Крила Аріадни. Частина 1. Подих стихій

5. Під хмарою підозр (2)

— Я скоріше повірю у те, що він — Вершник, аніж що він з високим рівнем інтелекту, — буркнув Інокентій те ж саме, що й Василісі, склавши на грудях руки. — І, до слова кажучи, не треба знімати підозри з решти. Деякі можуть не носити свої талісмани на собі, а, наприклад, у сумці ховати, ось їх розум і залишається відкритим. А ми з Нікою просто фізично не маємо змоги одночасно прошарювати голови тисячі людей і виловлювати їхні думки.

— Взагалі, — Домініка закинула назад голову, — ми, якщо дуже постаратися, зможемо пролізти у свідомість когось із «інтелектуалів», проте задля цього знадобиться дуже багато сили, навіть для однієї людини. Є ризик, що після подібної процедури ми зомліємо посеред уроків. А сама розумієш, крім нашої боротьби з Мальдераною є боротьба з гранітом науки, себто школою та випускними іспитами. У тебе свої екзамени, у нас свої у Москві, на час проходження яких нам доведеться повернутися.

— Так, розумію, — трохи похнюпилась Доброславська. — Отже, Фелікс Олександрович або дуже розумний, або мальдеранівець?

— Саме так. Або і те, і друге. Ось це був би цікавий розклад!

Інокентій раптом зірвався з місця зі стривоженим обличчям і швидко надягнув куртку. На плече закинув портфель і звернув свій погляд на небо.

— Що таке? — здивувалась Арія, спостерігаючи за ним.

— Рада Консулату викликає. Є якісь новини. Треба терміново йти.

— З чого ти взяв?

— Для цього є свої знаки, — пояснила Домініка, коли Іно вже побіг з подвір’я школи. — І їх неможливо описати. Щось на зразок внутрішнього голосу.

— А коли ви мене познайомите з Василісою?

— Скоро, Аріє, скоро.

Аріадна розчаровано опустила голову. Вона так хотіла вже швидше зустрітися з Василісою, другим Архангелом! Тим паче та володіє стихією матері Арії. Інокентій і Домініка дуже багато говорили про Василісу з величезною повагою. Доброславській хотілось подивитись на цю дівчину, що в ній такого захоплюючого.

Над Аріадною повисла чиясь довга тінь. Піднявши очі, вона побачила довговолосого юнака в прямокутних окулярах.

— Добридень, Феліксе Олександровичу, — привітались дівчата, а в Аріадни серце приємно тьохнуло.

— Вітаю. Слухайте, — почав учитель, сідаючи поряд з Арією та Нікою на лавку, — я за вас перехвилювався! Чув про «Льодове Містечко». Це жахливо. Ви були тоді там?

— Так, у самому епіцентрі подій, — підтвердила Аріадна, приємно вражена за турботу вчителя. — Це відбулося хвилин за п'ятнадцять після того, як ви пішли.

— Ну і ну, — похитав головою Фелікс Олександрович. — Ви хоч всі цілі? Інокентія я бачив, а як Маргарита?

— З нас лише вона і постраждала, — відповіла Домініка співчутливо. — Впала і вдарилась головою. Але, дякувати Богові, жива. Струс є, але жива.

— Це дуже добре, — полегшено зітхнув Фелікс Олександрович. — Дивовижа якась!

— Хіба це дивовижа? — насупилась Ніка. — Люди загинули! Серед них були і діти! Це жахіття!

Аріадна заплющила очі, згадавши кров і тіла людей, розкиданих по кризі. Вона картала себе за те, що її здібності не можуть повертати мертвих. Від моторошних спогадів її тіло затремтіло і здригнулося.

— Мишеня, що з тобою? — стурбовано перепитав учитель.

— Я неначе у страшному сні побувала, — Аріадна сильніше напружилась. — Мені було страшно. Надзвичайно страшно. Добре ще за себе, а так за Ніку, Іно та Марго. Я б не пережила, якби втратила ще й сестру. Феліксе Олександровичу, я почала лякатися будь-якого шурхоту.

