Крила Аріадни. Частина 2. Перехресне роздоріжжя

2. Право на поклоніння

Очі Аріадни розбігалися від різноманіття солодощів у супермаркеті: і цукерки, і печиво, і рулетики, і тортики, і тістечка. Дівчина завжди любила солоденьке, але тільки тепер зрозуміла, наскільки широкий вибір існує в магазинах. Заварні тістечка, на які раніше вона не звертала уваги, тепер магнетично притягували до себе. Якби зараз за таку смакоту їй запропонували переметнутися на бік Мальдерани, вона не роздумуючи погодилася б.

Арія поклала до кошика пачку печива і відірвалася від поличок. Проте поряд опинився відділ готових продуктів, від якого віяли приємні аромати відбивних, котлет, млинців. Живіт вимогливо забуркотів, бажаючи АБИ ЧОГОСЬ. Переборовши його вимоги, Аріадна розрахувалась на касі за печиво та залишила магазин.

Як же їй хотілося їсти! За добу вона з’їла якихось два листочка капусти і морквинку, меншу за мізинець. Музику живота доводилося слухати весь день. А ще й цей супермаркет із пахощами! Якби Арія не йшла в гості до Василіси, то оминула б його десятою дорогою. А так необхідно було щось купити, аби не йти з порожніми руками.

Взагалі, дівчина трохи хвилювалася, адже йде додому до самого Архангела Повітря. Здається, чого б це, адже Василіса звичайна людина, як і Доброславська. Але Аріадна її поважала перш за все за розуміння та підтримку. Але найбільше цікавила реакція Василіси на лист Мирона.

Двері відчинив Ремі. Він запросив Аріадну до квартири. Тільки вона встигла віддати печиво юнакові, як з радісним криком на неї налетів Ілля.

— Чого тебе так довго не було?! — занив він. — Я думав, ти взагалі не прийдеш!

— Я не могла не прийти, Іллє, — потріпала волосся хлопчика Аріадна та звернулась до Ремі. — Василіса вдома?

— Так, вона ніяк не може навести лад із волоссям, — кивнув він із теплою посмішкою.

— А ось і змогла, — відізвалася весело Василіса. — Привіт, Аріє.

Вона вибігла в коридор, на ходу доплітаючи косу та поспіхом взуваючи туфлі.

— А ти куди? — поцікавився Ремі.

— Ми з Арією трохи прогуляємося. Є розмова.

— Ох вже ці дівочі секрети, — зітхнув добродушно Ремі. — Тоді ми з Іллею пограємо в шахи до вашого повернення.

— Це ж нудно, — скривився Ілля незадоволено.

— А ти колись в них грав?

Хлопчик заперечно похитав головою. Василіса усміхнулася.

— Ти йому хоч трохи піддавайся, — сказала вона Ремі. — Дитина все ж.

— Все буде гаразд, лише ви не затримуйтесь.

Дівчата вийшли на вулицю і попрямували у бік алеї. Аріадні стало цікаво, чому вони не залишились у квартирі, тому Василіса пояснила сутність таланту Ремі.

— А я підозрюю, що є теми для розмови суто між нами дівчатками, — завершила Василіса. — Розкажи, як минули два тижні в Канаді. Тільки прошу, не приховуй нічого. Це не для Ради. Це особисто для мене. Я же знаю твоє справжнє ставлення до Фелікса…

Аріадна не зовсім була впевнена, чи варто присвячувати в подробиці Василісу. Але Санторо вже достатньо довела, що їй можна довіряти. До того ж навіть Мирон попросив передати Василісі лист, чим виявить своє місцезнаходження, нехай навіть приблизне. Це яскраве підтвердження довіри до своєї колишньої підопічної.

Але все ж вдруге розповідати про всі свої почуття і переживання було тяжко. Тяжко і подолати стереотипи, що Василіса з Ради і використає інформацію проти самої Доброславської. Але щойно звучав цей заспокійливий голос матері, як дівчина відкинула будь-які сумніви. Вона вилила душу.

