Крила Аріадни. Частина 2. Перехресне роздоріжжя

1. Не те місце, не той час (2)

***

Настала черга останнього іспиту. Якщо попередні Аріадна очікувала із панічним страхом, то тепер їй було байдуже — написати і забути. Байдуже, що іспит з математики вона пропустила, доки була в Канаді. Байдуже було, куди тепер поступати. Байдужим було все майбутнє, адже Доброславська вже вкотре собі повторювала — цього не мало бути взагалі. Тільки Фелікс, як на зло, не покидав голову. Його образ постійно вискакував перед очима дівчини, хоча вже декілька днів вона його не бачила і не чула. Про Сараулу нагадувало все — і кіпа художньої літератури на полиці, яку понакупляла і перечитала за цей рік Арія, і подарована сорочка Мироном, до якої торкався Фелікс, коли вони з Аріадною стояли під сяйвом місяця біля джерела, і рамка з фотокарткою її родини, бо зі зворотного боку було прикріплене фото Фелікса… А наскільки тяжко було вдавати свою ненависть до юнака, коли насправді серце належало тільки йому.

Доброславська настільки поринула у свої думки, що не помітила, як до аудиторії разом із учнями зайшов Федір. Він покликав Аріадну, і вона нарешті згадала, що незабаром розпочнеться іспит.

— Пощастило, що ми опинилися в одній аудиторії, — не приховуючи радості, мовив Федір. — Як настрій?

— Нормальний, — байдуже відповіла Аріадна.

— Не схоже… Фелікс також сам не свій.

«І ти туди ж», — з прикрістю подумала дівчина.

— Між вами щось трапилося?

— Між нами щось трапилось відтоді, як ми народились, — буркнула Аріадна. — Відтоді, як наші тіла зайняли Архангел Іліанни та Вершник Мальдерани.

— А якщо серйозніше? — домагався свого Федір.

— Якщо серйозніше, то не твоя справа.

— Після іспиту побазікаємо, — кинув хлопець, займаючи своє місце, бо прийшли екзаменатори.

Аріадна не дуже і збиралася розмовляти із Федором. Але під кінець іспиту відчула гостру потребу із кимось поговорити, принаймні трохи.

Соколенко повів її до будмайданчику, а саме до будиночку, де він, будучи вороною Клео, бачився з Аріадною. Дівчина спочатку поводилася дещо насторожено, але Федір показав їй своє зап’ястя. На ньому красувалась іліаннівська мітка.

— Коли ти вже встиг? — здивовано запитала Доброславська.

— Коли ти зникла, — відповів Федір. — Іно дуже активно намагався знайти хоч якусь ниточку до тебе. Я підвернувся йому під руку. Звісно, що нічого путнього сказати не зміг, а Голубєв на нервах взяв і запечатав. Я навіть не встиг йому дати відсіч.

— Іно — дурень, — фиркнула Доброславська.

— Чому ж? — знизав плечима Федір. — Це його обов’язок як Янгола, по-перше. А по-друге, я йому навіть вдячний. З’явився привід відійти від справ. Якщо чесно, так остогиділо прогинатися під Мальдерану і взагалі брати участь в міжусобицях Сил! Тож відтепер я на заслуженій пенсії. А також зберігаю нейтралітет, тому можеш мені довіряти, бо, — хлопець підняв вказівний палець, — я зберіг твою найголовнішу таємницю.

Аріадна знала, що це ще недостатні аргументи на користь Федора, але їй необхідно було із кимось поділитись накипілим. Без жодної паузи вона переповіла до подробиць усе, що трапилося в Канаді. Соколенко слухав Арію дуже уважно, не перебиваючи, як це колись робила і Клео. Врешті, дівчина відчула помітне полегшення.

— Отакої… — вражено промовив хлопець, склавши на грудях руки. — Виходить, цей дядько — Мирон, так? — заради тебе порушив власне табу?

— Так. Інакше мене вже не було б у живих, — кивнула Аріадна, схиливши голову. — Я тепер не знаю, що мені робити… Я не бачу ніякого сенсу для подальшого життя. Із Феліксом нічого не вийде, бо я сама його відштовхнула і ніколи не підпущу до себе, аби він не постраждав. Думаю навіть, що Мирон дарма повернув час. Краще б я померла. Так вирішились би усі пробл…

— Чи це ти таке кажеш? — раптом перебив дуже здивованим, але водночас спокійним тоном Федір. — Аріє, ти завжди хвилювалася за своє життя, завжди бажала його зберегти, а тепер жалкуєш, що не померла?

