Не хочу без тебе

Глава 8

Мама з цікавістю розглядала розгубленого чоловіка й за мить продовжила:

- Мені нещодавно Ліля розповідала про вродливу дівчину, яку зустріла на зупинці. І, судячи з її опису, дівчина викапана ти. Ну скажи, - це вона до мене.

- Очі дуже схожі, - коротко підтвердила материні слова.

- А може це твоя донька? - зробила мама несподіване припущення.

А й справді, відсутність обручки ні про що не говорить. Я сама така. І якщо Володимир старший, ніж я вважала, то запросто міг мати таку дорослу дитину.

Обличчя директора на мить стало кам'яним, а потім враз пом'якшало. Він перестав здивовано витріщатися на нас і зрештою усміхнувся.

- Якщо очі схожі, то це моя племінниця - Зоряна. Взагалі, рисами вона на дружину брата більше схожа. А от волосся та очі це в нас сімейна особливість.

- Неймовірний збіг, - видихнула матуся. - Спочатку зустріти племінницю, а потім тебе.

- Я впевнений, що це доля, - глянув у мій бік Володимир Ігнатович.

Яка ще доля? Всього лише дратівливий збіг.

Схоже гостю не сподобався вираз мого обличчя, і він відвів погляд.

- Мені вже час. Дякую за вечерю.

Він підвівся та потис руку батькові.

- Хвилину. У вас же температура висока, - я підскочила з місця. Весь вечір не могла викинути з голови жар від його тіла, поки ми їхали в маршрутці.

- Зі мною все буде добре. Просто викличу таксі, - чоловік зробив крок з кухні та витягнув з кишені телефон.

- Принаймні випийте ліки, - я метнулася до аптечки й почала вишукувати в ній парацетамол.

- Не треба. Все гаразд, - пролунало вже від виходу.

На щастя, пластинка швидко знайшлася. Я побігла за чоловіком в коридор та хотіла ще щось сказати, але він зупинив мене, піднявши вказівний палець до моїх губ. Він звелів співрозмовникові забрати його просто зараз, мене ж попросив продиктувати адресу.

Чоловік виглядав відверто кепсько: важко дихав та активно пітнів.

- Володимире Ігнатовичу, здається у вас температура підвищилася ще більше, - я не могла ігнорувати його стан.

- Ні, в мене немає температури, - уперто мотнув головою директор.

- Тоді як ви поясните свій стан?

Хотілося схопити його, щоб перестав взуватися, але судячи з його статури навіть якщо я це зроблю, втримати не зможу.

- Те відчуття, коли вити хочеться від болю, - видихнув він, вирівнюючись.

- Від болю? У вас щось болить? - у серці з'явився страх, а не якесь там хвилювання.

- Облиш мене, - роздратовано гаркнув Володимир та як був, у сорочці, вискочив з квартири.

Та що ж це коїться?

- Довела хлопця своїм довгим язиком, - пробурмотів до матері тато, а потім мені: - Дожени та хоч пальто йому віддай.

Я кивнула, схопила одяг, його та свій, й вискочила з квартири. Двері ліфта одразу відкрилися, отже він пішов сходами. У кабінці накинула куртку. Коли під'їжджала до першого поверху почула, як гепнули залізні двері на вході. Не встигла.

Про всяк випадок гукнула його на сходах та, не отримавши відповіді, вибігла на вулицю. Білу сорочку було добре помітно, хоч він якимось чином перемістився до краю мого довгого будинку. Той бік будівлі упирався у невеликий сад, який поволі переходив у лісосмугу. Володимир стояв, уперши руки в боки. Схоже холоду він зовсім не відчував. А потім раптом присів... і зник. Ну, може і не зник, але білої плями сорочки я більше не бачила. Гукнула ще раз.

"А раптом він втратив свідомість!" - майнула думка в голові, і я чкурнула туди. Та, підбігши, нікого так і не побачила. Зайшла трохи у глиб садка, пошукала, погукала, але нікого не знайшла.

Далі не пішла. Не вистачало ще зустріти якогось маніяка у лісі. Звісно за директора хвилювалася, але краще нехай цим займатиметься хтось більше для цього пристосований.

І взагалі яка муха його покусала? Може він якийсь псих чи наркоман?

Повернулася додому. Але тут до справи включився батько. Оскільки номера Володимира я не знаю, тато наказав оглянути його речі. Може там знайдеться контакт якоїсь близької людини.