— Я тепер мучусь, — завершила Арія. — Кохаю його, але кохання вже вдвічі заборонене. Я сама поставила табу.

— Аріадно, а не здається тобі, що дарма ти так? — похитала Василіса головою. — Може, твоє кохання до Фелікса невипадкове? Адже нічого не буває випадковим, навіть Мирон це сказав.

— Я не хочу, аби через мене постраждала ще одна близька людина! — сказала Аріадна. — Не хочу. Я боюся… Боюся за Фелікса… Боюся, що повториться історія з моїми батьками. Боюся, що Рада дізнається!

— Їй справді не варто знати, — погодилась Василіса. — Але, Аріадно, прошу тебе, не відрікайся від почуттів. Це не ненависть, не гнів, не заздрість і не образа, які руйнують душу. Це кохання! Світле, приємне кохання, якого світові так не вистачає!

— Але до кого? Він мальдеранівець!..

— Ну та й що, що мальдеранівець? — вигукнула Василіса. — Точніше, це дійсно не дуже вдала партія. Але раптом у вас щось вийде? Раптом трапиться диво?

— Не вийде, — заперечно хитала головою Аріадна. — Бо я сама цього не допущу. І такого дива, як перевтілення мого батька в іліаннівця, також не трапиться, бо Фелікс не Демон. Він Вершник, якому не дано вибору.

Щось сказати Василісі не дозволив дзвінок мобільного. Сівши з Арією на лаву, вона взяла слухавку. То цікавився Ремі, чи все в них гаразд. «Турботливий братик», — відразу подумала Доброславська. Василіса кинула телефон у сумочку. Вона із сумом задерла голову до верхівок дерев, а в карих очах відобразився смуток і печаль.

— Скажи, Аріадно, ти віриш у силу кохання? — запитала Санторо. — Віриш, що воно здатне робити все неможливе можливим?

— Вірила… дотепер, — чесно відповіла Аріадна. — Вірила, що завдяки його силі зможу бути із Феліксом… Але вже не вірю. Здається, ніби кохання творить дива у всіх, крім мене.

— Знаєш… так само і мені здається, — із сумним сміхом промовила Василіса.

Аріадна помітила в Санторо той самий безнадійно закоханий погляд, який щодня дивився на неї із дзеркала. Василіса не могла заспокоїти свої руки, які безупинно то здригалися, то стискалися. Доброславська здогадалася, що дівчина страждає не менше.

— Розповідай, — мовила їй Арія.

— Все життя від самого дитинства зі мною був поряд Ремі, — почала без затримки Василіса. — Ми росли разом, разом у парі довгий час займалися танцями. Якщо я хочу згадати свої дитячі роки, людей, які мене оточували... Перше обличчя, що випливає із пам’яті, не мамине, не татове, а Ремі. Коли я підросла, то почала звертати увагу на хлопців. Але у той же час я стала Архангелом. Як єдину Довгокрилу на той момент, мене занадто сильно опікали радники на досвіді моєї попередниці, вже вибач. Майже весь свій час я перебувала у стінах Консулату, де проходила нещадні тренування, жорстоку підготовку і вовчий нагляд. Я стала членом Ради Консулату раніше, ніж мені виповнилось вісімнадцять. Це остаточно відрізало мене від світу. Про якісь стосунки з однолітками, хлопцями не могло бути й мови. Будь-яке життя, тим паче особисте (знову ж, з досвіду твоєї матері), суворо контролювалося Радою, не допускалося жодних відволікаючих факторів. Навіть у звичайному житті я залишалася Архангелом під цілодобовим наглядом. І в такі часи зі мною завжди був поряд Ремі…

— Ти закохалася у двоюрідного брата?! — видихнула шоковано Аріадна.

— Я не знаю! — у розпачі похитала головою Василіса. — Не знаю! Не знаю, чи це кохання, чи просто глибока вдячність за всі роки, які він провів зі мною. Я не вмію розрізняти почуття, адже Ремі був єдиним хлопцем поряд зі мною дуже довгі роки!