— Воно й не дивно, — хмикнув той, з розумінням дивлячись на Арію. — Не кожна доросла людина витримає подібне видовище. Ще й, кажуть, янголи якісь з’явилися…

— О, та це взагалі нісенітниці, — відрізала Домініка, махнувши рукою, ніби відганяючи муху. — Мало що людям може привидітися у шоковому стані! Глюки!

— Можливо, але як ти поясниш однакові галюцинації у всіх? — Фелікс Олександрович глянув зацікавлено на ученицю.

— Легко! Усі ті люди мало не з того світу повернулися. За крок перед смертю навіть у найвідчайдушніших атеїстів душа звертається до Бога, — відповіла, навіть оком не кліпнувши, Ніка. — От вам і янголи, і демони.

— Наскільки мені відомо, демонів якраз ніхто і не бачив… Та річ не про це. Не можу не погодитись із твоїми думками, Домініко, — потиснув юнак плечима. — Згадайте з «Майстра і Маргарити» Івана Бездомного. Як він з Берліозом впевнено переконував Воланда, що не існує Бога! А щойно Берліоз потрапив під трамвай, як Бездомний відразу начепив на свої груди ікону і так пішов до МАСОЛІТу. Неймовірно, що тільки не робить страх із людьми. У страху вони розкривають свої справжні обличчя, які, на жаль, не завжди є приємними. Тут вам і зрада, і заздрість, і боягузтво, приховане за хвастливою маскою хоробрості та відваги. Я не хочу сказати, що страх це погано, — виправився Фелікс Олександрович, побачивши, як Арія знітилась. — Це природний інстинкт, підсвідомий захист від небезпеки. Але не можна його плутати з боягузтвом. Боягузтво є тяжким пороком. Так і Булгаков вважав, бо воно тягне за собою інші гріхи. Ось скажи, мишеня, як ти поводилась у тій ситуації?

— Ноги тремтіли… Хотілося втекти, зникнути…

— А ти так вчинила?

— Ні, я шукала Ніку, Іно та Марго.

— Ось бачиш! — вдоволено клацнув пальцями юнак. — Ти не покинула близьких людей, а прийшла їм на допомогу. Отже, не все так погано.

Аріадна спочатку невпевнено потупилась, а потім сама собі всміхнулась. Адже справді, вона не втекла. Хоча і втекти не могла. Але ж якби хотіла, то махнула б на все і підірвала б до біса те «Льодове Містечко». Та й хлопчика рятувати ніхто не змушував. Отже, хоч якась сміливість в неї є.

— Це ти мені годинник повернула, мишеня? — запитав раптом Фелікс Олександрович.

— Так, я, — кивнула Доброславська. — Ви забули його у кафе.

— Дуже тобі дякую. Це дуже цінна для мене річ. Дуже…

Арія помітила в очах учителя сум і зрозуміла, що не тільки вона має тривожні спогади. Але дівчина не наважилась про щось питати. Аріадну влаштовувало те, що вона зробила для свого улюбленого Фелікса Олександровича щось приємне. Була думка залишити в себе на пам'ять годинник, але це було б схоже на крадіжку.

— Я мушу йти, — сказав учитель, встаючи з лавки. — Ви, до речі, не бажаєте поїхати до печери? Я вам гарантую, це незабутнє задоволення і враження.

— Навряд чи, — зітхнула Домініка. — Екстриму і так вистачає.

— Все ж я раджу поїхати, — кинув наостанок Фелікс Олександрович. — Багато втратите, якщо там не побуваєте. Даю слово, що печера не обвалиться, тому не бійтесь.

В Аріадни всередині все запалало. Їй так хотілося у цю поїздку, але не мала бажання сваритися і сперечатися з Іно. Тому вона терпляче прийняла рішення чекати доказів, що Фелікс Олександрович — не Демон. Бо як людина з добрим серцем може бути злою?

