Крила Аріадни. Частина 1. Подих стихій

5. Під хмарою підозр (3)

***

Ненависна математика тривала, здавалось, декілька годин. Ольга Петрівна «встигла перемити кісточки» майже всім учням класу. Арія весь час сиділа у заціпенінні, боячись, що викличуть і її, але обійшлося. Дівчині було приємно спостерігати, як вчителька намагалася завести у глухий кут Домініку, але та легко і невимушено відповідала на всі запитання.

Ольга Петрівна була з тих учителів, хто вважав, що більше ніж на десятку її предмет знає лише вона сама. Тому навіть якщо ти протягом теми маєш гарні результати, то на контрольній обов’язково виявляться завдання, знати розв’язок яких може хіба що студент фізико-математичного факультету. Таким чином, завдяки «милим» принципам цієї вчительки декотрі потенційні медалісти легко можуть залишитися і без медалі.

— Так-с, то хтось надумав їхати до печери? — запитала наприкінці уроку Ольга Петрівна, готуючи блокнот для запису бажаючих.

Аріадна, Інокентій та Домініка одночасно підняли руки. Вчителька здивовано оглянула клас.

— Що, тільки троє? Принаймні ще одного б…

За якусь мить вгору здійнялася четверта рука, Діани. Дівчина у цей час пильно дивилася через плече на Іно. Аріадна зробила висновок, що Райська погодилась на цю подорож через Голубєва. Ця лялька ніколи в житті за власною волею не полізла б туди, де може зламати свої дорогоцінні нігті.

Доброславська не помилилася щодо свого припущення, бо на перерві Діана відтягнула Інокентія за рукав убік, а на своїх подружок так зиркнула, що вони миттю відійшли подалі, звільнивши територію від зайвих вух під час серйозної розмови. Аріадна з Домінікою стали неподалік і намагалися підслухати, про що вони там шепочуться.

— Слухай, Іно, — звернулась Діана, — що тобі розповідала Мікі Маус… про мене?

— Зарубай на носі — її звати Аріадною! — огризнувся хлопець.

— Ну, пробач. Аріадна. Просто в неї ім’я таке незвичне. Перший раз подібне зустрічаю.

— А що? Ім’я як ім’я. Чим воно дивує? — звів брови Інокентій. — То що ти там хотіла?

— Що вона про мене розповіла?

— Про тебе? Вона — нічого. Але я все одно про твій «подвиг» дізнався, — чесно відповів Голубєв. — Невже той вчитель такий же молодий був, як і Фелікс Олександрович?

— Ні, не такий, — тихо відповіла Діана. — Вже дядьком… за сорок…

— І ти що, заради оцінки хотіла лизатися із ним? — фиркнув Іно, спираючись на стіну.

— Він мене серйозно валив! — вигукнула у своє виправдання дівчина, а потім, перелякано озирнувшись, почала шепотіти. — Безпідставно! У той день залишив після уроків у класі і тонко натякнув, що йому мій розум абсолютно по цимбалах. Я і так часто отримувала прочуханки від батьків за оцінки, і мені не хотілося знову чути їхні крики та ствердження, що я цілком безнадійна. Вони в мене ніколи не вірили. Тому… В мене не залишалось вибору…

— Вибір є завжди. Які б не були батьки, але у таких випадках необхідно їм все розповідати, — промовив Іно. — Вони єдині, хто безкорисно будуть допомагати.

— У мене з ними вкрай напружені стосунки. Тато і мама скоріше повірять в те, що я когось спокусила, ніж у те, що мене саму мало не зґвалтували… — сумно сказала Діана, заламуючи руки.

Арія ще ніколи не бачила, щоб Діана так хвилювалась перед хлопцями. Через шум у коридорі Доброславська не чула, про що йшла розмова, але вона була явно нелегкою.

— То що? Чим це все закінчилось? — трохи пом’якшав Інокентій.

