Крила Аріадни. Частина 2. Перехресне роздоріжжя

1. Не те місце, не той час

Із сумом Аріадна Доброславська прощалась із Канадою. Два тижні промайнули швидко, але стільки емоцій їй надали! Як приємних, так і не дуже. Особливо запам'яталась остання розмова із Феліксом, завдяки якій Аріадна перекреслила усі свої надії та сподівання, усе те, чого вона так прагнула, аби тільки його захистити.

Але повернення додому принесло їй радість. Рідні стіни як-не-як, тепла погода, а також елементарні побутові дрібниці, такі як телефон, газова плитка, гаряча вода з-під крану, телевізор, Інтернет… До речі, про Інтернет. У поштовій скрині стовідсотково має бути безліч листів від Маргарити. Вона писала щодня, інколи по два рази на день. В першу чергу Аріадна вирішила перевірити пошту, обдумуючи версію для пояснення, чому вона так довго не відповідала.

На превелике здивування Доброславської, від Марго був лише один лист. Відправлений того самого числа, якого Арія потрапила до Канади. В дівчини неприємно засмоктало під ложечкою. Невже хтось із мальдеранівців попіклувався? Аріадна відкрила лист.

«Привіт, сестричко. Сьогодні робота минула просто чудово. Шеф мене відправляє у термінових справах до Барселони. Можливо, деякий час не писатиму, бо не знаю, як складеться з Інтернетом. Але чекай звичайного листа. Сподіваюся, у тебе все чудово, і ти складеш іспити на ура. Бувай!».

В Арії відлягло від серця. Це пояснювало відсутність листів Марго. Щоправда, і звичайних паперових поки не приходило, окрім рахунків за квартиру, але поряд із ними були регулярні грошові перекази з Іспанії. Отже, із сестрою все добре.

— Що Марго пише? — поцікавилась Домініка, нечутно схилившись над комп’ютером.

— Особливо нічого, — відповіла Аріадна. — До Барселони поїхала, можливо, деякий час не матиме доступу до Інтернету. Вона звичайних листів не надсилала?

— Ні, тільки грошові перекази були. Ти не хвилюйся, Аріє, — заспокоїла її Ніка, — листи з інших країн надходять дуже повільно, особливо з нашою поштою. Незабаром отримаєш.

— Так, звичайно, — кивнула Аріадна.

— Я… ось що хотіла запитати, Аріє, — почала вже менш впевнено Домініка, поспіхом закривши на замок двері.

Доброславська, відчуваючи, що розмова серйозна, пересіла на ліжко, обхопивши перед себе подушку. Голубєва також обережно опустилася на краєчок, мнучи руки.

— Як минули для тебе… ці два тижні у Канаді? — запитала Домініка і уточнила: — Для тебе і для Фелікса?

— Ти це маєш на увазі? — сумно протягнула Аріадна.

— Послухай, я нікому не розповідатиму, навіть Іно! — відразу попередила дівчина. — Це тільки між нами, дівчатками… Я ж знаю твоє ставлення до Фелікса Батьковича.

— Забудь, усе змінилося, — Арія відвернула обличчя. — Я його зненавиділа.

— Опа! Він що, тебе якось скривдив?

— Ні, він мені нічого не зробив. Просто… За цей час я пізнала його трохи краще, і зрозуміла… що це зовсім інша людина, ніж я його собі уявляла, — збрехала Аріадна. — І він дійсно мене весь час використовував. А я, мов дурна, закохалась, — якомога правдоподібніше скривилась Арія.

Але замість того, аби зрадіти такій новині, Домініка із досадою вдарила себе долонею по лобі. Доброславська очікувала далеко не такої реакції.

— Просто розумієш, — почала пояснювати Ніка, — Іно, доки тебе не було, весь свій вільний час витрачав на твої пошуки, а дурепа Діана почала ревнувати його. Братика це дістало, і аби хоч трохи їй стулити пельку ляпнув про твою закоханість у Фелікса Батьковича.