— Я втратила своє життя! Цього всього не мало бути!

— Але воно є, — твердо сказав Федір.

Хлопець дістав пачку цигарок, подивився на них і заховав назад.

— Аріє, тобі дали шанс продовжити своє життя…

— А чому тоді його не дали моїм батькам? Чому Іліанна не наказала і тоді Мирону повернути час, аби мої батьки знову жили?

— Хм… Знаєш, що я тобі скажу? Фуфло це, ваш час! Немає ні минулого, ні майбутнього! Є лише теперішнє!

— Як це так нема? — перепитала Аріадна.

— Я не зовсім правильно висловився… Неможливо подорожувати ні в минуле, ні в майбутнє, так само і змінювати його! — виправився Федір, всідаючись на підвіконня.

— Але ж Мирон змінив!

— Ні, не змінив, — заперечно похитав головою Соколенко. — Як тобі пояснити, Аріє… Зараз спробую. Візьмемо, наприклад, подорож у часі… Так, ти начебто подорожуєш, але для тебе це є теперішнім часом, і все, що з тобою відбувається, також у теперішньому, навіть якщо ти в минулому або майбутньому. Бо як це ти можеш перебувати в минулому і майбутньому, якщо ти існуєш зараз, в даний момент? Все, що ти бачиш, завжди теперішнє! Просто обставини такі, як в минулому чи майбутньому.

— Припустимо, — кивнула Доброславська, намагаючись «переварити» сказане хлопцем. — Але якщо я нібито в обставинах, наприклад, минулого, то чому, якщо я там щось змінюю, то змінюється моє справжнє теперішнє?

— Бо це продовжується твоє теперішнє!.. Добре, я спробую пояснити інакше, конкретно на твоєму прикладі. Ти загинула, але раптово поряд опиняється Янгол, який здатен змінювати час. У нього на це особисте табу, але він його порушує, і ось ти знову жива! Здавалося б, у нього був вибір, але насправді вибору не було, бо зарання така склалась доля, що Мирон зробить його на твою користь. Так само зарання відомо, що у якийсь момент ти захочеш здійснити подорож у минуле і зміниш його, що вплине на майбутнє. Втім, навіть ця зміна майбутнього вже закладена у долі. Що б ти або хтось інший не зробив — це все зарання заплановано, усі думки, усі дії та вчинки. Навіть те, що я тут намагаюсь тобі втовкмачити, також. І те, що хтось захоче дізнатись у ворожки своє майбутнє, і те, що хтось побудує машину часу. Всі події, навіть якщо ти подорожуєш у часі і змінюєш його, рухаються однією безперервною лінією. Читала «Пурпурові вітрила»? Пам’ятаєш, як Ассоль напророкували, що її коханий припливе за нею на кораблі з пурпуровими вітрилами? Так справді сталося. Але тільки тому, що Грей дізнався про пророцтво і свідомо втілив його в життя. Не було б пророцтва — не було б пурпурових вітрил!

— Я починаю трохи розуміти, — промовила задумливо Аріадна. — Тільки чому ти мені це все пояснюєш?

— Аби ти зрозуміла, що тобі було дано померти, але так само дано ожити! Так було дано від самого початку, щоб тебе знайшов Мирон і щоб він використав свої сили! Тому твоє теперішнє життя — не справа випадку. Це один із моментів долі. Тепер ти мене розумієш?

— Так… Але… якщо твої слова правдиві, то виходить, що все наше життя повністю контрольоване. Ми не можемо змінити свою долю, бо все вирішено за нас. Ми живемо за чітко прописаним сюжетом і не можемо зробити жодного кроку вбік. Який тоді сенс жити?

— На цей випадок я маю ще одну версію, — сказав Соколенко. — Існують комп’ютерні ігри, на зразок «Dragon Age» і «Mass Effect 3», де розвиток сюжетної лінії відбувається в залежності від твоїх рішень. Тобто в деяких моментах гри є точки, коли ти маєш можливість зробити вибір. Після кожного вибору змінюється хід сюжету і, відповідно, кінцівка гри. Я думаю, що так само і в нашому житті. Ми живемо за встановленою сюжетною лінію, але на деяких відрізках сюжету є розгалуження. На них людина непідвладна ні долі, ні часу і здатна самостійно вирішити, який шлях обрати. Далі вона знову рухається по одній лінії і знову в якийсь момент опиняється в точці, де може робити вибір. Тому можна сказати, що ми живемо за сценарієм, але самі вибираємо, за яким саме і чим закінчиться наша історія.