— Я не повірю, Василісо, що ти не бачила в Консулаті інших хлопців або чоловіків, — сумнівно мовила Аріадна. — Взяти хоча б Марка. Хоч до когось ти відчувала подібне?

Мовчання Василіси дало відповідь на це запитання обом дівчатам.

— Я боюся собі зізнатися у цьому, — промовила Санторо, судомно стискаючи руки. — Він же родич, брат!

— ДВОЮРІДНИЙ брат, — підкреслила Доброславська. — І, до речі, у минулому такі шлюби допускалися…

— Але не в теперішній час! — вигукнула Василіса. — Нині це дикість! Це ненормально! Як я це поясню батькам? Раді? А що скажу Ремі? Та від мене родина відвернеться і, найголовніше, Ремі! Я… я просто не знаю… як тут можна бути…

— Я помітила, що ми обидві боїмося осуду, — сказала після паузи Арія. — Осуду від близьких, оточуючих, Ради…

— І це правда, — погодилась Василіса.

Раптом вона оживилася та схопила за руки Доброславську.

— Аріадно, давай пообіцяємо одна одній!

— Що? — здивовано запитала Арія.

— Давай пообіцяємо, що будемо боротися за свої почуття всіма силами, до самого кінця!

— Я не вірю, що це можливо…

— А ми всім доведемо, що можливо і що дива існують! Ми зізнаємося у своїх почуттях нашим коханим до Битви Сил! Пообіцяймо!

Аріадна не була такою впевненою, що зможе. Їй здавалася ідея Василіси безглуздою і нереальною — що для неї, що для Санторо. Але завзяття, яке виникло у Василіси, просто приголомшувало. Доброславська не могла відповісти їй ніщо інше, як «Обіцяю».

— Мало не забула, — сполохалась Арія, дістаючи з кишені конверт. — Це тобі передав Мирон.

Василіса була приємно вражена. Вона з такою ніжність взяла в руки листа, ніби це було освідчення в коханні від Ремі. Навіть на кілька секунд до грудей притиснула. Дівчина уважно вчитувалась у кожну стрічку, у кожне слово, а тепла посмішка не сходила з обличчя. Аріадна могла тільки здогадуватись, що написано в листі. На якусь мить Василіса посерйознішала, але після цього ще більше зраділа і мовчки кивнула, погоджуючись із написаним.

— Мирон, — вимовила вона. — Він завжди ніби читав мої думки. Навіть зараз. Дав мені поради в деяких питаннях, які нещодавно почали мене хвилювати. І які хвилювали завжди. Те рішення, до якого я дійшла, співпало з рішенням Мирона… Як хочеться з ним зустрітися!

— Я не знаю точної адреси або координат Мирона, — сказала Аріадна. — Це треба у Вершника Голоду питати — він керував вертольотом.

— Недобре, що Голод знає, де живе Мирон, — похитала головою Василіса.

— Йому невідомо, ким є Мирон, а яке діло Голода до звичайного знахаря?

— Можливо, ти маєш рацію… Коли закінчиться Битва Сил, я сама розшукаю Мирона. А зараз не можна розголошувати про нього, бо я не знаю, хто буде більш небезпечним для Мирона — мальдеранівці чи іліаннівці з Ради.

Із цим Аріадна погодилась. Вона згадала, що Василіса обіцяла потурбуватися про захист Марго, отже, хтось мав за нею наглядати. Тому дівчина попросила Санторо дізнатися, чи все гаразд у сестри.

— Я не отримувала ніяких попереджень від Янголів, що наглядають за нею, — сказала Василіса. — Але попрошу їх надати всю інформацію.

— Буду надзвичайно вдячна.

