Не хочу без тебе

Глава 11

Несподівано перед моїм поглядом опинилися медові очі. Обличчя завмерло в полоні великих гарячих долонь. Й за мить я відчула, як із серця по всьому тілу розливається розпечена важкість.

Поцілунок виявився аж занадто бентежний. Настирливий, навіть злий. Всього лише за мить мені не стало чим дихати. Я уперлася руками в груди чоловіка, щоб відштовхнути, але серце, що гупало, як молот, у нього всередині, відлякало.

Хіба так буває? В одну мить він хоче мене здихатися, а в іншу так палко цілує. Може в нього якийсь психічний розлад, чи я щось неправильно зрозуміла?

Раптом усвідомлюю, що моє тіло повністю підкорилося. Володимирові вже не треба утримувати моє обличчя. Однією рукою він підтримує мене за потилицю, а іншою притискає до себе. Права рука лягла на плече чоловіка й там і лишилася, ліва вчепилася у лацкан. Чи то у спробі відірвати нахабу від себе, чи то притягнути ближче.

А поцілунок все триває.

Я не знаю, скільки пройшло часу: кілька митей чи вічність, але усвідомлення, що так не можна, як блискавка сяйнуло в голові.

Я зчепила щелепи та відвернулася.

- Ні!

- Чому? - прошелестіло питання біля самого вуха.

- Ти що зовсім хворий? - обурилася я й активно засовалася в його руках. - А хіба не ти зараз наказав мені шукати інше місце, бо не хочеш бачити мене у школі?

Чоловік випростався й уважно подивився на мене згори вниз.

- А може це ти захворіла? - спитав цілком серйозно. - Я нічого подібного не говорив. Навпаки. Мені боляче від однієї думки, що ти уникатимеш мене.

- Але ж я...

Тут я хотіла переказати його власні слова, та не змогла пригадати точних формулювань. Але ж не могла я так помилитися. До того ж існує його таємне життя... Не хочу поринати ні у який кримінал.

- В будь-якому разі, зараз мені не потрібні стосунки, - так і не наважилася сказати про те, що мене насправді турбує.

- Як я вже казав, я почекаю, - усміхнувся Володимир Ігнатович і додав: - У мене багато часу, і я ду-уже терплячий.

Я знову роздратовано засовалася та відштовхнула від себе чоловіка. Цього разу він не утримував мене.

Звільнившись рішуче попрямувала додому.

- О, ледь не забув! - пролунало мені у спину, довелося озирнутися. - Не здумай звільнятися зі школи.

Наче й жартував, але мав при цьому погляд "знайду та вб'ю". Втім, тепер ця напускна жорстокість мене чомусь не лякала. Тож я продовжила свій шлях.

А що насправді було страшно так це те, що на мене чекало вдома. Обличчя матері у вікні я помітила майже одразу. Без сумніву ненька бачила усе, що відбулося у мить моєї слабкості, тож бути мені сьогодні допитаною особливо суворо.

Втім ховати було нічого. Так, поцілував. Без мого відома та бажання. Так, трохи розтанула. Проте нічого до нього не відчуваю. Тож будь-який розвиток стосунків не можливий.

Спроби матері переконати мене, що все ще може змінитися, відрубала.

- Ти всього не знаєш, - похитала я головою.

- То розкажи мені.

- Не можу.

- Ну як з тобою розмовляти? - обурено підхопилася мама та вийшла з кухні.

Звісно, я розумію, що вона бажає мені щастя, але іноді здається, що вона просто хоче здихатися нас з Данею, щоб жити спокійно. Може й так. Може мені варто задуматися про власне житло. Тобто орендоване.

Але для цього з роботою в школі доведеться розпрощатися. Принаймні у державній. Не те щоб до мене у чергу стояли приватні заклади освіти, але я досвідчений та розвинутий спеціаліст. Слідкую за новинками в моєму предметі та освіті в цілому. Не надто стара. Можливо, у мене є шанс.

Але застереження Володимира...

Хоча, що він мені зробить, якщо я піду? Правильно, нічого. Відпрацюю обов'язкові два тижні та буду вільна, як вітер. Фізичної розправи не вчинить, якщо ще й досі не вчинив, тим паче, що я нікому про нього розповідати не збираюся.