Аріадна досі недостатньо добре розуміла Федора. Але єдине вона усвідомила чітко — він має рацію. Дівчині хотілось вдарити саму себе: як вона могла жалкувати про те, що їй надали друге життя? Як вона могла жалкувати про те, що завдяки цій другій спробі провела два тижні поряд із Феліксом? Як вона могла жалкувати, що знову живе і що із нею досі живуть її мрії про визнання, про повернення батьків? Тепер це просто не вкладалось у голові! Ще є заради чого жити і боротися!

— Аріє, а в мене є ідея, — Федір зістрибнув з підвіконня. — Давай будемо зустрічатись!

Пропозиція хлопця ошелешила Доброславську, неначе їй віддавав руку і серце Фелікс. Вона подивилась на Соколенка очима по п’ять копійок.

— А що? — ні краплі не знітився Федя. — Ми начебто вже товаришуємо, я для тебе більше не становлю загрози. Навіть ваша Рада не заперечуватиме, бо я звичайний рядовий пішак Мальдерани, мітку з мене знімати не стануть. Тобі легше буде, бо відволічешся від Фелікса. Найкращий спосіб відігнати думки про одну людину — зустрічатися з іншою. І з ким, як не зі мною, хто в курсі усієї ситуації? До того ж я також не менш привабливий, — пихато пригладив своє волосся Соколенко.

— Федю, навіщо це тобі? — перебила зі сміхом Арія. — Тим паче коли знаєш, що я закохана по вуха у Фелікса і ніколи його не забуду ані на хвилину.

— Я ж для тебе стараюсь, дурненька, — протягнув турботливо хлопець. — На тобі лиця нема! А так принаймні до життя повернешся.

— Я тобі вдячна, Федю, чесно-чесно, але не треба заради мене йти на такі жертви.

— Які це ще жертви? — не зрозумів Соколенко.

— Ти не відчуваєш до мене нічого більшого, ніж до приятельки. Так само і я. А навіщо зустрічатися просто так? Аби було? Аби насолити Феліксові? Із цим нічого не вийде, бо він сам домагався, аби я його зненавиділа і забула. Хоч насправді Фелікс не досягнув своєї цілі, але хай думає, що впорався. Він лише зрадіє, коли мене із кимось побачить.

— Ну так… ти маєш рацію…

Хлопець трохи засмутився, але Аріадна це не взяла до уваги.

Настав час повертатися додому. Опівдні сонце припікало, але сьогодні небо залишалось хмарним.

— Аріє, ти помітила, як змінився будмайданчик з тих пір, як ти стала Архангелом? — запитав раптово Федір.

Доброславська спочатку не розуміла, до чого це. Але, озирнувшись навколо, усвідомила, чому Федя заговорив про будмайданчик. Переживши декілька поєдинків Воїнів Сил, безліч тренувань, він втратив свій колишній вигляд. Якщо раніше це місце було гнітючим, то тепер взагалі химерним, неначе на ньому якесь бомбардування відбулося. З близько десятка будиночків лише два дивним чином повністю вціліли. Інші залишили після себе груду каміння і цегли. Половина дерев була повалена, спалена, вирвана з корінням, тоді як на одному з куточків території розрослися цілі джунглі, які вдало продовжували приховувати центральне місце тренувань.

Із землею також траплялися парадокси: там тріщини, там ідеально рівна і гладка поверхня, а там якісь горбики і ями невідомого походження. Точніше, відомого для Арії, але не для інших. Практично рівною полосою простяглися невеличкі заглиблення в землі в напрямку до огорожі — це коли Кіра кидалася вибуховими бусинами, наздоганяючи Аріадну. Трохи далі була набагато більша воронка — наслідки Пробудження Архангела Вогню.

Погляд Доброславської потрапив на дах її улюбленого будиночку — там вона вперше побачила Фелікса як Вершника Мальдерани. І взагалі, це місце було довгий час її таємною схованкою від світу. А нині усі проблеми в школі, з однокласниками і з навчанням стали для неї дріб’язковими.