***

У приміщенні Консулату була дивовижна тиша, як у храмі. До того ж, на здивування Іно, крім Василіси у залі засідань Ради Консулату він нікого не зустрів. Але це його не засмучувало. Коли Голубєв зайшов до зали, Архангел Повітря саме стояла із заплющеними очима навпроти величезного дзеркала, тримаючи праву долоню на його поверхні. Зі сторони здавалося, що тут знаходиться лише тіло дівчини, а її душа і розум геть в іншому світі або вимірі. Інокентій не хотів тривожити Василісу, але щойно він спустився мармуровими сходами до колонної зали, як Архангел глянула на нього.

— Вітаю тебе, Іно, — посміхнулась вона. — Дякую, що зайшов.

— Є якась інформація? — відразу перейшов до діла хлопець.

— Є. Ми встигли опрацювати усіх викладачів та одинадцятикласників.

— За добу? — здивувався Інокентій. — Рада добряче попрацювала.

— Так, є чим пишатися, — погодилась Василіса. — Отже, хто тебе в першу чергу цікавить?

— Фелікс Сараула та Федір Соколенко, — чітко сказав Інокентій.

Миттєво поверхня дзеркала здригнулась, як вода, і на ній з’явилось зображення Фелікса. Василіса знову заплющила очі, не забираючи руки, і ніби «зчитувала» інформацію з дзеркала.

— Спочатку Фелікс Расказов, — мовила вона.

— Не Расказов, а Сараула, — виправив Іно.

— При народженні він був Расказовим, — Архангел заперечно помахала вільною рукою перед Голубєвим. — У нього доволі цікава біографія… О, я тепер розумію, чому він так багато уваги приділяє Аріадні… Тяжке дитинство… Він також сирота.

— Сирота? — здивувався Іно, склавши на грудях руки. — Ніколи б не подумав.

— Фелікс походить із родини лікарів, — розпочала розповідь Василіса, роблячи певні паузи. — Мати і батько були професорами, працювали в лікарні офтальмологами. Мали будиночок на П’ятничанах, невеличкий садочок. Жили незаможно, але більш-менш… Фелікс — єдина дитина, якій батьки приділяли увесь вільний час. Але у новорічну ніч, коли хлопчикові було чотири роки, до їхнього будинку увірвалися троє грабіжників, вбили батька, а матір серйозно поранили. Вона померла за три тижні у лікарні. Феліксові неймовірно пощастило… Як потім казали в міліції, коли злодії збирались із ним покінчити, в них раптово виникла суперечка, у результаті якої сталася перепалка. Один із них зарізав двох інших і разом з усім краденим, геть забувши про хлопчика, зник. Малого відправили до дитячого будинку. За два роки Фелікса усиновили, після чого він став Сараулою. Ще з дитинства мав природжені розумові дані, тому без жодних проблем після першого класу пішов відразу у п’ятий… Закінчив школу із золотою медаллю та педуніверситет з червоним дипломом. А знаєш, який у нього був середній бал шкільного атестату? 11,8.

— 11,8? — перепитав Інокентій. — Тоді зрозуміло, чому я не міг прочитати його думки.

— Іно, — притиснула до себе руку Василіса, — я нічого підозрілого в ньому не побачила. Відмінник у школі та університеті, жодних проблем із поведінкою, порушеннями, міліцією. Фелікс чистий, немов вода.

Інокентій невдоволено прикусив губу. Саме це йому не подобалось. Голубєв про щось розмірковував, продовжуючи пильно дивитися на зображення Фелікса Олександровича. А потім махнув рукою, і поверхня дзеркала знову здригнулась. Цього разу виплило обличчя Федора.

— А що про цього можна сказати?

— Про цього? — Василіса уважно придивилася до Федора і почала щось пригадувати. — Знайоме обличчя. Я точно його десь бачила серед мальдеранівців. На 90% впевнена, що він — Демон. Федір Соколенко… О, тут набагато цікавіше! Хм… Раннє дитинство особливо нічим цікавим не відрізняється, щоправда, вчителями було помічено його байдужість до всього навколо, особливо до норм поведінки та правил. Вже у підлітковому віці починає активно дружити зі скінхедами. Хоча він з ними зв’язався не тому, що поділяє такі ж погляди. Скоріше, аби просто примкнути до якогось угрупування. Батько — програміст, матір — касир на автовокзалі. Родина непогана, батьки добре виховані, а ось хлопця не туди понесло. Тричі в міліцію потрапляв. Нині він зі скінхедством зав’язав. Але, загалом, непутящий.