— Та це йому треба пельку стулити! — вигукнула Аріадна, жбурнувши вбік подушку. — Хто його про це просив?! Скажи щось Діані — і про це весь світ довідається!

— Так, так, він вчинив не зовсім правильно…

— Тепер вся школа буде про це знати! — Арія зціпила зуби від гніву. — Ну Іно! Ну ідіот! Я йому ще покажу, як бовкати про мене, тоді як мені мовчати…

— Мовчати? — перепитала Ніка.

В цю мить Доброславська усвідомила, що також сказала зайвого. Вона ще нікому не розповідала, як Голубєв хотів поцілувати її під час маївки з класом, а також після її поєдинку з Діаною. Та й не варто нікому цього знати. Але Аріадна не хотіла пробачати Інокентію за його довгий язик.

— Ти не валуй, Аріє, — звернулась до неї Домініка. — Прохопився, з ким не буває. Ти знаєш, як Діана вміє діставати. При всій її легковажності, я впевнена, що вона триматиме язика за зубами, як і решта.

— Решта — це хто? — хотіла уточнити Аріадна.

— Е-е-е… Ми з Іно, Василіса, Ремі, Нюта, Віра, Микита, Ілля і Влад… Таке собі тісне коло…

— Нічого собі тісне коло!!! — мало не божеволіла Арія. — А ті всі як дізналися?!

— Довелося їх ввести у курс справи, — нервово стиснула губи Домініка.

— І ввела їх, зрозуміло, ти?

— Ну, Василіса і так знала. Відповідно, Ремі. Вірі й Нюті розповіла Діана… Ну а я… Рибакам…

Аріадна спустошено впала на ліжко, відкинувшись на спину. Найбільша її таємниця розкрита. І в такий невдалий момент. Ніка винувато полоскотала долоню Доброславської, але дівчина швидко відсмикнула її та розвернулася спиною до Голубєвої. Вона скорботно зітхнула.

— Пробач мені, Аріє, будь ласочка! — просила Ніка. — Так, я також клуша. Але вже нічого не повернеш… Аріє… Ну Аріє, я винна перед тобою, так… Не сердься на мене!

Доброславська ігнорувала всі слова Домініки. Їй було так боляче від того, що найсокровеніше стало відомо хай не всім, але багатьом, кому це не було необхідним. Хай там Василіса, хай Віра, але не Рибаки та решта.

— Як я можу виправити свою помилку? — запитала тихо Домініка. — Що мені зробити, аби ти перестала на мене дутися?

Аріадні спала на думку одна ідея. Якщо вже втручаються в її власне життя, то чому вона не має права втрутитися в інше? Із хитрими очима дівчина перевернулася до Голубєвої, якій вже стало не по собі.

— А ти зробиш те, що попрошу? — про всяк випадок перепитала Арія.

— Зроблю, зроблю, — приречено пробелькотіла Ніка.

Доброславська набрала чийсь номер на мобільному телефоні та притулила слухавку до вуха. За півхвилини Арії відповіли.

— Привіт, Микито, як справи? — бадьорим голосом прощебетала вона. — А в мене також чудово. О, дуже добре! Для тебе, до речі, є гарні новини. Домініка погодилася з тобою погуляти сьогодні ввечері.

Голубєва вирячила очі, а щелепа так і відвисла.

— Так… так… — продовжувала Аріадна, від душі насолоджуючись помстою. — Я все передам. О шостій в Макдональдсі? Все, зрозуміла. Бажаю вдало повеселитися.

Дівчина поклала слухавку і з нахабною посмішкою глянула на ошелешену Домініку.

— Чого сидиш? — повела бровою вона. — Збирайся до свого Дон Жуана. Він тебе чекатиме.

— Це… Це жорстоко, Аріє, — плачевним голосом відізвалась Ніка. — Це дуже жорстоко!