— Ти маєш рацію, Федю, будмайданчик дуже змінився, — погодилась Аріадна. — Дивно, що люди цього майже не помітили.

— Ну, не забувай, він завжди носив дещо містичну славу, тому для людей подібне не здасться дивним. Але… для мене це місце особливе. Тут ми вперше познайомились як людина і ворона Клео. Точніше, обморожена ворона Клео.

Аріадна та Федір засміялися. Дівчина помітила, що деякі зміни торкнулися і хлопця. Їхня загальна таємниця про почуття Аріадни до Фелікса зблизила їх. Протистояння між Іліанною та Мальдераною також. Якби не вони, дівчина ніколи не побачила б Соколенка в іншому світлі, окрім як зазнайла, ледацюгу та патологічного курця, який у своєму захопленні поступається лише Микиті. Дивно, що за час їхньої прогулянки Федя жодного разу так і не запалив.

Хлопець провів Доброславську до під’їзду і збирався прощатися, аби часом знову не наткнутися на Інокентія, бо хто знає, раптом Голубєв для профілактики ще шість міток вліпить?

— На останок у мене одненьке запитання, — звернувся Федір. — Ти не погодишся скласти мені пару на вальс на випуску?

— Я? Я не вмію танцювати.

— А я що, вмію? — знизав плечима Федір. — У середині червня директор пообіцяв у школу на чотири дні запросити хореографа, «аби ці лоботряси не оганьбились хоча б у танцульках», — вдало перекривив Іларіона Макаровича хлопець. — А, так, мало не забув — Фелікса все одно запросити не вдасться після нещодавнього скандалу, тому на нього не розраховуй.

— І не збиралась. У такому випадку, я погоджуюсь, — із посмішкою відповіла Аріадна.

У відповідь Федір також усміхнувся. Він був із тих людей, чию посмішку називають «від вуха до вуха».

Щойно дівчина переступила поріг квартири, як ледве не перечепилася через валізу біля дверей. Вона спочатку навела на думку, що Марго повернулася раніше часу. Але схвильовані голоси з кімнати двійнят казали про щось інше. Арія чула, як Діана квапить Інокентія, а Домініка наперебій їй вмовляє брата схаменутися. З галасу, який учинився, важко було розібрати, що відбулося. Проте Доброславська декілька разів чула своє ім’я.

Вона стояла у коридорі, доки там не з’явилися Голубєві та Діана з Вірою. Через гамір і суперечки вони не почули, як дівчина повернулася. Особливо розгубився Інокентій, тримаючи в руках ще одну валізу. Він повільно опустив її на підлогу, винуватими очима дивлячись на Аріадну. Затяглася довга пауза.

— Що тут відбувається? — тихо запитала дівчина.

Першою отямилась Діана. Нічого не пояснюючи, вона схопила однією рукою валізу, другою — Іно за зап’ястя і потягнула його повз Аріадну. За ними грюкнули двері. Доброславська не дивилась їм услід. Вона помітила іншу валізу біля своїх ніг.

— Іно забув ще одну, здається, — подавлено сказала Арія.

— Ні, це моя, — несміливо промовила Віра, мнучи пальці.

— Сьогодні перед Радою Консулату Іно відмовився бути твоїм Хранителем і попросив помінятися з Вірою, — пояснила Домініка. — Я не знаю, що його спонукало до цього. Аріє, клянуся, я намагалася вмовити Іно залишитись, але він…

— Не турбуйся за це, Ніко, — урвала Аріадна. — Це було питанням часу.

Аріадна повільно пройшла до своєї кімнати і зачинилася. Інокентій зробив свій вибір. Доброславська сама підштовхнула його до цього. Але їй було боляче і гидко. Так боляче, неначе Арію підло зрадили. І заради кого? Дівчина розуміла, що Іно кохає Райську і що так буде краще для них обох, але не могла перебороти свої почуття. Діана — самовдоволена лялька, тріска! І як Іно міг в неї закохатися?!

Аріадна стала навпроти дзеркала. Відразу виникло бажання викинути його у вікно. Але, як вважала Арія, правда є правда. Існує поняття краси, яке завжди стояло на першому плані. І Доброславська в нього не вписувалась.

— Я більше не буду мишею! — сказала рішуче Аріадна своєму відображенню.