— І те, що він — мальдеранівець, більш вірогідніше? — пробубнів невпевнено Інокентій під ніс.

— Саме так, — підтвердила Архангел. — Більшість мальдеранівців мають саме таке минуле, бо вони протистоять правилам і законам, встановленими суспільством і людством. А іліаннівці — навпаки. Шкода, що дзеркало не фіксує пам’яті людей, коли вони перетворюються на Янголів чи Демонів. Тоді було б дуже легко встановити, хто є хто.

— Все одно я більше схиляюся до кандидатури Фелікса, — наполягав на своєму хлопець. — А цього він міг попросити наговорити Аріадні зайвого.

— Чому ти так напосів на нього? — дивувалась Василіса, подивившись на Голубєва. — Чим він тобі не подобається?

— Всім! — відрізав Іно і вдарив кулаком у долоню. — Всім! За дивним збігом обставин, він завжди з’являється в потрібну мить. Коли на Аріадну матір Гени напала, коли на ковзанці каталися — завжди з’являвся ВІН! До того ж на нього немає детальної інформації, а тільки у загальних рисах. Ще й раптово запропонував якусь поїздку до печери. А в Аріадни, тільки-но вона дізналась, що й Фелікс їде, очі аж засяяли! Без телепатії зрозуміло, що вона погодиться.

Василіса посміхнулась і закотила очі. Вона відійшла від дзеркала, повернувшись спиною до Інокентія.

— Якщо тобі подобається Аріадна, то скажи їй, — зненацька мовила Архангел.

Іно аж здригнувся від почутого, а його вуха запалали.

— Та ви що, змовилися всі?!

Але Василіса очікувала побачити таку реакцію і задоволено хмикнула. Дівчина повернулась обличчям до збентеженого хлопця і пильно подивилась йому у вічі.

— Залиш того Фелікса у спокої, Іно. І Аріадну також залиш. Якщо їй подобається вчитель, то це не означає, що він обов’язково Демон. Це просто підліткові симпатії…

— Якби ж він їй подобався як вчитель і якби ж це були просто симпатії… — фиркнув Інокентій, дивлячись на дзеркало. — Вона в нього закохана. Аріадна ще така мала та наївна…

— Вона старша тебе на рік, — зауважила Василіса.

— Хай навіть так, але поводиться, неначе дитина. На що вона сподівається? Вчителям не дозволено крутити шури-мури зі своїми учнями.

— Аріадна буде ученицею Фелікса лише два місяці, — заперечила Архангел, склавши пальці докупи. — Після школи вони мають право на стосунки. А ти намагаєшся відгородити Аріадну від почуттів.

— Я хочу її захистити! — закипав Інокентій, а голос помітно зростав у децибелах.

— Своїми параноїчними заходами ти нічого не досягнеш, а лише відвернеш Арію від себе. Хіба ти цього хочеш? Аби бути Хранителем Архангела необхідна її цілковита довіра. А з такими темпами ти не надто піднімешся в її очах.

Інокентій замовк. Він хотів щось заперечити Василісі, але не міг підібрати жодного слова. Архангел в очікуванні спостерігала за ним, готуючись до нової хвилі протесту, але хлопець, вгамувавшись, спокійно мовив: «Давай інформацію про решту вчителів та випускників». Дівчина полегшено зітхнула і підійшла до дзеркала. Їй довелося витратити трохи більше часу на концентрацію, але згодом вона знову розпочала оповідь.