***

Домініка прокинулася з різким викриком і пожадливо хапала ротом повітря. Їй знадобився деякий час, аби зрозуміти, що сон минув разом з усім жахіттям, а вона зараз їде в порожньому купе потягу. Тільки Микита дрихне на сусідній поличці. Але він вже розплющив очі. Хлопець побачив, як дівчина увіткнулась обличчям в коліна. Її плечі здригалися від беззвучного плачу. По шкірі стікав холодний піт. Микита миттю підсів до Голубєвої, стримано обійнявши її за плечі. Він все ще боявся, що вона відштовхне його, бо це «не той Микита». Але дівчина не відганяла Рибака, бо зараз найбільше в житті потребувала підтримки.

Коли вона заспокоїлась, Микита налив у склянку води та дав випити Ніці. Вона, шморгаючи носом, одним ковтком опорожнила її.

— Знову жахіття? — здогадався хлопець.

Домініка кивнула.

— Мені той поєдинок щоразу сниться, — додала вона.

— Не засуджуй себе за те, що трапилось, Ніко. Ти все зробила правильно.

— Я також думала, що правильно! І хотіла цього! Але зараз… Я втомилась, Микито! Кожну ніч мені сняться жахи, а вдень я просто не здатна ладнати із собою. Все з рук падає, я розсіяна, незібрана, постійно щось ввижається. Я втрачаю розум!

— Як не банально, потрібен час. Це шок, згодом він мине. Менше думай про те, що трапилося. Це минуле. А уяви майбутнє, як ми будемо гуляти старовинним і прекрасним Львовом, кращим за Париж та Венецію!

— Я все ж невпевнена, що ми зробили правильно, залишивши Аріадну та Іллю.

— Вони під опікою Василіси, тому все добре. Купити тобі шоколадку? — запропонував Микита.

— Купи. Тільки темний шоколад!

Микита поквапився до провідників потягу, незграбно перечепившись через власні довгі ноги. Домініка посміхнулася і полегшено зітхнула. Бо нарешті не вона когось захищає, а хтось її.

***

Терпляче висидівши всю вечерю і не доторкнувшись навіть до печива, Аріадна руками прикривала живіт, який невпинно буркотів. На щастя, Василіса, Ремі та Ілля не надто зважали, бо були захоплені розмовою про світовий чемпіонат латиноамериканських танців. Ілля по-дитячому робив спроби танцювати румбу, але це було радше схоже на сіпання від електроструму. Проте хлопчик добряче повеселив Санторо.

Після дзвінка Влада, який повідомив, що незабаром приїде за Іллею, Василіса перейшла до більш серйозної теми.

— Як ти знаєш, Аріадно, в Раду приймають після виповнення вісімнадцятиріччя, — почала Василіса. — Архангели повинні ввійти в склад Ради, це їх право і обов’язок ще при народженні.

— Хочеш сказати, що я маю сидіти за одним столом із Ельзою, Телаткі? — перепитала Аріадна. — Ні, я пас.

— Як це не прикро, але в тебе вибору нема, — потиснув плечима Ремі. — Такі правила — усі Архангели повинні стати членами Ради при досягненні ними повноліття. Звісно, з винятками, — посміхнувся Василісі юнак.

— А є винятки для тих, хто вже досягнув вісімнадцятиріччя? — не просто так поцікавилася Аріадна. — Щоб вони не мали права перебувати у складі Ради.

— Звісно. Якщо цього Архангела позбавлять талісману згідно із загальним рішенням Ради Консулату, — відповів Ремі та підозріло примружився. — А нащо це тобі?

— Цікавість.

В якийсь момент Аріадна намагалася продумати план позбавлення себе талісману, але відразу відкинула ці думки. Тоді вона не здійснить своєї мрії повернути до життя батьків. І до всього цього, останнім часом в неї виникло гостре почуття обов’язку перед світом. Арія знала силу всіх чотирьох Вершників і розуміла, що від неї, від її останнього променю може залежати доля Битви Сил. Якщо за це її батьки поплатилися життям, то відступити — це зрада їх пам’яті та відмова від помсти за них.