Тим часом на кухні Домініка та Віра готували вечерю, бо обидві добре знали, що ніщо так не піднімає настрій Арії, як смачненьке частування. Обох дівчат спантеличив перехід Іно до охорони Діани. Вони знали, що Голубєв кохає Райську. Але хлопець був відомий своєю відповідальністю перед завданнями Ради Консулату і не міг діяти тільки згідно своїх почуттів.

— Може, між ним та Аріадною чорна кішка пробігла, а ми не знали? — припустила Віра.

— Між ними весь час бігає чорна кішка від дня їхнього знайомства. Ім’я їй — Фелікс Олександрович Сараула, — сказала Домініка.

— Арія мені розповідала про своє захоплення учителем… Але хто ж міг подумати, що він виявиться найголовнішим ворогом? Уявляю, як їй тяжко розриватися між почуттями та обов’язком…

— Зараз у неї почуття та обов’язок злились в один потік, — крізь зуби сказала Домініка. — Вона за щось зненавиділа Фелікса Батьковича.

— Чого ж так? — здивувалась Віра, нарізаючи картоплю.

— Я там знаю? Мовчить, а розпитувати не дуже хочеться.

Домініка починала дуже нервувати і сердитись. Їй вистачало своїх проблем після поєдинку з Яном і Едгаром. Всю ніч її мучили жахіття, а вдень ввижались чорні крила та дерев’яні кілки. Голубєва забула про спокій і боялася остаточно з’їхати з глузду. А тут ще брат виробляє дива!

Декілька тарілок, які Ніка взяла зі столу, щоб поставити у шафку, вислизнули з її рук і з брязкотом розбились на підлозі. Віра перелякано підстрибнула, а винуватиця шуму спочатку і не второпала, що трапилось, бо її думки були далеко від реального світу. Голубєва здригнулася, побачивши ворону на підвіконні, і з люттю гупнула рукою по вікну, проганяючи її геть.

— Віро, пробач… Мені зле… — промовила тихо Домініка, взявши віник. — Я зараз все приберу…

— Краще відпочинь, — відразу сказала Міяшко, забираючи його з рук дівчини. — Я сама все приберу і з вечерею впораюсь.

— Точно?

— Так. Я все розумію, ти за брата перехвилювалась. Відпочивай.

У своїй кімнаті Домініка в першу чергу набрала номер Микити. Він швидко взяв слухавку.

— Я втрачаю розум, — сказала йому Голубєва. — Я не знаю, чому це зі мною відбувається, Микито. Я ж наче маю тріумфувати, але геть втрачаю самовладання над собою! Я так збожеволію…

— Ша! Ти і так буйна, ще більше мені не треба! — відразу відповів Рибак. — Ось що… Я давно вже хотів поїхати до Львова на два дні. Гайда зі мною. Погуляємо по місту, музеях, кав’ярнях.

— Гарна думка. Я ще хочу відвідати історичний музей. Чув, що там було пограбування?

— Щось таке чув, а що?

— Потім розповім. Я згодна, — без вагань сказала Домініка.

***

— Василісо, мене вже втомили ці Голубєви! — кричав Телаткі.

Ще трохи, і з його рота пішла б піна. Архангел Повітря майже годину мовчки вислуховувала обурення радників, навіть не надто буйних. Доходило навіть до того, що пропонували зняти Голубєвих зі служби не тільки як Хранителів Архангелів, а і як Янголів Іліанни за безвідповідальність. Відтоді як Іно попросив помінятися з Вірою та вийшов із зали Ради, Василіса не промовила жодного слова і терпляче слухала інших радників, склавши руки навпроти обличчя. Проте її терпіння закінчувалося. На знак цього залою кружляв вітер, який сильнішав кожної хвилини. Щойно по спині Телаткі пройшовся холодний потік повітря, він змовк і обережно сів на своє місце. Василісу рідко знали в гніві, але знали…

Нарешті всі були готові слухати її.

— Шановні, дуже часто я чула докори за те, що призначаю Хранителями Архангелів дітей та підлітків. Що саме вас не влаштовує?

— Саме те, що вони діти і підлітки, Василісо-сама, — відповіла спокійно Маюрі. — Вони ще не здатні відповідати за свої вчинки, приймати важливі рішення, а тим паче охороняти Архангелів. У них ще вітер у голові, вони не вміють стримуватися, діють під впливом почуттів та емоцій. У них майже атрофована повага до старших. Що вже казати про рівень майстерності та досвід! А привід, чому Інокентій-сан змінив Архангела? Хіба це не приклад дитячості? Хай там Ілля-сама, його Хранителі — рідні брати, які зуміли вдало приховувати сутність хлопчика протягом п’яти років навіть від нас, чим довели свою здатність захистити братика. Але Віра-сан? Домініка-сан? Інокентій-сан? Тим паче Нюта-тян! Я не розумію цього, Василісо-сама.

