Не хочу без тебе

Глава 18

Ручку смикнули з того боку, а потім у двері постукали маленьким кулачком. Поки ми розмовляли, вже й учні прийшли.

- Швидше, - азартно сяйнув очима директор, - де і коли ми вечерятимемо?

- Сам вирішуй, - кинула через плече, поспішаючи відчинити двері.

Учні посипали через прохід галасливою юрбою. Віталися зі мною та директором. Дехто хитро поглядав на нас та шепотівся. Я усміхнулася. До вечора нас уже одружать.

До мене багато разів долітали подібні чутки. Іноді від учнів, що розмовляли в коридорі, іноді навіть учителя шепотілися в учительській, а потім уїдливо цікавилися у співробітників, що мали необережність потрапити в подібну ситуацію. Сама я, на скільки мені відомо, ніколи героїнею подібних розмов не була. Принаймні мене не питали.

Володимир Ігнатович тим часом вже розмовляв з відмінницею у моєму класі. Дівчинка рожевіла та широко усміхалася, схоже, здобула чергову нагороду. Потім підкликав хлопця. Здібного, але з важким характером: бунтівник та лідер в одному флаконі.

Наприкінці розмови підлітки посміхатися перестали й набули завзятого та рішучого вигляду. Директор тим часом знову покивав присутнім та вийшов з кабінету.

Що це ще за новина?

Діти, що раніше навіть не віталися між собою, почали щось весело обговорювати. Дуже швидко до них доєднався ще один хлопець. І я вже готова була з цікавістю наблизитися, як з сумки пролунав дзвінок мобільного.

- Доброго ранку, пані Ліліє, - пролунав у слухавці ласкавий голос Віри Віталіївни. - Із сумом повідомляю, що жоден з кандидатів не пройшов за результатами стажування. Шкодую про це. На все...

- Я також шкодую. Але чому я не пройшла? - перервала директорку.

Чесне слово, якби кілька хвилин тому Володимир не сказав мені про відмову та її причину, я б просто попрощалася та жила собі далі. Незважаючи на руйнування сподівань, незважаючи на необхідність відмовитися від оренди квартири, що так сподобалася. Але тепер справа стала принциповою. Не хочу бути лялькою у чужій грі.

- Є кілька критеріїв оцінки... - забелькотала жінка.

- Так, я це зрозуміла. В тому числі й характеристика з мого теперішнього місця роботи, про що мене не попередили. Та я не розумію, де схибила. За яким з "критеріїв" не пройшла?

Віра Віталіївна геть розгубилася. Звісно, що вона не очікувала такого напору з мого боку.

- Ви розумієте, справа у тому... Це конфіденційна інформація.

- Ні, не розумію, що може бути конфіденційного для мене в моїх же результатах? Я ж не прошу мені розповісти, за якою методикою мене перевіряли, а лише за яким критерієм вам не підійшла. Втім, скоріше за все, такого просто немає. Цікаво, пан Лисенко знає, що його кошти марнуються?

Не знаю, чому сказала останні слова. Але що ще змушує людей іти на підступ? Звісно, що гроші. Не знаю, де саме і як саме ця жінка ошукує мецената, тому погроза була радше блефом, але її поведінка мене дуже образила. Хай хоч потруситься наостанок.

- На що ви натякаєте? - зобразила обурення директорка.

- Я не натякаю, а прямо кажу. На все добре.

І я завершила дзвінок. Повернулася до кабінету, й якраз вчасно, щоб розпочати урок.

День пройшов як звичайно. Надвечір я знову повернулася до врівноваженого стану. Мене вже не турбувала втрачена можливість, й з приводу залицянь Віктора Ігнатовича я вирішила не перейматися. Якось воно усе буде.

Виходячи зі школи, помітила, що тепер сонце, яке зустрічає мене на заході червоним маревом, набагато нижче. Ще кілька днів і доведеться поночі виходити. Осінь перейшла у свою завершальну стадію.

Коли вийшла зі шкільного двору, до мене підійшов високий чоловік у чорній шкіряній куртці та джинсах. Трохи придивившись, я впізнала у ньому Кирила - охоронця Володимира Ігнатовича, який складав мені компанію у його маєтку.

- Доброго вечора, Ліліє, - дружньо привітався він. - Пам'ятаєш мене.

- Так. Ви щось хотіли?

Його фривольне звернення мені не сподобалося, але я не дала про це знати. З людьми його габаритів взагалі не хочеться бути надто різкими.

- У мене наказ підвезти вас до місця вечері, - схоже він якось зрозумів, що обурив мене та змінив тон на більш офіційний.

Я оцінила, але це не відміняло того факту, що в мене ще купа справ.