— Отже, далі в нас Ольга Петрівна Стоженко, вчителька математики…

***

На кухні Аріадна калатала посудом, готуючи вечерю і водночас прибираючи. Деякий час на ній будуть всі домашні турботи, оскільки Маргарита через струс мозку мусила дотримуватись постільного режиму. Вона цілий день спала або дивилася телевізор і не пропускала жодного випуску новин, де кожний раз розповідали про «Льодове Містечко» і висували здогадки, що то було. На щастя, втрата зору була тимчасовою. Аріадна, звичайно, докладала зусиль для лікування Марго, але одужання тривало не так швидко, як хотілося б. Процес можна прискорити, перетворившись на Архангела. Але робити це перед сестрою суворо заборонено. Тому Аріадна користувалася тільки тією силою, яку може випромінювати в образі людини.

— Ну? Є щось новеньке? — запитала вона у Марго, ставлячи тацю з їжею поряд із сестрою.

— Є цікаві гіпотези, а є зовсім безглузді. У тому числі про янголів, — буркнула Маргарита.

— Чому? — здивувалась Аріадна. — Може, тут справді задіяна потойбічна сила?

— Ти ж була там, Аріє. І стверджуєш, що нікого підозрілого не бачила. Сенс мені вірити комусь іншому, а не тобі?

Аріадна ніяково склала пальці у «замок». Вона завжди казала своїй сестрі правду, за винятком її стосунків із однокласниками, а також всього, що стосувалось Янголів та Демонів. Тому дівчина просто промовчала.

— До речі, коли ти хлопчика рятувала, то як ти його звільняла від труб та уламків? — поцікавилась раптово Марго.

— Як не дивно, але вони чомусь були дуже крихкі. Мабуть, заледеніння так вплинуло… — проторохкотіла Арія перше, що спало на думку.

— Справді? Дивно… Від холоду навпаки міцнішими ставати повинні, — підняла брову Маргарита.

— Ну, не знаю… Цей випадок взагалі дуже таємничий. Сама бачиш.

— Послухай, Аріє… А ти точно нікого дивного не бачила?

— Якщо чесно, — почала Аріадна, розуміючи, що не дуже чесно, — то там неможливо було в паніці щось розгледіти. Я тебе дивом відшукала.

— Ех, Аріє…

Маргарита обійняла сестру і поцілувала її в лоб. Аріадна ледве трималася, аби не розповісти все Марго. Їй так хотілося поділитися усім, що з нею сталося за тиждень, так хотілося розповісти, що вже була за мить від смерті, так хотілося повідомити, що від неї може залежати доля світу… Але не можна.

П’янкий запах зеленого чаю із жасмином навіював меланхолію, а також сонливість.

— До речі, тобі що, подобається твій вчитель? — поцікавилася Маргарита.

Миттєво в Аріадни зникло бажання до сну.

— З чого це ти вирішила?

— Це очевидно. Я бачила, як ти дивилась на нього, — зауважила Марго, широко всміхаючись. — І не заперечуй! — відразу перебила вона, щойно Арія хотіла відкрити рота. — Я-то вмію відрізняти звичайне захоплення від дечого більшого…

— Ой, і звідки ж? — зіронізувала Арія.

— Ну… Це інше питання. А ми про тебе говоримо. Тому колися, сестричко!

— Він мені дійсно… трохи подобається, — зізналася Аріадна і відчула, як починає багровіти. — Він добре викладає, уважний до мене, допомагає завжди…

— А також неймовірно красивий! — перебила Марго і загиготіла. — Чи не так?

— Так. Особливо очі, — погодилась Арія. — Такі глибокі, незвичайні!.. Коли Фелікс Олександрович на мене дивиться, здається, що він бачить мене наскрізь. І я цього дуже боюся.

— Чому це? — Марго сьорбала чай і уважно слухала сестру.

— Я не хочу, аби він дізнавався про мої симпатії.

— Правильно робиш, — кивнула Маргарита, кладучи до рота печиво. — Бо, по-перше, він твій учитель. Коли закінчиться навчальний рік, от тоді і стріляй оченятами, а зараз ні в якому разі. По-друге, з такими красенями потрібно бути обережною. Вони небезпечні.

— Чим це?

— В них велика самооцінка, пихатість і вони люблять маніпулювати дівчатами, — неначе вирок констатувала Маргарита.

— Фелікс Олександрович зовсім не такий! — відразу заперечила Арія.