Роздумавши більш детально щодо перспектив у лавах Ради, Аріадна дійшла висновку, що лише виграє. Вона позбавиться від тотального контролю та впливу радників, зможе сама за себе відповідати, а також впливати на хід подій. Можливо, їй навіть вдасться врятувати життя Фелікса.

— І що ж мені треба робити, аби вступити до Ради? — запитала Доброславська, підтримуючи образ невдоволення і небажання. — Чекати вісімнадцятиріччя і потім зайняти своє місце за столом?

— Щось на зразок того, — кивнула задумливо Василіса. — Але не зовсім. Як в будь-якій релігії, Іліанна також має свій храм, який потрібно відвідувати для поклоніння і поповнення своїх сил.

— Храм? — перепитала Арія. — А де ж він?

— Храм — це Святилище Іліанни в Консулаті. Там майоріє Багаття Іліанни, її частинка, через яку ми спілкуємось із Силою. На поклонінні іліаннівці водночас збільшують свою кількість налюві. Але до Святилища не пускають кожного бажаючого. Іліаннівець повинен заслужити на дозвіл ходити до Святилища. Для Перевертнів взагалі вхід заборонено.

— А чому це? — здивувався Ілля.

— Перевертні — колишні мальдеранівці, — пояснив Ремі. — І якими білосніжними не були б їхні крила, але принаймні одне чорне пір’ячко залишається. До Святилища їх не пустять.

— Це несправедливо, — промовила Доброславська. — Вони ж змінилися…

— Не можна вважати святими тих, хто рухався по хибному шляху на початку, — заперечила Василіса.

— Святий якраз той, хто пізнав хибний шлях і зміг, переборовши себе, стати на правильний, — сказала Аріадна. — Перевертні мають набагато більше прав увійти до Святилища…

— На жаль, — зітхнув Ремі, — біда Перевертнів у тому, що вони завжди будуть чужими як для тих, так і для інших. Їх більше не приймуть остаточно до жодної із Сил і не дозволять побачити ні Багаття Іліанни, ні Багаття Мальдерани. Вони ізгої на віки вічні.

В Аріадни неприємно засмоктало під ложечкою: вона згадала батька. Василіса зрозуміла, чому засмутилася дівчина, і з докором штовхнула ногу Ремі під столом.

— Словом, тобі потрібно ходити на поклоніння і збільшувати свою силу, — урвала тишу Санторо. — Тоді ти будеш готова вступити до Ради і посильнішаєш для Битви Сил.

— Як мені бути на Битві, якщо я маю мітку?

— Ти зможеш битися, якщо матимеш у запасі два промені. Знаєш, наявність в тебе мітки може навіть зіграти нам на руку. Вона резервує твої запаси налюві. Тому при перетворені ти будеш сильнішою за супротивника. І менша загроза, що найближчим часом тебе вб’ють, бо ти потрібна мальдеранівцям живою. Тому твоє головне завдання — накопичити якомога більше енергії.

«Проти Фелікса це не допоможе, — подумала Аріадна, — бо я просто не зможу із ним битися. Рука не підніметься».

Далі Василіса, Ремі та Ілля спілкувались поміж собою ні про що, а Доброславська мовчала. Їй було цікаво спостерігати за ними. На якусь мить Аріадні ці троє стали схожими на матір, батька та їхнього сина — настільки були схожі на одну родину. Василіса добре трималася поряд із Ремі, ніщо не видавало її справжнього ставлення до двоюрідного брата. Лише сам Ремі був більш спокійним, аніж раніше, неначе і так про все знав.

Вже пізнього вечора за Іллею заїхав Влад. Хлопець був утомлений, весь замурзаний у багнюці, але в нього на рідкість сяяли очі. Він навіть забув про свій шрам і забрав довге волосся, звисаюче на обличчя. В руках Рибак тримав брудний мотоциклетний шолом і медаль.

— Перше місце! — відразу повідомив він, входячи до квартири.

