Не хочу без тебе

Глава 16

Та нічого пити не довелося.

Першою була суміш порошків. Мені потрусили її на зап'ясток. Спочатку нічого не відбулося, але трохи згодом з'явилася блідо-рожева пляма.

- Хм, - багатозначно видихнув "хімік" та взяв до рук пляшечку з помаранчевою рідиною.

Я знову напружилася, готуючись давати відсіч напувальникам, та це не вберегло мого волоску, який безжально висмикнули з голови. Втім, я була не проти. Краще так.

В чашку Петрі помістили волосину та залили рідиною. Рідина одразу почала яскраво миготіти, розчиняючи мою частинку. Хтось з чоловіків тихенько вилаявся, я так і не зрозуміла, хто. В цілому викрадачі виглядати так само, але в повітрі зависла напруга.

- Я гадаю, більше підтверджень не треба, - нервово провів по своєму волоссю "хімік", причісуючи його назад.

- Підтверджень не треба, - озвався Андрій, - але тепер я не розумію, до чого готуватися. Якщо сили зграї вистачило, щоб винищити Раду Ковену, то їхній альфа має бути дуже сильним. Нам пощастило впіймати його суку, і ми могли б диктувати будь-які умови. Але вона якась дефективна, тож може й не дуже потрібна йому.

- Судячи з охорони, потрібна, - знизав плечима той, що у джинсах.

- Тоді чому реакція на енергію перевертня така слабка? - накинувся чомусь на "хіміка" Андрій.

- Звідки мені знати? - трохи відступив той, але вперто вип'яв груди. - Дослідження у цьому напрямку вести вкрай важко. Тим паче з високоранговими перевертнями.

Спершу я навіть не звернула уваги на те, яку маячню вони несуть. Такі серйозні обличчя були у присутніх. Але. Чари? Перевертні? Схоже, я потрапила до рук якихось божевільних сектантів. Це пояснювало, чому вони поводилися так: не ховали облич та нічого не боялися. І схоже вони і мене вважали перевертнем. Високоранговим.

На щастя, їхні божевільні зілля не спрацювали. У мене може бути шанс.

- Послухайте, я вам чесно кажу, що я ніякий не перевертень. От і аналізи ваші...

- Дурна! Ми знаємо, що ти не перевертень, - гримнув ватажок.

- Тоді навіщо ви мене схопили? Вам від мене жодної користі, - не піддавалася страху я.

- Замовкни! Не намагайся нас обдурити, бездушна тварюко! Твій приятель життя віддав за тебе, - гаркнув Андрій та кивнув мені за спину, наче там лежав той самий "приятель".

Я здригнулася та глянула назад. Жодних трупів, на щастя, там не було. Й не могло бути насправді, я ж уже оглядала кімнату.

- Що ви таке кажете? Який ще приятель? - обурилася я.

Замість відповіді пролунав дзвінкий ляпас. В першу мить болю я навіть не відчула, а злетіла зі сільця за інерцією.

- На дорогоцінній шкурі якого ти сидиш, - скривився чоловік наче дивився на щось мерзенно огидне.

Я знову нагадала собі, що спілкуюся з божевільними сектантами. Варто поводитися спокійніше, щоб не спровокувати їх.

Але потім по щоці почав розповсюджуватися пекучий біль. З ока потекла сльоза. І саме вона дала початок страшній істериці, яка закрила мою свідомість від жорстокої дійсності.

Спочатку я просто плакала, але спроба викрадачів грубо мене заткнути, призвела до протилежного результату. Я не хотіла та й не могла заспокоїтися. Важкі думки про власну смерть та безпритульність сина, про вбитих горем батьків, що вже зовсім не молоді, й хтозна як відреагують на звістку про мою загибель. У найстрашнішому варіанті розвитку подій сина доправлять до дитячого будинку. Бідна дитина з покаліченою душею - от ким стане мій хлопчик.

Потім до душевних мук додалися тілесні. Мене били. Й були це не ляпаси як раніше, а важкі удари ногами. Що й казати. Методика спрацювала. Відчуваючи пекучі осередки болю по всьому тілу та металевий присмак у роті, я більше не могла кричати. Спершу тихенько заскиглила, щомиті усвідомлюючи новий біль, а потім навіть дихати боялася, щоб не тривожити місця ударів.

