не побачив.

Я побігла навпростець, щоб швидше вибратися з міста, й приміськими лісами рушила до Володимира. Всередині переверталося незрозуміле відчуття. Так наче я щось загубила, не втратила назавжди, а просто не маю поруч. Відчуття не давало спокою аж поки у ніс не вдарив знайомий запах.

Я навіть зупинилась та кілька разів коротко вдихнула, щоб розібрати його краще. Мій вовк. Нарешті поруч.

Вже знайома велетенська тварюка неймовірно швидко наближалася до мене. Мій вовк.

Не втрималася та кілька разів махнула хвостом...

Стоп! Хвостом!? Я закрутилася, оглядаючи себе. Ото я загальмована, навіть не помітила, що перетворилася на вовка!

Тим часом Джек підлетів до мене та почав радісно обнюхувати й облизувати.

"Знайшов! Знайшов!" - стукала в голові його відчайдушна радість.

"Стривай!" - гаркнула я на нього. - "Володимир й хлопці у небезпеці!"

"То й що?" - усадив свій пухнастий зад на листову підстилку цей невірний, поки його пухнастий хвіст розкидав падалішнє листя у різні боки, й одразу перевів розмову. - "Де ти була? Ти наче зникла... Померла..."

Він знову почав відчайдушно вилизувати мою морду. Не можу сказати, що це було неприємно, але зараз просто не час для цього усього. Я знову загарчала на вовка, а потім чкурнула крізь ліс до маєтку, де нещодавно мене утримували як гостю.

Подумки усміхнулась цій згадці. Безперечно перший мій досвід бранки був набагато приємнішим, ніж другий.

Джек побіг за мною темною тінню.

"Як ти перекинулась?" - від минулої лагідності у... кхм... думках не лишилося й сліду.

"Якби ж то знати", - спробувала ухилитись від відповіді.

"В тебе все гаразд? Я відчуваю запах крові", - не відступався Джек.

"Уже все добре, не хвилюйся", - я трохи пом'якшила тон, щоб заспокоїти свого вовка.

"Перший раз буває дуже болючим", - похмуро зауважив Джек.

"Перші рази такі", - спробувала пожартувати, але це не справило необхідного враження.

Далі ми бігли мовчки. Лісова підстилка ледь встигала шарудіти під нашими легкими кроками. Переплетені скелети кущів та дерев у темряві видавалися суцільною стіною, але варто було наблизитись, як ліс розступався перед нашими мордами. Ніч була темна, місяць сховався за густими хмарами. І якби не вовчий зір, я б давно влетіла б у якийсь стовбур.

Я відчувала, що вовк поруч - розлючений, але чим тут можна зарадити? І я мовчала.

Мовчання дало мені можливість подумати. В мене не було плану, як я допомагатиму моєму альфі. Адже, якщо навіть цей могутній звір не впорається з бідою, то чим зможу зарадити я? Втім, лишити родича самого просто не могла. Отже, розмірковувати у цьому напрямку просто не було сенсу.

Проте було ще дещо, що хвилювало мене у цю мить. Я крутила у голові шматочки пазлу - події, що наче ніяк не були пов'язані між собою, але при цьому мали якусь спільну суть. Суть цю мені ще належало віднайти, але я була впевнена, що вона є.

Невдовзі я зрозуміла, що напрямок, в якому я біжу, не збігається з тим, де, як я пам'ятала, знаходиться маєток.

"Володимир поїхав", - здивовано відзначила я, на що отримала зневажливий хмик за спиною. - "Ти знав!" - різко обернулася та вирячилась на вовка. Від несподіванки той сів на задні лапи.

"Та звідки? Я пішов. Пам'ятаєш?" - заскавчав Джек.

"Отже, маєток пустий! Кого ж я тоді рятуватиму?"

- Зараз з'ясуємо, - відповідав Джек уже в людській подобі.

Він дістав телефон з кишені й набрав номер. Це викликало цікавість. Раніше я думала, що перевертні перекидаються голі. Можливо, тому підсвідомо завжди спала гола. Про всяк випадок, раптом мені заманеться стати вовком під час сну. Нащо одяг псувати та ще й потім бігати в ганчір'ї?