— Тебе за язика ніхто не тягнув, — розвела руками Аріадна.

З опущеними плечима Голубєва попленталась до своєї кімнати.

Арія знову залишилася сама. Як не крути, а їй було тяжко повертатися до свого звичного ритму. Тим паче після того, як дізналася, що вже була мертвою і нині живе тільки завдяки Мирону, який здатний обертати час. Теперішнє життя сприймалося як бонус, хоча хто знає, яким цей бонус стане — хорошим чи ні. Мирон розкрив їй очі на багато речей. Нарешті Аріадна краще зрозуміла усе минуле своїх батьків, а також, чому Рада Консулату її недолюблює. В Арії дух Юнони, незалежний і вольовий, який не бажає коритися всім забаганкам Ради.

Клунок, який дав Мирон, досі стояв нерозкритим на столі. Арія взяла його в руки та зазирнула всередину. Там було безліч різноманітних трав. Дівчина не знала їхніх назв, але усвідомлювала, для чого вони можуть знадобитися. Доброславська звільнила одну поличку в тумбочці, куди їх поскладала. Не тільки трави були у пакунку. Там Аріадна знайшла дерев’яний медальйон, щоправда, лише його половину. На ньому були вишкрябані слова:

«Любить життя лише той,…»

Продовження, напевно, знаходилося на іншій половинці медальйону. Доброславська здивувалась такому подарунку, але Мирон нічого не робив просто так.

В клунку також була вишивана сорочка. Та сама, яку носила Арія, перебуваючи у знахаря. Ця річ принесла дуже багато радості дівчині, адже нагадувала про гори і все приємне, що було там.

На самому дні лежало два конверти. Один адресований Василісі, другий — Аріадні. Доброславська розпечатала свій. Їй на коліна випали чорно-білі, потерті фотокартки її батьків! На одній були зображені тато і мама, на іншій з ними був молодий Мирон, а на третій…

— Та це ж… — видихнула Аріадна.

На третій була вся родина Доброславських: Андрій, Юнона, маленька Марго, дідусь, бабуся і… сама Аріадна. Ще немовля. Вони стояли напроти виходу з пологового будинку. Андрій обіймав Юнону. Вона тримала манюсіньку Арію на руках. Поряд втиснулись бабуся і дідусь, а між них — Маргарита. У всіх сяяли посмішки, особливо в Юнони. Аріадна не пам’ятала, щоб мама була колись настільки радісною та щасливою. На зворотному боці було підписано:

«Мій скарб передаю тобі, Аріадно».

Так. Це був справжній скарб…

***

Домініка нервово дмухала на своє волосся, що падало на половину обличчя, спостерігаючи, як у скляній залі Макдональдсу маленькі дітки святкували День народження. Дівчина особливо не прибиралася, вважала, що Микита хай обходиться її присутністю, і так йому забагато честі. Він якраз повернувся до столику, поставивши розніс із гамбургерами, картоплею фрі та напоями. Якщо Голубєва хоча б очі підфарбувала, то Микита взагалі як завжди ходив, так і прийшов — у тій же сірій майці, нерозчесаний, у м’ятих штанях, з кишені яких випирали пачка цигарок і запальничка. Дівчина обурено склала на грудях руки.

— Ну і чого ти надулась? — із повним ротом картоплі запитав Микита. — У нас побачення!

— Ти чудово знаєш, що за власною волею я не прийшла б, — фиркнула вона. — Провинилась перед Арією.

— Ось кому мені дякувати треба, — посміхнувся Микита. — Я їй біг-мак-меню передам.

— Навіть думати про це забудь! — відрізала Ніка. — Нема чого їй всіляку гидоту їсти.

— Чому гидоту? Я кожен день їм, і нічого.

— Це ж отрута для організму! — Голубєва відсунула від себе гамбургер. — Як ти можеш себе так ненавидіти?

— Чому ненавидіти? — щиро здивувався Микита.