— А тепер я поясню усім, ким є Аріадна та Діана, коли мова загалом стосується їх, — почала Василіса. — Вони обидві також підлітки. Наголошую, ПІДЛІТКИ, і доволі нелегкі за своєю суттю. В них є окреме підліткове життя і окремі підліткові проблеми. Це на перший погляд життя Архангела і буденне окремі, але насправді вони дуже тісно пов’язані між собою, щомиті впливають одне на інше. Це дуже тяжкий час, коли формується психіка, світосприйняття. Питання, проблеми, які для дорослих здаються дріб’язковими, для підлітків набувають дуже вагомого характеру. Тому Хранителями мають бути такі ж люди, як і вони, а саме — підлітки.

— Якщо вже ми зачепили тему розвитку Аріадни та Діани як особистостей, — втрутився Том, — то хіба не краще навпаки Хранителями поставити дорослих?

— Для підлітків дорослий — не авторитет. Це психологічний факт. А тим паче для підлітка-іліаннівця. Нотацій їм і так вистачає. А ось розуміння — ні. Аріадна та Діана можуть знайти розуміння тільки у таких, як вони самі — у підлітків, які є Воїнами Іліанни. Хранителі — їхні найближчі люди. Дівчата довірятимуть їм більше, аніж будь-яким дорослим.

— Такі «Хранителі» будуть попускати Архангелів, забагато дозволяти, — заперечила Ельза. — У них у голові одні лише кохання-зітхання, фіглі-міглі, на які буде витрачатися більше часу, ніж на тренування і саморозвиток.

— Якраз «фіглі-міглі» і є частиною саморозвитку дитини в такому віці! — раптово вигукнула Василіса. — І саме тому, що дорослі не можуть цього зрозуміти, я і призначила Хранителями Архангелів Голубєвих, Міяшко і Махно. Архангели повинні вчитися не тільки битися з мальдеранівцями, але і спілкуватися з людьми, встановлювати взаємовідносини, приймати важливі рішення і робити вибір. Я також нагадаю, що в Аріадни та Діани далеко не теплі стосунки… І ця ворожнеча може дуже сильно вплинути на їхню бойову підготовку, злагодженість і довіру. Дорослим безглуздо втручатися в це, бо дівчат зможуть зрозуміти лише їхні ровесники, їхні Хранителі. Тому скажу всім: я не зміню свого рішення! Хранителями Аріадни залишаються Домініка Голубєва та Віра Міяшко, Діани — Інокентій Голубєв та Ганна Махно. Крапка!

З інтонації Василіси було зрозуміло, що розмова завершена. Радники швидко розійшлися. На них у дверях наткнувся Ремі, супроводжуючи дещо глузливою посмішкою. Його щастя, що цього ніхто не помітив. Зачиняючи за Янголами двері, він підійшов до сестри.

— Що, Лісо, знову поставила їх на місце? — запитав юнак, поцілувавши її на знак вітання в щічку.

— Не кажи, що сам не знаєш, — зраділа братові Василіса. — Знову підслуховував?

— Ти знаєш, я не навмисно. Такі вже в мене особливі вуха, — погладив пальцем рогівку вуха Ремі. — Ти дуже знервована.

— Просто ці… ніяк не можуть зрозуміти, наскільки Аріадні та Діані важко, тим паче в їхні роки, — відчайдушно сказала Василіса, активно жестикулюючи. — Їм не потрібен короткий повідець! Незважаючи на свою відповідальність, дівчатка мають повноцінно жити, а їх хочуть цього позбавити!

— Лісо, Лісо, Лісо! — Ремі схопив за руки сестру, зупиняючи її побивання. — Заспокойся. Мені не треба це доводити, бо я і так все розумію і знаю! Розумію, чому ти хвилюєшся за Аріадну та Діану. І я повністю на твоєму боці, Василісо Санторо!

Дівчина вдячно кивнула і на хвилину ввіткнулася в груди Ремі, ніби набираючись від нього сил.