— А нічим… Цей йолоп забув зачинити кабінет. До класу ввійшла завуч за журналом і все побачила. Той почав виправдовуватися, що я сама все спровокувала і вже давно хотіла таким чином підвищити свої оцінки. Все, як по плану: викликали батьків, зібрали педраду, виключили зі школи. А мої любі мама і тато повірили словам цього педофіла, а не мені, своїй рідній доньці. В нього, бачте, дипломи, нагороди, він один з найкращих учителів у школі! Батьки не захотіли мого навчання у престижній школі, аби було менше пліток і проблем, тому я довчаюся у цій дірі. Сказали, що це місце найкраще для мене підходить, — Діана з біллю та огидою скривилася. — Після цього я остаточно розчарувалась у них і не можу їм довіряти. Вони привітні при людях, грають роль ідеальних батьків, сюсюкаються зі мною, як з маленькою. Але вдома знімають свої маски і показують своє справжнє ставлення до мене. Брата старшого не чіпають, ні, він для них пуп Землі, Оксфорд закінчує, а я що? А я нічого, порожнє місце, — завершила Райська і винувато подивилась на Інокентія. — Мені дуже соромно за той випадок, бо краще б я вислухала один день закиди батьків щодо оцінок, аніж до сьогоднішнього дня, що в них виросла повія. Звинувачують у всіх гріхах земних, у тому, що я мало не підірвала їм репутацію, бо вони відомі люди у місті.

— Весела ситуація, нічого сказати, — сумно хмикнув Інокентій.

— Я навіть рада, що мене виключили зі школи, бо я не змогла б знаходитись в одному приміщенні із тією поганю.

— Я чув іншу інтерпретацію цієї історії…

— Але це правда! Все, що я розповіла, чиста правда! — Діана схопила за руку Іно і почала його трясти. — Будь ласка, повір мені! Я нікому не розповідала і взагалі не знаю, де це ти все почув, бо ніхто майже нічого не знає. Але те, що я кажу — правда!

— Я тобі вірю, — кивнув Інокентій.

— Дійсно? — з надією глянула на хлопця Райська.

— Дійсно, — запевнив її той.

— Дякую. Дуже тобі дякую, Іно. Будь ласка, хай це залишиться між нами, добре? — попросила Діана, вдячно посміхаючись. — Навіть сестрі своїй не кажи, бо цим фактом біографії я не дуже пишаюсь.

— Домовились. Тільки чому ти мені це розповіла?

— Чомусь мені здається, що я можу тобі довіряти, хоча ми тільки-но познайомились. Іно, я щиро каюся, я зробила тоді величезну помилку і дуже жалкую про це. Якби ж тільки можна було повернути час назад! Прошу, не цурайся мене! Мир? — Діана відігнула від кулака мізинець і підняла руку вверх.

— Ми наче і не сварились, але… — мізинець Інокентія переплівся разом із Діаниним, і хлопець всміхнувся, — мир.

Іно ще деякий час поговорив з Діаною щодо майбутньої поїздки, а тоді приєднався до сестри та Аріадни і пішов до класу. Арія питально вглядалася йому у вічі, а Домініка все знала завдяки своїй телепатії.

— Дивовижно, щоб таке стерво перед кимось виправдовувалось, — відізвалась Ніка. — Хоча з такими мамусею і татусем… Не дивно, що вона стала подібною до них. Ти неабияк зацікавив Діану, братику, якщо вона довірила тобі цю таємницю. Ти ж і так все прочитав у її думках.

— Зовсім ні, я не читав їх, — відповів хлопець, викликавши здивування Арії та Ніки. — Впевнений, що мало хто любить, коли копирсаються у їхніх головах. Я дав Діані можливість висловитися самостійно. Я підозрював, що в неї не все просто. А те, що прочитав у її думках минулого разу, лише одна сторона медалі.

— І що, ось так просто їй повірив, навіть не переконавшись, чи правда це?

— Щоб зрозуміти, бреше людина чи ні, достатньо лише подивитися їй у вічі, — філософськи мовив Голубєв. — А очі Діани не брехали. Навіть такі, як вона, мають право на розуміння та увагу. Якщо вона вирішила все розповісти, а тим паче правдиво, отже, не така вже вона і погана.

— А… про що, власне, ви розмовляли? — поцікавилася Аріадна.

— Про виключення Діани з її колишньої школи.

— О! Точно, хотіла запитати! — Доброславська згадала, що її турбувало від появи Діани у цій школі. — Чому її виключили? Що вона вкоїла?

— Аріє, там заплутана історія. Я не можу тобі розповісти, бо пообіцяв мовчати. Проте Діана у тій ситуації абсолютно невинна.

— Ну, не абсолютно, але винний у більшій мірі вчитель, — мовила Домініка, але Іно заперечно похитав головою.

— І вчитель також ні.

— А хто ж тоді?

— Батьки, — сумно сказав хлопець, штовхнувши двері класу.