— Ця їжа, паління… Впевнена, і пивком балуватися любиш, і спортом не займаєшся.

— Все точно. І почуваю себе бездоганно! — із посмішкою сказав Рибак. — Напевно, дівчині, яка все своє життя тільки і займається спортом, НЕ курить, рідко «балується» пивом, їсть винятково здорову їжу не зрозуміти такого чурку, як я.

— Ти дещо перебільшив щодо мене, але так і є, — кивнула гордо дівчина. — Бо я себе люблю, поважаю і не дозволяю такі експерименти над організмом. Як можна нехтувати своїм життям?

— Знаєш, Ніко, життя таке коротке, — показуючи його довжину кінчиками пальців, Микита ледь ними не торкнувся. — Хочеться всього спробувати, відчути. Можна дотримуватись усіх правил і в кінці померти, а можна жити так, як душа побажає, і все одно в кінці померти.

— Ти!.. — раптом гнівно прошипіла Ніка.

Вона схопила за майку Микиту і різко підтягнула його до себе. Хлопець ледве картоплею не вдавився.

— Ти ніколи ним не станеш! Ти такий!.. Ти!.. — Домініка не могла підібрати слова, аби описати всю свою відразу та огиду.

Голубєва жбурнула хлопця назад на стілець і під пильними поглядами оточуючих покинула Макдональдс, залишивши наодинці Микиту.

Її переповнював палаючий гнів до Рибака, було бажання повернутись і натовкти йому пику. Якби вони були не в людному місці, то дівчина так і зробила б. Але їй не хотілось опускатись так низько.

Ноги привели Домініку до берегу Південного Бугу. За час прогулянки злість стихла, залишилась тільки спустошеність у грудях, яка бісила, напевно, ще більше. Страшенно розболілася голова, змусивши Голубєву присісти. Ніка вже пожалкувала, що ні з того, ні з сього визвірилась на Микиту. Вона опустила руки в прохолодну воду. Микита ні в чому не винен, не винен, що він НЕ ТАКИЙ.

Ніка помітила поряд довгу тінь. Боковим зором побачила Микиту. Він, як ні в чому не бувало, потягував цигарку, вдивляючись у далечінь.

— Я б тобі не радив навіть доторкатися цієї води в Бузі, принаймні в місті, — як завжди бадьоро сказав Рибак. — А то ще заприщить, станеш негарною, і я тебе розлюблю.

— Я думаю, моєї витівки в Макдональдсі було достатньо, аби розподобатись тобі, — промовила Голубєва.

— І не таких борзих бачили, — протягнув хлопець, всідаючись на траві неподалік.

Він дістав з-за спини паперовий пакет з емблемою Макдональдса і з превеликим задоволенням продовжив незавершену трапезу. Домініка рукою прикрила свій живіт, аби приховати голодне урчання. Гордість дівчини не дозволяла їй відмовитись від своїх слів, що ця їжа шкідлива.

— А ось мені цікаво, на кого це я «не схожий»? Може, розповіси? Просто щоб я знав, на кого рівнятися, — запропонував Микита, відкусивши якомога більший шматок гамбургеру. — Так ти зможеш вибачитися переді мною.

Домініка злегка почервоніла, але ще точно не знала — від слів Микити, від спогадів, від почуття провини чи від того, що вже вдруге за сьогоднішній день відповідатиме за свій довгий язик. Дівчина не очікувала на таку відвертість від себе, але вирішила поділитися.

— В дитинстві в мене був дуже хороший друг. Він також виявився Янголом. Чудовим Янголом. Але одного дня його знайшли мертвим від руки Демона… Його також звали Микита… І ззовні ви надзвичайно схожі. Я думала, що… Думала…

— Ти думала, що я зможу замінити тобі того Микиту, але виявився зовсім не таким, правда? — здогадався хлопець, зберігаючи безтурботний вигляд, але «маска» вже похитнулася.