Ремі, Аріадна та Василіса щиро привітали хлопця. А ось Ілля забився під стіл, не бажаючи повертатися разом із братом додому. Тільки довгі вмовляння та підкуп солодкою ватою змусили хлопчика вилізти.

Віра не відповідала на дзвінки, тому Влад пообіцяв підвезти Аріадну додому.

Залишившись удвох, Василіса та Ремі повернулися до кімнати, де працював телевізор. Дівчина скрутилась у клубочок на дивані, поклавши голову на коліна брата, і дивилася розсіяним поглядом на екран.

— Втомилася? — запитав Ремі.

— Трохи, — мугикнула Василіса. — Енергійний цей хлопчик, Ілля. Влад і Микита розповідали, що після одужання він практично перестав спати.

— Не уявляю, як вони із ним висиджують цілодобово, — підтримав Ремі. — Але… Можливо, ти не візьмеш це серйозно до відома… Коли ви з Аріадною гуляли, а ми грали в шахи… Лісо, Ілля просто неймовірно розумний! Я клянуся, що спочатку піддавався. Він вигравав. Потім я вже не піддавався. Він вигравав. А далі я старався, думав, напружувався — і він все одно вигравав!

— Тебе обіграв п’ятирічний хлопчик? — здивувалась Василіса.

— Він не просто обіграв, а розбив у пух і прах! Ілля навіть не задумувався над своїми ходами і миттю вигадував неймовірні комбінації!

— Зачекай, — примружилась Василіса, випроставшись. — Ілля ж ніколи раніше не грав у шахи.

— У тому і справа! Він не відрізняє «пішака» від «слона», навіть коли я пояснив. Але так грав, ніби років десять тільки цим і займався! Він геній!

— Думаєш, Ілля — індиго?

— Я впевнений!

Мобільний телефон Ремі задзвонив. Глянувши на екран, він видихнув «Батько» і приклав слухавку до вуха. З розмови Василіса зрозуміла, що дядько просить юнака заїхати до нього. Ремі неохоче погодився.

— Їдеш? — розчаровано запитала дівчина.

— Їду, — не менш розчаровано відповів Ремі. — Тато попросив допомогти провести в його ресторані вечір… Там якраз весілля у самому розпалі, а з тамадою щось трапилося…

Василіса в думках вилаялась, бо думала, що Ремі залишиться. Вона провела до дверей юнака, на прощання обіймаючи. Дівчина звернула увагу, що Ремі сильніше звичайного притиснув її до себе і не квапився відпускати.

— Лісо, Лісо, Лісо… — говорив він. — Бідна моя Василіса. Я уявляю, що ти пережила відтоді, як стала Архангелом Повітря. Нікому такого не побажаю!

— Ти чого, Ремі? — здивовано закліпала очима дівчина.

— Нічого, нічого, — Ремі відпустив Василісу. — Я за годинку-дві повернуся, добре? Нам потрібно з тобою поговорити.

— Про що?

— Скажімо так… Коли закінчуєш по телефону говорити, перевіряй, чи вимкнула його після розмови…

Василіса не зрозуміла, про що казав Ремі. Але щойно зачинила за ним двері, як її серце завмерло: згадала! Сьогодні, під час прогулянки із Аріадною!.. Він все чув…

***

Листів від Марго досі не було — як паперових, так і електронних. На електронні Аріадна і не могла сподіватися, бо її поштову скриньку зламали, видаливши геть усе. Аріадна розчаровано вимкнула комп’ютер. Електронна ниточка із сестрою порвалася. Годинник показував о пів на першу. Дівчина прикинула, скільки їй коштуватиме телефонний дзвінок до Іспанії і котра там година зараз… Баланс на мобільному телефоні дорівнював десяти копійкам, а стаціонарний телефон декілька днів як зламався, тому як би не хотіла Аріадна, дзвінок довелося відкласти.