***

Масові перездачі, доздачі та контрольні змушували одинадцятикласників затримуватися у школі ще після уроків. Але тяжче за всіх довелося Голубєвим, бо їм, як учням за обміном, необхідно було писати чи не по п’ять робіт на день. Арії не було сенсу залишатися з ними, тому вона пішла додому. Маргарита міцно спала, і дівчина вирішила її не турбувати.

Хоч минулого вечора небо вкривали хмари, сильного дощу не було, і наступного дня вже припікало весняне сонце.

Доброславська раптом збагнула, що двійнята ще з самого ранку нічого не їли. Вона здивувалась, як їм вдавалось підтримувати мозок у тонусі під час виснаження. Напевне, це завдяки їхнім тренуванням з бойових мистецтв. Але Арію гризли сумління, що вона вже пообідала, а Домініка та Інокентій сидять голодні над фізикою. Тому дівчина швидко поробила бутерброди, закинула їх у рюкзак і чимдуж помчала назад до школи.

Сутінки вкривали небо. Зараз темнішало пізніше, але ще не настільки, як у літню пору. До того ж сьогодні вони були незвичної краси. Аріадна милувалась, як червоний диск потроху опускається до землі, а хмари відбивають червоно-рожеві промені. Дівчина давно не бачила такого неба. Хмари у її очах вимальовували цілі пейзажі з озерами, луками та лісами. Їх не можна було просто так помітити. У кого тільки Доброславська не питала про ті небесні краєвиди — ніхто не міг зрозуміти, що там зображено. Можливо, це її уява з неточних ліній хмарин малювала картинки. Але вони були настільки вражаючими, що дівчина із задоволенням спостерігала б за ними до самої темряви. Але високі будинки міста закривали небо, не даючи змоги збагнути все мистецтво, яке Арії так хотілось комусь показати.

Поряд зі школою стояла багатоповерхівка, у скляних вікнах якої відбивалося сонце і його світіння. Аріадна чомусь збагнула — з даху того будинку буде чудово розгорнутий краєвид. Їй так хотілось побачити небо у широкому ракурсі, що вона без жодних сумнівів зайшла у будівлю і сходами піднялась на останній поверх.

Дівчина страшенно зраділа, побачивши відчинені дверцята, які вели на дах. Зазвичай їх запирали у всіх будинках, але цього разу пощастило. Арія не здивувалась, бо хтось був на даху. Але її здивувало, що цей хтось виявився її вчителем із зарубіжної літератури. Юнак стояв обличчям до заходу, поклавши руки на пояс. Його піджак з краваткою лежали поряд на цементній підлозі. Арія спочатку хотіла непомітно піти, але випадково зачепила якусь бляшанку, і та зі дзвоном покотилася вниз по сходах. Фелікс Олександрович обернувся, почувши звук, і Доброславська мало не зомліла від сорому. Її обличчя стало подібним до помідора, щойно вона помітила, що сорочка вчителя була розщібнута, оголивши його торс.

— Мишеня? — юнак, як завжди, геть не розгубився. — А ти що тут робиш?

— Я… я… я… я… — Аріадна відчувала, що втрачає голос. — Захід… по… подив… дивитися… хтіла…

— Вибрала чудове місце, — похвалив Фелікс Олександрович і знову повернувся до сонця.

Його зовсім не спантеличила присутність дівчини, навіть трохи підняла настрій.

— Сьогодні небо незвичайне, ти так не вважаєш, мишеня?

— Так… — погодилась та. — Саме тому я… я хотіла краще все… розгледіти… Ви не будете проти, якщо я… тут трохи постою?

— Ні, звичайно. Чого ти там завмерла?

Аріадна, перелякано притиснувши до себе рюкзак з бутербродами, повільними кроками попрямувала до вчителя. Їй було страшенно ніяково. Очі на долю секунди помітили, що тіло Фелікса Олександровича було гарно підкачане, з плавним рельєфом м’язів. Арії стало ще більш ніяково, бо вважала себе повною, а скинути вагу не вдавалось. Часу на спорт не вистачало, а дієти не вдавалися, бо через напруження в школі завжди хотілося їсти. Дівчина засоромилась, що розглядає вчителя, і швидко заплющила очі. Та щойно звернула свій погляд на небо, як відразу забула і про свою недосконалість, і про незвичний вигляд Фелікса Олександровича. Її прикував до себе пейзаж, який розгорнувся навколо них. Очі Доброславської радісно і щасливо засяяли, всі проблеми з голови щезли, ніби за повелінням чарівної палички. Зараз існувало лише одне — краса.

— Що, подобається захід сонця? — запитав Фелікс Олександрович.