— Напевно, що так… Інакше навіть Аріадна не змусила б мене з тобою зустрітися.

— А яким же був твій Микита?

— Вихованим хлопчиком, охайним, спокійним… Завжди слідкував за собою, як за зовнішнім виглядом, так і за тим, що їсть. Він обожнював життя! Дуже розумний, романтик із самого дитинства… Квіточки мені носив, із сусідської клумби рвав, — з ностальгією пригадувала дівчина. — Я уявляю, яким би він став тепер. Елегантним, вишуканим. Тямущим і здогадливим, напевно. Був би майстром спорту з плавання. Так швидко плавав, що ніхто не міг наздогнати!

— Ех, я дійсно не реінкарнація того Микити, — із досадою сказав Рибак. — Народився вже таким.

— І змінити це неможливо.

Микита на декілька секунд завмер, про щось уважно думаючи. Раптом в його очах запалали вогники. Він швидко почав роздягатися. Домініка ошелешено вирячила очі.

— Ти що це робиш?! — вигукнула вона. — Ану припини! Мені стриптизу тут не треба!

— Ніко! — суворо мовив Микита, схопивши за руку дівчину. — Я не той Микита. Я геть інша людина, його повна протилежність. Але дозволь мені спробувати хоч трохи побути схожим на нього.

Домініка вражено опустила руку. Настільки серйозним і одночасно божевільним їй ніколи не доводилося бачити Рибака.

Залишившись в одній нижній білизні, Микита увійшов у воду. Тілом пробігли мурашки, а руки затремтіли. Ніка не бачила, що на обличчі хлопця виступив холодний піт. Вона думала, що Рибак тремтів від холоду. А це було не зовсім так. Опинившись у воді по пояс, Микита завмер. Його голова здригнулась, аби обернутися до Голубєвої, але він стримався. Зібравшись із силами, хлопець повністю пірнув у воду.

Домініка стискала в руках одяг Микити із запахом цигарок і спостерігала за його спиною. Хлопець винирнув за два десятки метрів від берега і продовжив у шаленому темпі плити на інший бік. Дівчина відчувала якийсь панічний страх за хлопця. Вона вбігла до колін у воду, притиснувши до грудей одяг Микити.

Рибак безупинно плив, неначе від цього залежала не увага Голубєвої, а її життя. Через силу гребучи руками, він інколи головою занурювався у воду, але знову виринав, пожадливо хапаючи повітря.

Хвилини продовжувались для Ніки, як вічність. Недобре передчуття не покидало її. Полегшення настало, щойно Микита вийшов на інший берег. Він втомлено впав на землю, а потім помахав рукою Домініці. Їй відлягло від серця.

— Я зараз відпочину і повернусь! — крикнув Микита радісним голосом.

— Ти божевільний! — гукнула у відповідь Ніка.

Дівчина не помітила, як тепло всміхнулася. І запах цигарок вже не так дратував. Вона не могла відвести погляду від хлопця, який на тому березі приліг перевести дух. Рибак потрапив у яблучко — дивлячись на його спину, Домініка впізнала у ньому свого Микиту. Приємна хвиля прокотилася душею.

Почало швидко темніти. Ніка спочатку на це не надто звернула увагу, доки не помітила, що сонце знаходилось ще досить високо в небі, а навколо нього жодної хмаринки. В цей же момент відчувся сильний прилив налюві.

— Дідько! — прошипіла Голубєва, коли високо у небі майнули дві чорні тіні.

Звичайні люди прийняли б їх за птахів, але не Воїн Сил зі стажем.

— Микито! МИКИТО!!! — закричала вона щосили.

Хлопець підняв голову.

— Що таке?!

— ДЕМОНИ!!!

Микита підхопився на ноги, ощупуючи себе руками.

— Мій талісман залишився у тебе!