Кілька годин тому я й подумати не могла, що так кардинально вирішу змінити життя. Адже всіх все влаштовувало. Втім, скоріше за все, це мене все влаштовувало, тож я просто не замислювалася над змінами.

Я як равлик реагувала тільки на подразники. Була проблема з чоловіком, я сховала ріжки у мушлю. З'явилася проблема з кредитом, я її вирішила. Навіть повірити у це зараз не можу. Я ж вагітна була, потім з малою дитиною. Як мені це вдалося?

Але щойно життя вирівнялося, я викинула весла та склала ручки на коліна й попливла за течією буденності, де кожен наступний день схожий на попередній. Так, в такому житті є своєрідна радість, але обмеження все перекривають.

Якби я могла займатися будь чим без обмежень, чим би я займалася? Безумовно викладанням дітям. У цій самій школі? Оце вже навряд. А де? Смілива та страшна Думка майнула в голові, але Раціональність швидко затовкла її реаліями.

"А чом би й ні? - стала на захист сердешної Надія. - У мене є приклад перед очима. Володимир Ігнатович. Ким би він не був, чим би не займався, але як директор всього за кілька днів показав себе надзвичайним лідером. Діти від нього в захваті, це чутно з їхніх розмов та поведінки. Колеги стали більш завзятими, адміністрація та господарство відповідальними.

Хоч як не хотіла запорошена свідомість сприймати це, від правди не втечеш. Тож я дозволила собі Думку про те, що я також хочу працювати у власній школі, де зможу встановлювати власні правила.

Від цього дозволу чомусь одразу стало дуже весело, і я розсміялася. Було насправді ніяково сміятися на пустій кухні, але я не хотіла стримуватися. Нехай я з'їхала з глузду, мені давно не було так добре.

Легенько видихнула, заспокоївшись, спробувала пригадати, які в мене були плани на сьогодні. А потім махнула на все рукою та почала шукати нове житло.

За спиною наче виросли крила. Я впевнена була, що у мене все вийде.

У піднесеному стані пробула весь день. І навіть лягаючи спати уявляла, як добре нам з Данчиком буде жити в нашій квартирі неподалік від моєї нової роботи.

А вночі до мене прийшов незвичайний сон. Наче біжу я нічним лісом швидше за вітер. Гілля б'є мене по обличчю, чіпляється за волосся. Але я продовжую бігти якомога швидше. У мене немає кінцевої мети просто бажання бігти.

Раптом ліс закінчується. Перебігши просіку, я знову опиняюся поміж дерев. Це місце мені знайоме, це садок біля мого дому. Он-де вже й видно мою багатоповерхівку. І темні прогалини вікон моєї квартири.

Мені неймовірно сумно та тужно, але я все ніяк не зрозумію, чому саме. Я встаю на ноги і... прокидаюся.

Не знаю, що змусило мене скочити з ліжка та підбігти до вікна. Кого я очікувала побачити там? Але у дворі нікого не було. Й не дивно, це всього лише сон.

Втім туга, що скувала моє серце уві сні ще й досі лишалася неприємним відлунням. Сну як не було. Стало душно. У роті пересохло.

Пішла на кухню, включила світло та налила собі чашку води. Ще раз визирнула у вікно. І знову ж таки нікого не побачила.

Був би собака, пішла б з ним зараз погуляти, щоб розвіяти думки. Тим паче, що завтра, тобто сьогодні, неділя, й можна виспатися досхочу.

Собака в мене був лише в дитинстві: кучерявий та смішний спанієль. Я звала його Горішок. Його задер пес, що зірвався десь з ланцюга. Як не намагалися ветеринари його врятувати, нічого в них не вийшло. Я не бачила того інциденту, бо була у бабусі на вихідних. Про все мені розповіла мама. Саме вона гуляла з Горішком та пережила весь той жах.

Сльоза скотилася по щоці. Разом з нещасним собакою я згадала і про бабусю. Як багато, виходить, я пережила втрат. Ні не хочу згадувати про все це серед ночі.

Мити чашку не стала, щоб не шуміти водою. Вимкнула світло та пішла до кімнати. Ніч у розпалі, щоб не бути завтра сновидою, все ж варто спробувати заснути.