У внутрішній кишені знайшовся гаманець, в ньому посвідчення водія та кілька візитівок. Нічого, що могло б стати в нагоді.

Батько також вийшов й трохи пошукав втікача керуючись моєю розповіддю, але його пошуки також були безрезультатні.

- Дивне в тебе знайомство, - зрештою констатував він. - Сподіватимемось, що ніхто не постраждає.

Данило грався в кімнаті батьків, а я сиділа у нашій з ним. Світло я ввімкнути забула та й не хотіла цього робити.

Сиділа в повній тиші. Відлуння гомону з сусідньої кімнати було для мене достатньо, щоб не почуватися геть самотньою у цьому світі.

Думала звісно про Володимира Ігнатовича. Спершу переживала за нього, потім злилася і, зрештою, затихла, поклавши руку на пальто, що якимось бісом принесла до кімнати. Пальці рухалися самі, погладжуючи приємну на дотик тканину, яка ще пам'ятала тепло та запах свого господаря.

Дивний він все ж таки. З одного боку такий весь із себе директор, а з іншого такий щирий та смішний. Але ці його наполегливість та несподівана втеча... Мабуть не варто було показувати йому, де я живу. Але ж маніяк не міг стати директором школи. Чи не так?

Потім уява почала змальовувати зовсім вже незвичайні ролі для таємничого чоловіка, де найреалістичнішою була роль секретного агента під прикриттям.

Трохи розрадивши себе мріями, я перестала витріщатися на світло у вікнах багатоповерхівок за вікном та лягла на свій диванчик. Як заснула, не пам'ятаю. Лише пригадую, як почула крізь сон, що Данчик заліз мені під бочок та міцно обійняв. Й удвох ми миттєво поснули.

Наступного ранку прокидалася я довго. Вперше відкрила очі за кілька хвилин до дзвінка будильника й вимкнула його. Вдруге засовався Даня, збираючись встати, але передумав. Втретє мене розбудив дзвінок на телефон.

Взявши гаджет у руки із подивом помітила, що вже майже десята ранку. За все своє доросле життя, тим паче після народження сина, я ніколи так довго не спала.

До речі, як він примудрився встати, не розбудивши мене?

Мелодія перестала грати, приводячи мене до тями. Негайно передзвонила. Можливо, це з приводу репетиторства.

- Доброго дня, Ліліє Петрівно, - лунає у слухавці перш ніж я встигаю щось сказати. Я не одразу впізнала той голос, але одразу здогадалася хто це.

- Як ви почуваєтесь? - спитала те, що найбільше турбувало мене весь цей час, й погляд впав на пальто, яке я чомусь використовувала у якості ковдри.

- Вже краще, - нарешті не став відпиратися, що захворів, директор. - В мене до вас прохання. Передайте моїй помічниці мої речі. Вона невдовзі має під'їхати.

- Помічниці?

Відчуваю легке розчарування. Все ж сподівалася на те, що Володимир Ігнатович сам до мене прийде.

- Так. Її звуть Софія. Ви бачилися у школі. На жаль, вона погано розмовляє українською, тож не дивуйтеся, якщо вона не розмовлятиме.

- Ох, звісно. Я передам їй ваші речі.

- Дякую, - зависла тиша, але перш ніж я зібралася попрощатися він додав: - Пробачте мене. Я мабуть поводився дивно.

- Я кликала вас. Ви не чули? Як ви дісталися дому?

- Власне, я не дуже добре пам'ятаю. Температура й справді була надто висока. Я пройшов через сад біля вашого будинку до дороги. Там мене забрав мій знайомий.

Між садком та лісосмугою і справді була дорога, але була вона в такому стані, що проїхати в цю пору там можна хіба що на тракторі. З іншого боку дорога була набагато кращою. Чому його знайомий поперся саме туди? Втім, можливо, він не знайомий з цим районом, а гугл іноді підказує аж занадто неймовірні маршрути.

- Вибачте, що накинулася на вас. Просто я хвилювалася.

- Справді? Мені приємно це чути. Я думав, що ви мене ненавидите.

- Та ні, - від його слів чогось стало ніяково. І трохи соромно за мої вчорашні думки. Ніякий він не маніяк. Жар він же як сп'яніння, робить людей дивними.

Раптом пролунав дзвінок у двері.