Трохи згодом мене перетягли до стіни, на нозі замкнувся кайдан, й світло у приміщенні згасло.

На жаль, свідомість моя не згасла. Не знаю, скільки пройшло часу, але я все ж наважилася несміливо відкрити очі. За вікном було так само темно. Ймовірно, з моменту мого викрадення пройшло не так багато часу. Втім, батьки, напевне, вже помітили моє зникнення.

Спробувала підвестися, але біль, що наче трохи затих, налетів з новою силою. Здається, я не втримала стогін.

Ну от, щойно втратила спокій, отримала розплату.

Відтепер жодної слабкості у думках чи діях. Я обов'язково виберусь звідси жива та неушкоджена. Втім, неушкодженою вже не вийде.

- Ні, - впевнено відмахнулася від отруйних думок і зробила чергову спробу підвестися. Цього разу більш менш вдалу.

Крекчучи та стогнучи схилилася до прикутої ноги. Ланцюг дозволяв віддалитися від стіни десь на півметра. Оцінила розміри кімнати та зрозуміла, що це мені нічим не допоможе. Хіба що вдасться встати та знайти щось корисне на полицях стінки чи погукати на допомогу у вікно.

План виконала негайно. Чіпляючись за підвіконня, як потопельник за рятівний круг, підтягла себе та якось встала на ноги. На превеликий жаль, за вікном я натрапила на суцільну пітьму. Простір навіть не освітлювався вуличними ліхтарями. Звісно, що гукати там когось не має сенсу.

Розвернулася. Ноги тремтять та відмовляються ступати. Якось вмовила кінцівки рухатися та перенести мене ближче до стінки. Не знаю, що я там хотіла знайти, але попри всі спроби хоч щось намацати в мене нічого не вийшло.

Дивно, я точно пам'ятаю, що а полицях було повно мотлоху.

Раптом гуркіт десь внизу змусив здригнутися. Здавалося, що будівля заходила ходором від відлуння сильного удару. Крики, гарчання та рев тварин і, здається, навіть постріли лунали звідусюди.

Шум швидко привіво мене до тями. Немає часу страждати та жалітися. Треба рятувати власне життя. Втративши будь-яку обережність (при такому галасі на мене точно не звертатимуть уваги), я почала скидати на підлогу речі, які точно мені не знадобляться. Нарешті рука натрапила на ручку, ухопившись за яку я зрозуміла, що в мене в руці щось важке. Схоже як молоток. Обмацала річ. Це був не звичайний молоток, а цвяходер. Нарешті пощастило.

Присіла навпочіпки, вирівняла ланцюг та кілька разів з усієї сили гепнула гострим боком. Влучила лише раз, але це мене не зупинило. Помацала місце влучання. Метал деформувався, отже насправді ланцюг не дуже міцний. Почала молотити з усіх сил. Рука звикла, і цього разу я була трохи влучніше. Та звільнитися все одно поки що не вдалося.

Хоч я про них і забула, довкола продовжувалися бойові дії - гуркіт та крики. В голові промайнула думка про те, що все це не може бути насправді, що мені сниться страшний сон. Й менше як за хвилину ця думка підтвердилася.

Двері до кімнати, як від вибуху у фільмі, злетіли з петель, впускаючи в приміщення яскраве світло та велетенського звіра. Світло засліпило мене, але я боялася замружитися чи навіть кліпнути. Мені, що сиділа навпочіпки, істота здалася метри три заввишки. Вона зайняла собою усю кімнату.

В наступну мить лахмате чудовисько прямо на моїх очах почало зменшуватися та активно змінювати форму. Істота сіла на задні лапи, а потім почала вставати як людина. Вона все ще була покрита шерстю, але крізь неї почала проступати тканина одягу.

В цю мить я остаточно переконалася, що насправді знаходжуся уві сні. Отже, мене не викрали, і з рідними насправді все буде гаразд. Все, що я навигадувала, не справдиться.

Це усвідомлення подарувало таке полегшення, що я втомлено опустилася на підлогу. Більше не треба боротися за життя. Треба просто прокинутися. І світло згасло перед очима. Цього разу разом зі свідомістю.