В квартирі було на рідкість тихо, і вперше за час приїзду Голубєвих до Вінниці Аріадна залишилась на ніч сама. Віра, яка ще кілька годин тому мала повернутися із села, затрималась через батьків. Якби зараз хтось із мальдеранівців дізнався про самотність дівчини, то точно до неї завітав би.

Арія дістала з-під подушки фото Фелікса. Хоч вона і пообіцяла Василісі боротися за свої почуття, але гадки не мала, як це робити, нікому не зашкодивши. В першу чергу Феліксові. А якщо вона і зможе зламатися заради нього, то юнак — ніколи, навіть і закохавшись в неї. Єдиний спосіб бути із Феліксом — стати на бік Мальдерани.

***

31 травня. Цей день будь-який випускник школи чекає з нетерпінням. На вулицях зустрічаються великі дівчиська з дитячими бантами на голові, короткими спідничками і фартушками. В такий день квіткарки зривають великий куш, бо який же випускник не купить квіточку для свого улюбленого викладача? Ось і привід накинути зайві десять гривень на трояндочку.

В цей день або плачуть за школою, або навпаки дякують Богові, що те пекло нарешті скінчилося. Аріадна вибрала другий варіант. Останній дзвоник вона чекала із такою насолодою, що навіть погодилась одягнути фартушок. Щоправда, банти не чіпляла, бо коротке волосся не дозволяло.

Дівчина відчувала себе не надто зручно в такому вигляді, але очікування цього ВИДАТНОГО для неї дня перекреслювало усі незручності та сумніви. Залишалось тільки отримати результати іспитів, відбути випускний вечір — і зі школою покінчено.

Аріадну до школи супроводжувала Домініка. Віра досі не повернулась із села. Як вона пояснила, її не пускали батьки, тому Міяшко чекала, коли іліаннівці її витягнуть звідти.

Голубєва виглядала значно краще після поїздки з Микитою до Львова. Аріадна не знала, чому дівчина була такою розгубленою нещодавно, але раділа, що справжня Ніка повернулась. Коштувало великих зусиль, аби кілька днів приховувати від неї дієту. В Доброславської через голодування часто боліла і паморочилась голова, але дівчина намагалася на це не зважати. Сьогодні вона взагалі не снідала.

Біля школи учні вітали один одного і готувалися до святкової лінійки. Доки не почалося дійство, Аріадна відійшла разом із Домінікою вбік і спостерігала за іншими. І дівчата, і хлопці були один гарніше другого. Відрізнився Федір, який, як завжди, не надто багато уваги приділяв зовнішньому вигляду. Ніка навіть зауважила, що Федя і Микита знайшли б спільну мову. Через нехлюйство Рибака Голубєва часто із ним цапалась. Не було і дня, щоб вони не сварилися. І кожного разу дівчина казала, що ну цього Микиту, і кожного разу мирилася з ним. Але постійно дорікала за невміння поводитися з дівчатами, невихованість та інше. Із Федором дівчата мило поспілкувалися. Не було до нього негативного ставлення як до колишнього мальдеранівця. Домініка навіть вибачилася за те, що її брат майже безпідставно його «запечатав».

Перед самісіньким початком свята з’явилися разом Інокентій та Діана. Дівчина гордо йшла попід руку з Голубєвим, усім своїм виглядом виражаючи задоволення, що навіть сьогодні є найкрасивішою дівчиною школи. Іно також тримався впевнено, хоча мав трохи прибитий вигляд і сухо кивав усім на знак вітання. «Незабаром і я така гарна буду», — подумки тішила себе Аріадна.

Але до неї долинула розмова двох однокласниць — Каті та Алли. Вони обидві були подружками Райської, тому їхній діалог вкрай здивував Доброславську.

— Прийшла вже, — зневажливо кинула Катя. — Диви, яка пихата, неначе пава. Корчить із себе міс Всесвіту.