— Нічого страшного, це поки я одна з Архангелів у Раді, мені тяжко, — вже тихо казала вона. — Але влітку Аріадні виповниться вісімнадцять, і вона також займе повноправне місце за столом Ради.

— Щось мені здається, що Аріадна буде не в захваті від такої ролі, — сумнівно звів брови Ремі, гладячи по голові Василісу. — І в Раду її приймуть далеко не з широкими обіймами. Кров є кров.

— Родинні зв’язки з Юноною та Андрієм не повинні впливати на стосунки з Аріадною, — відповіла Василіса. — Але я не буду заперечувати, що в дівчинки бунтівний характер матері, який вона встигла проявити. Перші часи будуть важкими… До того ж треба Аріадні показати Святилище та Багаття Іліанни. Думаю, вже час…

Тепер Василісу ніби підмінили — покращився настрій, зникла втома, а в очах знову запалав бадьорий вогник.

— До речі, добре, що ти зайшов, — промовила дівчина, поквапившись до Делавенто. — Не бажаєш побути разом зі мною нянькою?

— Нянькою?

— Так. Річ у тім, що завтра Ілля залишається без нагляду. Влад їде на весь день на змагання з мотоперегонів, Микита із Домінікою також на два дні вирушають до Львова. Треба хоча б до повернення Влада приглянути за Іллею.

— В принципі, нема питань, — погодився Ремі. — Я завтра буду вільний.

— Тільки це точно не складе тобі труднощів?

— Ну, — протягнув юнак, — я планував тебе запросити до цирку, але його і тут вистачає. Тому я вільний.

— Дякую тобі. Запрошу також в гості Аріадну. Вона вже декілька днів набивається на зустріч, а в мене все часу не було. Ось і поговорю з нею щодо вступу до Ради.

— О, до речі! — раптом вигукнув Ремі.

Він зі спортивної сумки на руці дістав МР3-плеєр. Навушники віддав сестрі та ввімкнув програвання. Очі дівчини миттю засяяли.

— Це приголомшливо! — радісно сказала вона. — Що за музика?

— Наша улюблена Ванесса Мей. Мелодія «Red Hot» — гордо відповів Ремі.

— Те, що треба! Тепер ми зможемо завершити танець.

— То, може, проженемо? — запропонував юнак.

— Прямо тут? — озирнулась Василіса. — Із задоволенням! Проведемо водночас перевірку здібностей?

— Звісно.

Василіса забрала собі навушники від плеєра, бо Ремі вони не були потрібні. Завдяки неймовірному слуху він не те що чув кожен звук музики, кожну її ноту і вібрацію, а й навіть те, у якому ритмі б’ється серце дівчини, як прискорено вона видихає повітря.

Архангел зробила декілька вихреподібних плавних рухів руками у бік столу та стільців радників. Потік вітру підхопив предмети, і, наче пір’їни, вони здійнялися над головами Санторо.

Ремі подав руку Василісі та притягнув її до себе. Вони танцювали у такт музики, а величезний стіл кружляв над ними в повітрі, описуючи ті ж кола і слідуючи за парою. Інколи він ризикував упасти на них, але дівчина вчасно направляла разом із танцем потоки вітру, затримуючи предмети на далекій відстані.

Тільки зі сторони це здавалось легким завданням, але насправді виявилось надзвичайно тяжким. Василісі необхідно було завжди залишатися зосередженою на контролі небезпеки над головою, але і не збиватися з ритму, віддаватися повністю танцю, перейматися до нього всією душею та тілом. А Ремі випробовував свій слух, безпосередньо не чуючи музики. Але йому це не заважало!

Василіса, інколи ловлячи погляди Ремі, намагалася розгледіти там сумніви або страх щодо її сили. Раптом він невпевнений, що дівчина втримає над ними стіл зі стільцями? Раптом він боїться? Але ні! Жодного страху, жодного сумніву його очі не випромінювали, лише спокій, довіру та насолоду танцем. Впевнені рухи, сміливі підтримки і кожний дотик додавали впевненості самій Василісі.

Коли завершилась мелодія, навіть не хотілося припиняти танець. Зворушливі ноти скрипки закралися до серця обох, не даючи їм змоги зупинитись. Предмети з повітря повільно опустились на свої місця. Але Василіса та Ремі кружляли під звуки цілковитої тиші, не переймаючись нічим іншим, окрім танцю і свого життя.