Кілька разів обійшла довкола, уважно розглядаючи та обнюхуючи чоловіка. Той робив вигляд, що не звертає на мене уваги, розмовляючи. А коли сховав телефон знову у кишеню, поспішив мене порадувати:

- Всі повертаються до нашого рідного міста. Володимирові треба дещо владнати перш ніж оселитися тут. Їм на заміну вже виїхав інший бета із завданням шукати пару Володимира, а також цілий підрозділ для порятунку викраденої пари Кирила. Я попередив про небезпеку, тож за них можеш не хвилюватися. Принаймні, найближчим часом. А тепер, не була б ти така ласкава, розповісти, де ти пропадала, поки я як оскаженілий шукав тебе по всьому місту?

Прийшла моя черга сідати на хвоста. Незважаючи на те, що вовком на всіх чотирьох лапах я була майже з нього зростом та без сумніву фізично значно сильніша, я злякалась натиску свого вовка. Більше того, відчувала, що він має право сварити мене зараз.

Тим часом красиве обличчя, що мить назад було суворим, я б навіть сказала - безжалісно жорстоким, перекосила гримаса болю. Він прочесав пальцями хутро  у мене на шиї, а потім учепився за нього та притис лоба до моєї волохатої щоки.

- Я так злякався, Зірко... Я так злякався, що можу втратити тебе.

Серце стиснулось, а до горла підступив клубок. Чи не вперше в житті мені хтось сказав щось подібне. Раптом мені захотілося так само ніжно притулитися до мого вовка, але я не знала, як це зробити у своєму теперішньому становищі.

Ще мить чи дві мовчазних спроб й довелося із жахом визнати: "Я не можу перекинутися назад".

- Не хвилюйся, - усміхнувшись, прошепотів Джек. - Так іноді буває. Я буду з тобою й нагадуватиму тобі про те, що ти ще й людина.

"А я можу забути?" - зойкнула подумки. Ото вже не жарти! Вперше чую про таке.

Мій вовк взяв мою морду руками, захотілося вирватися, але я стрималась і подивилась в його усміхнені чорні вічі.

- Ніколи, адже я завжди буду з тобою.

Його слова мене трохи заспокоїли, але в наступну мить я згадала про наступну невідкладну справу.

"Але ж мені треба знайти зниклих дівчат! Віта була не єдина. Ціла купа народу була викрадена. Вірогідно для якогось магічного ритуалу, абощо. Можливо, відьми знають про це. А як я з'явлюсь у такому вигляді у місті?"

- А хіба для того, щоб розпитати відьму треба повертатися до міста? - знизав плечима Джек, як наче знав більше за мене про цих таємничих дівчат. Я ж бо була з однією з них знайома й за необхідності могла б її знайти...

Якби в мене була рука, я б хлопнула нею собі по лобі. От дурна!

Перевела насторожений погляд на вовка. Той ледь стримував регіт.

"Ти чуєш всі мої думки?"

- Пробач, Зірко. Ти така кумедна, - видихнувши, спробував зобразити спокій на своєму обличчі цей нестерпний перевертень. Але в наступну мить знову весело розсміявся. Аж сльози йому на очах з'явилися.

Я несвідомо загарчала.

"А чому я не чую твоїх?"

- Цьому можна навчитись. Я розкажу тобі все, - поблажливо пообіцяв Джек, але це не надто мене заспокоїло. І коли, скажіть на милість, мені всьому цьому вчитись? Тут хоча б у людську подобу повернутися. Втім, зараз не це є моїм пріоритетом.

"Байдуже, рушаймо шукати Варяжку". Я огледіла місцину у спробі зорієнтуватись, в якому напрямку треба бігти. В мене і до того місцеві ліси були, як на долоні, а зараз я наче бачила крізь дерева на три кілометри уперед. Неймовірно захопливе відчуття.

Рушила швидко, але тепер більш свідомо й зосереджено, ніж раніше. Тепер, коли хвилювання за Володимира не було моєю єдиною думкою, я почала звертати увагу на те, що оточувало мене довкола. А оточувала мене ціла купа нових відчуттів - запахи, звуки, чуття. Звичні предмети виглядали знайомо, але дещо інакше, навіть емоції змінилися. Й це все належало дослідити.

Лише глянувши довкола та зробивши короткий вдих, я вже знала, що собою являє найближча місцина. Хто проходив тропою та куди попрямував. Як можна дістатися мети якнайшвидше.

І я рішуче неслася нічним лісом. Поруч зі мною біг мій вовк, мій тил і мій щит одночасно. Тільки цій істоті у цілому світі я могла беззаперечно вірити, хай би там що.

Після цих своїх думок я почула як радісно зайшлося Джекове серце й десь на краєчку свідомості я почула: "Моя".