— Звичайно! Він такий неймовірний! Я обожнюю милуватися заходами сонця! — захоплено видихнула Арія.

Вона ледве стримувала у собі бажання перетворитися на Архангела і полетіти ввись. Але сумна думка про те, що вона ще не вміє добре літати, опускала її на землю. Дівчина насолоджувалась тим, що бачить зараз.

— Кожний захід неповторний, — сказав юнак. — Я бува заходжу сюди помилуватися.

— Є чим. Обожнюю заходи сонця. І світанки також. Але заходи більше. Якби я раніше знала, що звідси відкривається такий краєвид, то, напевне, тут і оселилася б. Більше мені нічого не треба.

— Ну, не можна ось так відокремитись від світу, мишеня, — мовив Фелікс Олександрович, хитаючи головою. — Кожний, хто народжується, має внести якусь краплинку у загальний розвиток життя. А звичайне споглядання за тим, як сідає сонце, нікого щасливим не зробить.

— Це не так, — Арія вдихнула на повні груди прохолодне повітря. — Іноді варто подивитися на таку красу, аби відчути себе щасливою людиною і дякувати Богові за життя. Саме такі моменти дають енергію рухатись далі, заради них хочеться жити, вони викликають радість та посмішку.

Юнак ледь-ледь всміхнувся кутиками вуст. Він мовчки сів на підлогу і підняв голову вверх. На небі вже проявлялися поодинокі зорі та молодий місяць. Аріадна також присіла, аби не височіти над вчителем.

— Скажи мені, мишеня, — звернувся до неї Фелікс Олександрович. — Як ти робиш свій вибір — на користь собі чи на користь багатьох інших?

— Тобто? — не зрозуміла дівчина.

— Уяви ситуацію: ти лікар, і в один день до тебе привозять відразу двох важкохворих пацієнтів, яким терміново потрібна пересадка, скажімо, серця. Але воно в тебе одне, і ти маєш зробити вибір, кому його «вручити». Перший пацієнт — відомий вчений, професор, науковий діяч, який визволив з того світу багатьох людей і знаходиться за крок від винайдення однієї чудодійної вакцини. А другий — твоя кохана людина. Звичайний хлопець, не відрізняється від решти, працює будівельником. Але все ж він той, без кого ти не тямиш життя. Кому ти віддаси серце?

Це питання загнало Аріадну у глухий кут. Вона звикла уникати ситуацій, де від її вибору щось залежить. Хоча випадок з її силою Архангела був надзвичайно схожий із запропонованим.

— Це тяжка дилема, — сказала вона задумливо. — І тут залежить від того, чому людина більше довіряє — розуму чи почуттям.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо керуватися почуттями, то, звичайно, віддаси серце коханій людині, аби зробити себе щасливим. Але якщо розумом, то тому професору, адже він видатна людина, яка лікує і рятує інших. Можливо, саме його допомога дуже необхідна багатьом.

— А як вчинила б ти? — наполягав учитель.

— Я? Не знаю… — Аріадна відвернулась, не витримавши пильного погляду Фелікса Олександровича. — Я б… напевно, зробила вибір на користь… коханої людини…

— Так кажуть всі, — видихнув юнак і скорботно опустив голову. — Дозволь розповім про наслідки кожного варіанту. Якщо вибираєш вченого, то помирає твій коханий. Але завдяки цій операції професор завершує вакцину, скажімо, від раку. Таким чином, завдяки жертві однієї людини рятуються тисячі. І хоч тобі надзвичайно гірко, але ти знаєш, що так буде краще для всіх, і пізніше відпускаєш своє горе. А тепер другий варіант, коли обирається кохана людина. Ти щаслива, що у вас все добре, ви радієте, смієтеся, насолоджуєтеся життям. Але триває все це недовго, бо в лікарні починає збільшуватися кількість пацієнтів, і згодом виявляється, що їм може допомогти тільки покійний професор. На пересадку серця все більше і більше потребуючих. І раптом ти дізнаєшся, що маєш таку ж хворобу, як інші. І вже перед іншим лікарем постає вибір — віддавати серце тобі чи, наприклад, депутату Верховної Ради. Як вважаєш, кого він обере — того, хто вершить долю країни, чи звичайного рядового медпрацівника?

— Такі речі не можна порівнювати! — спалахнула враз Арія. — Це… Це негуманно!