— Яка там міс? І за що вона стала найпопулярнішою? — підтримувала Алла. — Дивуюсь хлопцям, які на неї вішаються… Ще й цей Голубєв! Я думала, хоч він голову має…

— Щось йому не надто солодко. Це стерво, напевно, вже дістало його. Вертихвістка клята! До речі, помітила, що вона побила власний рекорд? Вже місяць зустрічаються!

— Зустрічаються то зустрічаються, але чую, що він її кине. Красунь таких не кожен витримає.

— Гидко вже на неї дивитися… А ще цілий день її слухати…

Але варто було Діані та Іно підійти до них, як дівчата широко посміхнулися і про щось щебетали милим голосом, роблячи компліменти. Арія вражено закліпала очима — оце так подруги! Хоч як вона недолюблювала Діану, але щиро їй поспівчувала. У популярності є інший бік медалі.

Над головами учнів Аріадна помітила Фелікса. Він, як завжди, поводив себе стримано і спокійно, про щось перемовляючись із класною керівничкою Арії, Лілією Володимирівною. До нього підійшла жінка років п’ятдесяти. Побачивши її, Сараула на рідкість неймовірно зрадів і міцно її обійняв. Доброславській стало цікаво, хто це така, що Фелікс був щасливий, мов дитина, і не приховував цього? Навіть починала ревнувати.

Жінка із якимись запитаннями звернулась до директора, Іларіона Макаровича, при чому продовжувала тримати за манжет піджака Фелікса. До розмови приєдналась і Лілія Володимирівна. Зі сторони це виглядало так, ніби мама виправдовується за синочка, який розбив шибку. Жінка була дещо схожа зовнішньо на Фелікса, і вік, як для матері, підходив. Можливо, припустила Аріадна, це була його прийомна матір. Хто знає.

Усі четверо почали крутити головами, вишукуючи когось у натовпі. Погляд Лілії Володимирівни зупинився на Арії, і вона кивком вказала на дівчину. Коли в Доброславську втупились чотири пари очей, вона поневолі позадкувала. Іларіон Макарович кивнув. Жінка відійшла до купки батьків позаду учнів, а Фелікс зайняв своє місце в ряду викладачів. Лілія Володимирівна повернулась до класу Аріадни, кинувши їй: «Зайдеш після лінійки до мене». А директор вийшов на середину майданчику, розпочинаючи свято.

Арія ніколи не любила ні перший, ні останній дзвоники через їхню довгу тривалість, стоячи на ногах або під дощем, або під неймовірно пекучим сонцем. Сьогодні була така спека, що хоч лід за пазуху кидай.

Іларіон Макарович взяв слово після невеликого відкриття лінійки. Він дуже довго розповідав про успіхи школи, її учнів, про буцімто одне з найвищих зайнятих нею місць у рейтингу шкіл міста. А новина про обмін учнями з Росії була настільки роздута, ніби останні роки школа приймала американців, австралійців та африканців. Помітивши присутність Голубєвих серед натовпу, він покликав їх до себе і демонстрував, наче музейний експонат. Домініка та Інокентій ледве стримувались, аби не розреготатись, а Фелікс закотив очі.

Після півгодинного монологу Іларіона Макаровича тривала коротка музична пауза, а далі нагородження олімпіадників та інших, хто відрізнився. Ця процедура тривала ще довше. Не те що дуже велика кількість «номінантів», але їх нагороджували із такими почестями, неначе вони Нобелівські премії отримували. Якщо заслуги перших двох учнів Аріадна слухала, то на наступних уваги не звертала.

Її страшенно нудило, паморочилась голова. Сонце ненависно пекло у голову. Дівчина хотіла вийти із шеренги, стати у тінь, але лінійка була занадто щільною, аби пробитись назад. В очах мутнішало, дихання ставало все тяжчим. У якийсь момент Арія перестала чути, що відбувається, ніби хтось вимкнув гучність. Звуки долітали приглушено. Якась невідома сила неначе руками потягнула її вниз. Аріадна випустила квіти, а її тіло торкнулось асфальту.

***