— Бла-бла-бла, бла-бла-бла, — Марго долонею зімітувала рота. — Скільки разів я це чула, а все одним і тим же закінчується. Зрозумій, сестричко, твій Фелікс — ще хлопчина. Так, він учитель, але дуже молодий. У нього гормони грають і досі хочеться яскравих пригод. Благаю тебе, будь розумною.

— На що це ти натякаєш? — насторожилась Аріадна, відсовуючись від сестри. — Фелікс Олександрович хоч і юний, але він набагато розумніший і мудріший за багатьох дорослих. Він добрий та чуйний. Завжди мені приємне каже.

— А де гарантії, що він не каже це іншим дівчатам? Не будь наївною.

— Ти вже починаєш, як Іно, — буркнула Арія, склавши на грудях руки. — Йому також Фелікс Олександрович не подобається.

— Я не кажу, що він мені не подобається. Доволі приємна людина. Але краще будь обережнішою, — попросила Маргарита і погладила сестру по голові. — До речі, щодо Іно… Як він тобі?

— Іно? — перепитала Арія. — Нормально. Він хороший друг.

— І просто друг?

— А що ти хотіла почути?

— Мені здається, що Іно — хороший хлопець, — сказала Маргарита, відставляючи убік чашку. — Ти б звернула на нього увагу.

— Іно дійсно чудовий, але… трохи неврівноважений. Чула, як він розмовляв із Феліксом Олександровичем?

— Ще б пак! — Маргарита засміялась і відразу схопилась за голову через біль. — Постійно забуваю, що спокійнішою треба бути… Ревнує. А якщо ревнує, то ти йому подобаєшся.

— Там трохи інша ситуація. Тим паче він зачарований моєю однокласницею, Діаною Райською.

— Будь-які чари можна розвіяти.

— Тільки не ті. Діана така… така… така гарна, така вишукана! А я, — Аріадна похнюпила голову, — сіра миша.

— Не кажи так. Я впевнена, що ти набагато красивіша за ту Діану, — запевнила Маргарита.

Але Арія лише похитала головою.

— Ні. У неї розкішне волосся, тоненька фігура, витончені риси обличчя… А в мене і вага зайва, і волосся якесь не таке…

— Це все піддається змінам, — Марго потерла між пальцями неслухняну прядку Аріадни. — Волосся скоро відросте, після іспитів похуднеш трохи, бо нерви дадуть своє. Тому на випускному затьмариш будь-кого.

— Не смійся наді мною! — ображено вигукнула Аріадна, підірвавшись з місця. — Я ніколи не зможу стати такою, як Діана! Тому навіть твоє застереження щодо Фелікса Олександровича не знадобиться, бо красивим людям подобаються також красиві, а не опудала!

— Аріє, я…— почала було Маргарита, але у цей момент у вхідні двері подзвонили.

— Пробач, я піду. Це, напевне, Іно повернувся, — сказала, не стримуючи гніву, Аріадна і вибігла з кімнати Марго.

Це був дійсно Інокентій. Його вже зустрічала Домініка, а Аріадна стала неподалік і з нетерпінням очікувала слів Іно. Вони пішли у кімнату двійнят і зачинились на замок.

— Ну? — пошепки запитала Арія. — Які новини?

Іно жестом попросив дати перевести дух, а потім заліз у свій рюкзак і дістав скляну кулю із зображеним на ній знаком Єдності Стихій. Аріадна здивовано подивилась на Домініку, але дівчину куля не здивувала. Доброславська перелякано здригнулась, коли раптом у ній з’явився туман! Димка всередині почала змінювати кольори.

— Це що таке? — запитала вона, не зводячи очей з дивного предмета.

— Біографії, — спокійно пояснив Іно і приклав долоню до скляної поверхні.

— Як це біографії? — переводила погляд Аріадна то на Інокентія, то на Домініку.

Та Голубєва приклала вказівний палець до губ, прохаючи таким чином Арію помовчати. Вони деякий час сиділи в тиші, а потім Іно, заплющивши очі, почав переповідати слово в слово ту інформацію, яку йому повідомила про вчителів та випускників Василіса. Це зайняло близько двох годин. Тепер Доброславська розуміла, чому Інокентій був таким втомленим.