— На жаль, дуже часто подібні ситуації трапляються, — спокійно мовив Фелікс Олександрович. — І не тільки в лікарів. Згадати хоча б нашу с тобою розмову тиждень тому, коли ми обговорювали «Перевтілення» Кафки. Ти навела цікавий приклад — або рятувати життя світу і втратити власне, або жити у своє задоволення, але недовго, бо загине все…

— До чого ви хилите, Феліксе Олександровичу?

— До того, — тяжко зітхнув він, склавши руки у «замок», — що інколи потрібно робити так, як краще для всіх. У цьому полягає взаємодія між людьми.

— Але того разу ви казали геть інакше, — ледь тихо відізвалась Аріадна. — Що кожний має жити тільки для себе.

— Ти зробила неправильний висновок, мишеня. Ми маємо жити для інших, але не забуваючи про себе. Як в Біблії написано? «Возлюби ближнього свого, як самого себе».

— Тоді я взагалі ні бельмеса не розумію, — Аріадна похитала головою, ніби відганяючи надокучливих мух. — Як же вкластися у цю ситуацію?

— Якщо чесно, я і сам ще не зовсім всього розумію. Тому і хотів з кимось поговорити про це, — Фелікс Олександрович замовк, і його погляд знову метнувся до сонця.

Арії було дуже дивно це чути. Зазвичай юнак знав відповідь на будь-яке запитання, а особливо на ті, які стосувалися одвічних людських проблем. Він завжди виглядав упевненим, коли розповідав про них на уроках учням. А зараз, як не дивно, був трохи розгубленим. Аріадна і сама не знала, що сказати, бо саме таку дилему вона намагалася розв’язати у своєму житті.

— Феліксе Олександровичу, а знаєте, про що я подумала? — мовила Доброславська до вчителя, а той зацікавлено повернув до неї голову. — Кожний має вибрати ту золоту серединку між собою та іншими, аби вдовольнити обидві сторони. Ми маємо прожити так, щоб внести у загальний розвиток, у загальний кошик щастя щось нове, краще, а також зробити приємним своє життя. І… щодо серця… Не можна обирати, хто з людей важливіший, бо і професор робить добру справу, лікуючи хворих, і звичайний хлопець-будівельник, бо завдяки його праці у когось з’являється притулок і житло. Але лікар в першу чергу повинен керуватися розумом і усвідомлювати, що завдяки своїй жертві професор зможе врятувати тисячі таких же хворих. Таким чином, комусь буде подароване добро. Роблячи щасливими інших ми ощасливимо і себе. Можливо, це здається несправедливим. Але тільки на перший погляд. Моя мама завжди казала, що світ базується на законах, головний з яких саме справедливість. Добро повернеться добром, а зло — злом. Це трапиться відразу або потім, через багато років. Або взагалі в наступному поколінні. Тим паче я… вже точно впевнена… що потойбічне життя існує. Знаючи це вже не так страшно і помирати.

Настало мовчання. Фелікс Олександрович певний час обдумував усе, що сказала Аріадна. Дівчина не знала, чи погоджується він з її думкою, але для себе Арія нарешті все вирішила.

Останні промені сонця заховались за горизонтом, і лише пурпурна смуга вздовж нього нагадувала, що кілька хвилин тому червоний диск був на небі. Місяць набув більш чіткіших обрисів, а зірок значно побільшало. Повітря стало прохолоднішим. Аріадна пожалкувала, що не взяла із собою куртку. В неї побігли мурашки по шкірі, коли вона знову звернула увагу на напівроздягнутого юнака.

— А вам… не холодно? — обережно запитала вона. — Може, піджак накиньте, а то захворієте.

— Я не боюся холоду. Ти вже вибач, що я у такому вигляді, я щось розслабився, — Фелікс Олександрович защебнув сорочку. — Знаєш, мишеня, дякую тобі. Ти мені дещо підказала.

— Це вам дякую. Ви мені також на дещо відкрили очі.

— До речі, мишеня, а що ти тут робиш о цій порі? — раптом поцікавився Фелікс Олександрович.

— Ой! Я й забула! — Аріадна стукнула себе по лобі і підірвалася на ноги. — Іно з Нікою досі в школі, я їм бутерброди принесла. Вибачте, будь ласка, я мушу йти. До побачення.

— Звичайно, бувай, — кивнув той.

Арія швидко побігла до виходу, але на півдорозі, про щось згадавши, зупинилась. Вона обернулась і мовила стиха до Фелікса Олександровича:

— А можна вам запитання?

— Так, давай.

— А який вибір зробили б ви?

— Я? — перепитав юнак, не відриваючи погляду від неба. — Я б обрав кохану людину.