Домініка панічно почала шукати запальничку хлопця. Вона не могла повірити, що мальдеранівці насміляться діяти посеред дня і на відкритому просторі. Інтуїція підказувала, що це справа рук тих самих Демонів, які попрацювали в «Льодовому Містечку». Знайшовши Єдність Стихій Микити, дівчина перетворилась на Янгола, і майнула на інший берег.

Темрява майже повністю вкрила все навколо. Домініка ледве могла розгледіти Микиту. Раптом зовсім поряд щось просвистіло і впало у воду, дивом не зачепивши дівчину. Ніка кинула запальничку Микиті у простягнуту руку. Ледве вона торкнулась землі, як пролетів дерев’яний кілок, боляче зачепивши плече. Рибак хотів підбігти до дівчини, але йому загородили дорогу двоє Демонів.

— Не так швидко, шановний, — промовив один із них. — Спочатку поговоримо.

— Нема чого говорити! — гаркнула Ніка і ударом ноги повалила одного Демона на землю, а другого відштовхнула назад.

Порівнявшись із Микитою, вона затулила його собою, давши змогу перетворитися у Янгола. Більше в неї не залишалося сумнівів — це ті типи, які приклали свої руки до «Льодового Містечка». Був ще тоді третій, з льодяною здібністю. Щоправда, через майже цілковиту темряву Домініка ледве розрізняла постаті ворогів, не те що обличчя. Але один із них їй здався страшенно знайомим.

— Що вам тут треба? — запитав Микита.

— Шукаємо Архангела Води. Але, бачу, його з вами нема, — відповів глузливо Демон.

— То йдіть собі!

— А ось і ні, — мовив другий Демон. — Мені здається, Едгаре, що ця дівчина — Голубєва Домініка, моя давня знайома.

Раптом душа Ніки пішла у п’яти. Завдяки голосу вона згадала, хто це.

— Ян?! — мало не по-звірячому прогарчала вона. — ТИ ЗВІЛЬНЕНИЙ ВІД МІТКИ?!

— Таки Голубєва, — констатував Ян. — І я дійсно звільнений. Мої послуги потрібні Мальдерані.

— Хто це, Ніко? — запитав Микита.

— ЦЕ ВІН УБИВ МИКИТУ!!! — заревіла Голубєва.

Вона, не дожидаючись нікого, кинулась на Демона. Тільки-но Рибак хотів її зупинити, як інший мальдеранівець клацнув пальцями, повністю покривши темрявою все навколо.

***

Аріадна саме частувала чаєм Іллю та Влада, які зайшли у гості, коли повернулася Домініка. Вона була пригнічена і не відразу помітила братів Микити.

— Як минуло побачення? — поцікавились усі троє, зустрівши Голубєву.

— Брат не надто руки розпускав? — запитав сухо Влад. — А то він вміє.

Домініка зупинилась біля дверей своєї кімнати. Їй ледве вистачало сил, аби говорити.

— Все було добре. Ми поїли гамбургери, погуляли, посиділи на березі річки, Микита задля мене її переплив… Все чудово, — монотонно відзвітувала дівчина.

Вона зачинилась у себе в кімнаті. Хлопці шоковано перезирнулись.

— Іллє, ти чув те саме, що і я? — запитав Влад у молодшого брата.

— Ти про річку маєш на увазі?

— Так. Він… її переплив?

— Схоже, так.

— А що тут дивного? — потиснула плечима Аріадна. — Зараз вода більш-менш тепла, та й дуже забруднитися ще не встигла.

Рибаки обернули до неї голови. Доброславська здивовано підняла брови.

— Аріадно, Микита не вміє плавати, — сказав Влад.

— І він боїться води, — додав Ілля. — Фобія у нього якась…

— Оу… — запнулася дівчина, глянувши на двері Ніки. — А як же він тоді…

— Правду кажуть — чого тільки не зробиш заради кохання, — буркнув Влад.