— Консулат добре попрацював, — похвалила Домініка, коли її брат закінчив. — За добу зібрати стільки інформації…

— Я і половини не запам’ятала, — видихнула Арія. — Як тобі це вдалося, Іно?

— Я і сам майже нічого не пам’ятаю, — стиснув плечима хлопець. — Я зчитував спогади з цієї кулі. І саме тому взяв її із собою, аби краще проаналізувати кожну біографію.

Аріадна була вражена. Насправді вона слухала тільки про Фелікса Олександровича, а всі решта були байдужі. Її шокувало дитинство юнака і те, що він також сирота. Це пояснювало його турботливе ставлення до Арії. Вони дуже схожі. Як багато Аріадні було невідомо про Фелікса Олександровича!

— Земля викликає Арію. Аріє, як там справи на Місяці? — Іно легенько штовхнув її.

— Що? — отямилась від думок Аріадна. — Ти щось сказав, Іно?

— Сказав, — осудливо закивав той. — Сказав, що найпідозріліший — Федір Соколенко. Але треба все перевірити, аби не помилитись.

— А… так. Треба, — погодилась дівчина, намагаючись повернутися у реальність.

— Коли вже такі справи, то, братику, — звернулась обережно Домініка, — ми можемо тепер погодитися на поїздку до печери?

— Ні! — миттєво видав Іно, ховаючи кулю в шухляду. — Ні і ще раз ні!

— Чому? — надулась Ніка. — Адже ми знаємо того, хто вірогідніше за все є Демоном.

— Перше, — Іно підняв угору вказівний палець, — до печери якраз їде клас Федора і він з ними. Друге, — хлопець додав середній палець, — ще нічого не перевірено достеменно. Третє, — уверх здійнявся безіменний палець, — сама ситуація екстриму не обіцяє нічого хорошого.

— Але ж там буде багато людей! — заперечила Домініка, краєм ока позираючи на замовклу Аріадну. — І не так легко буде щось провернути ворогам.

— Це ризиковано! — наполягав на своєму Інокентій. — Я не можу дозволити…

— Іно, — раптом подавленим голосом звернулась до нього Аріадна, — я прошу тебе… Давай поїдемо. Я обіцяю, що це буде востаннє, коли я піду проти твоєї волі. Благаю. Поїдемо.

Інокентій ніяково поглядав на сумне обличчя Доброславської і всупереч усім своїм принципам відчув, що здається. Коли Арія щось у нього просить, то Голубєв ще більше забороняє, але чомусь тепер…

— Добре, поїдемо, — неохоче погодився хлопець. — Але там будеш слухатися нас.

— Дякую тобі, Іно.

Аріадна знала, що ця поїздка буде чудовою нагодою поспілкуватися із Феліксом Олександровичем і дізнатися більше про нього і його життя. А також, можливо, чи є між ними щось більше, ніж просто дружба вчителя та учениці. Проте наявність Федора дуже лякала. Арія не могла бути впевненою, що двійнята зможуть її захистити, бо під час бою з Кірою та Матвієм вони програли. Тільки випадкова фраза Кіри підштовхнула Доброславську до перетворення, що врятувало їм життя. І Інокентій, і Домініка також усвідомлювали свій промах. Це лише підливало масла у вогонь, додаючи ще більше сперечань та незгод.

Дівчина довгий час лежала у себе в кімнаті і дивилась на білу стелю. За вікном збирались хмари, які віщували тривалий дощ. Рівно тиждень тому Доброславська вперше побачила Воїна Сил, мальдеранівця. Вона довго ламала голову, чому він на неї не напав, коли була така гарна нагода: Арія ще не знала, що є Архангелом Вогню, не знала про дві Сили, які створили світ, поряд не було Голубєвих. Та в голову залізала зрадлива думка, що це їй могло привидітися, як попередження. Будмайданчик завжди був безлюдним, і Аріадна протягом довгого часу єдина знаходила у ньому прихисток та відчуження.

***