- Але я маю забрати сина...

- Так, я знаю. Про це і кажу: треба відвезти вас з сином до місця вечері. Ходімо.

Він розвернувся та пішов до припаркованої біля узбіччя автівки. Я зітхнула. Звісно, я обіцяла Володимирові, але не думала, що все відбудеться так скоро. Навіщо так поспішати? Потім згадала його слова про закоханість... З іншого боку, чом би й не повечеряти?

Прослідкувала за охоронцем. Цього разу мені пощастило, везтимуть не на танку, а на звичайній низенькій автівці. Не знаю, що за марка, я в них не розбираюся, але виблискувала чорна красуня в променях сонця, що сідає, чудово.

Велетень вже відкрив задні дверцята, а я все ще стояла біля воріт, де він мене залишив. Сідати чи не сідати?

Знову коротко зітхнула, підійшла та пірнула в машину. Знову поринула в атмосферу розкоші. У салоні пахло не ялинкою, як в аксі чи маршрутці, а приємним деревним парфумом. Так само як і в позашляховику, сидіння були шкіряні.

За мить ми рушили. Водій ввімкнув радіо зі спокійною мелодією. Я відкинулася на спинку. До цього легко звикнути: замість того, щоб штовхатися та підскакувати на вибоїнах в маршрутці, розслабитися у спокійній атмосфері на задньому сидінні автівки.

Майже миттєво донеслися до дитсадка Данила. Вихователька була трохи здивована побачити мене так рано. На радощах почала жалітися на поведінку сина, але я одразу зупинила її, сказавши, що обов'язково поговорю з ним, а зараз нам час. Тоді вона нагадала про віршик, який ми маємо вивчити, та відпустила з Богом.

Поки їхали Данило із захоплення підстрибував на широкому сидінні та переповзав від одного вікна до іншого. З рештою, нерви мої не витримали, й я пристебнула його паском безпеки.

- Даня, не можна стрибати по машині, - напучувала малого, - це небезпечно. Краще розкажи, чим ти сьогодні займався в дитсадку? Чому на тебе Ольга Євгенівна скаржиться?

Син одразу засумував та став мимрити пояснення.

Сподіваюся, що ми дістанемося до місця призначення до того, як він знову не заведеться. Хоча я дуже погано уявляю, як впораюся з малим під час вечері. Він ніколи раніше не був у ресторані, отже поводитиметься дуже бурхливо.

Втім, це не мої проблеми, адже Володимир Ігнатович сам обрав спільну вечерю. Навіть якщо він без тями закоханий, має розуміти, що в мене є частина, з якою доведеться миритися.

Каяття сина на всю подорож не вистачило. Їхали ми дуже довго, тому невдовзі Данило почав докучати мені питаннями про те, куди й навіщо ми їдемо. Почувши про вечерю в новому місці він спочатку заявив, що ні за що не їстиме рибу, а потім почав розпитувати про те, що там іще буде, окрім риби.

І чого він взагалі про ту рибу згадав?

Почала пояснювати, що поки що не знаю подробиць майбутньої вечері, але запевнила, що примушувати їсти рибу малого ніхто не буде. Тим паче, що на вечерю нас запросив "Вовчик", а вони ж друзі. Почувши про директора, Данило дуже зрадів й негайно почав дякувати за те, що сказала йому про іграшку.

Раптом машина якось дуже знайомо застрибала на нерівній дорозі. Тільки зараз я визирнула у вікно. Ми їхали лісом. Здається, я навіть впізнала його, хоча як можна впізнати ліс без розпізнавальних ознак ввечері? Дерева й годі.

А от триметровий паркан з глухими воротами не впізнати було не можливо. Син, розгледівши нарешті, що довкілля докорінно змінилося, перестав вередувати та розпитувати, а пильно вдивлявся у вікно.

Великий парк, який ми проїжджали, перш ніж побачити будинок, був освітлений металевими ліхтарями. Тут уже було на що подивитися. В перший раз я цього просто не помітила, але тепер скульптури з рослин були спеціально підсвітлені. Навіть з напівопалим листям вони виглядали надзвичайно красиво.

Маєток також був повністю освітлений. Так наче сьогодні тут проводиться королівський бал. Біля входу стояв позашляховик, схожий на директорський, коли ми нарешті доїхали, я зрозуміла, що це він і є.

Біля чорного танка стояли мої спантеличені батьки, а поруч розпорошував чарівність господар, який нещодавно привіз їх до себе додому.

Щойно наша автівка зупинилася трохи позаду від директорської, Володимир Ігнатович підскочив до дверей та відчинив їх.

- Ласкаво прошу, квіточко. Радий бачити тебе, Данило.