Голубєва у своїй кімнаті обережно зняла кофтину та підійшла до дзеркала. Все її тіло було в порізах. Кров не текла, бо Домініка зупинила її за допомогою сили думки. Але обробити рани дуже не завадило б.

Задзвонив мобільний телефон. На дисплеї висвітилось ім'я Микити. Дівчина без вагань взяла слухавку.

— Ти як, нормально дібралась? — запитав Микита. — Дарма ти відмовилась, аби я проводжав.

— Не хвилюйся, все в нормі. Твої брати у нас.

— Це добре… Як самопочуття?

— Могло бути краще, враховуючи, що мене мало не пошматували… — всміхнулась слухавці Домініка.

— Попроси Арію, хай тебе вилікує.

— Ні… Вона не повинна ні про що знати… І ніхто не повинен, чуєш?

— Ніко, — відізвався після паузи Микита. — Тобі немає за що стидатися. Ти вчинила так, як багато інших Янголів…

— Ні, я не мала цього робити, — відповіла Голубєва, а сльози давили їй горло. — Не мала…

— Ти ж не винна.

— Винна! Бо це зробила я! Микита, благаю, не кажи про це нікому! Тим паче Аріадні. Прошу тебе.

— Добре, — неохоче погодився хлопець.

— І до речі, Микито… Дякую тобі за сьогодні, — промовила Ніка. — Так, ти не той Микита, але… можливо, воно на краще. Сьогодні я остаточно покінчила зі своїм минулим.

— Отже, я можу розраховувати на ще одне побачення? — із надією в голосі поцікавився Рибак.

— Так, можеш, — тепло відповіла Ніка. — Все, бувай. Здається, Іно повернувся.

Закінчивши розмову, дівчина швидко одягла кофтину. Встигла в останню мить, бо до кімнати постукав Інокентій, і сестра відчинила двері. Він мав украй стурбований вигляд. Голубєва подумала, що Іно про все довідався, але причина його хвилювань була інша.

— Діані досі нездоровиться, — повідомив з порогу хлопець. — Завтра має йти до лікаря.

— Давно пора було.

— Може, це їй щось клони Голода заподіяли, доки ми шукали Арію?

— Я весь час була поряд. Клони навіть близько не підходили до Діани, — запевнила Домініка. — Все буде з твоєю дівчиною добре. Ти хоч помирився із нею?

— Помирився то помирився… — Іно сів поряд із сестрою. — Але тепер думаю, може, це моя провина? Адже я дійсно весь свій час присвячував пошукам Арії та не помітив погіршення стану Діани.

Ніка закотила очі.

— Ти робив те, що мав робити. У Діани є її Хранителі, це їхнє завдання піклуватися про самопочуття свого Архангела.

— До чого тут Хранителі? — знову піднявся на ноги Інокентій. — Я хлопець Діани! Може, Арія чимось зарадить?

Іно не дочекався думки сестри і відразу пішов до Аріадни. Ніка зітхнула, знову залишившись наодинці. Її зараз менш за все турбувала Райська. Спогади про сьогоднішній поєдинок повернулися із ще сильнішим болем. Голубєва у відчаї сховала обличчя в подушку і прошепотіла сама собі:

— Що я накоїла?

Інокентію не дуже хотілося, аби Рибаки знали про погане самопочуття Діани. Це викликало б зайві запитання, які були не дуже доречними. Тому хлопець провів Аріадну до її кімнати, і, попередньо причинивши двері, докладно все пояснив.

— То що, допоможеш?

— Іно, пробач, але це не надто добра ідея, — похитала головою Аріадна. — Пам’ятаєш, я у вертольоті намагалась допомогти Діані, але вона прогнала мене.

— Діана тоді була без настрою, — помахав руками Голубєв. — Не сердься на неї. Я з нею поговорю і, думаю, вона підпустить тебе до себе. Хоча б скажеш, що не так.

— Можеш спробувати, — стиснула губами Арія, — але я більше ніж впевнена, що Діана відмовить. Вона мене на дух не переносить.

— Аріє, прошу тебе, — Інокентій стиснув плечі дівчини. — Бо я її кохаю.

Доброславська різко вивільнила плечі, глянувши на дещо збентеженого хлопця.

— Кохаєш? — недружелюбно перепитала вона. — Щось не думаю.

Іно із нерозумінням підняв брову. Але погляд Аріадни залишався твердим і змусив хлопця зніяковіти.

— А що таке? — запитав він.

— Іно, як ти поясниш свою поведінку під час маївки, коли мені прийом показував? Чи після мого поєдинку з Діаною, коли відвів поговорити наодинці? — дівчина повернулася до нього спиною. — Скажеш, ніби мені здалося, що ти хотів мене поцілувати?

Голубєв мовчав із опущеною головою. Арія так і стояла до нього спиною, не бажаючи повернутись обличчям. Вона дивувалась, що зважилась таке запитати, але що їй вже втрачати? Хотілося у всьому розібратись, отримати відповіді.

— Аріє, забудь, — попросив Інокентій. — На маївці я був п’яним, а на тренуванні… Перехвилювався за Діану і… за тебе.

— Нічого собі перехвилювався! — повела плечима дівчина. — Ти ж мене мало не поцілував, і це прямо під носом у Діани! До того ж мені розповідала Ніка про ваші з Діаною «теплі» стосунки, доки мене не було. Ти йолоп чи прикидаєшся, Іно? Діана не така вже і дурна, як здається. Вона все відчуває. Тому так казиться, переживає. Можливо, захворіла через це або симулює, аби привернути твою увагу.

— Але ж я твій Хранитель! — вигукнув обурено Іно. — Я мусив тебе шукати, охороняти…

— Знаєш, у чому твоя біда? — різко розвернулась Аріадна і підійшла впритул до хлопця. — Ти занадто високо ставиш борг перед Іліанною, нехтуючи при цьому почуттями інших людей.

— Чиїми це я нехтував почуттями?

— Зараз — почуттями Діани. А раніше — моїми. Так, звичайно, ти вгадав, що Фелікс — мальдеранівець. Але доки це не було доведено, ти поводився, як остання погань! — не слідкуючи за словами, тараторила Доброславська.

— Я хотів захистити тебе! — запротестував Іно. — І не тому, що це був мій обов’язок як Янгола-Хранителя! Так, спочатку ти була просто Архангелом для мене, але потім… потім… — хлопець із крику перейшов на ледь чутний шепіт. — Потім ти стала для мене близькою людиною… Близьким другом…

— Але крім мене в тебе є Діана, якій боляче дивитися на твою підвищену увагу до мене, — також перейшла на більш спокійний тон Аріадна. — Ось що... Попроси в неї вибачення. І аби ваші стосунки не були втрачені, краще стався до мене, як до Архангела, а не до друга.

— Як ти собі це уявляєш, Аріє?

— А так… Або навчись вдало поєднувати почуття і обов’язок, або… або роби вибір.

Аріадна пішла, подумки відповівши хлопцю: «Це легко, Іно. Так само, як мені кохати Фелікса, а ставитись до нього, як до Вершника».

***

Якщо Аріадна очікувала на гостей, то аж ніяк не Фелікс. Не встиг він навіть відпочити на самоті, обдумати останні два тижні, проведені з Аріадною в Канаді, як у його двері постукали. Не встаючи з ліжка, юнак відчинив їх телекінезом. Гості не надто його порадували.

— З поверненням, Феліксе, — привітався Вершник Смерті, заходячи всередину разом із Вандою.

— Добридень, Вольдемаре, Вандо, — без жодного завзяття відповів Фелікс, не потурбувавшись і привстати. — Яким вітром?

— Ти дуже гостинний, як завжди, — закотила очі Ванда.

— Бо знаю, що ви не на чай прийшли, — спокійно сказав юнак. — А я не дуже люблю, коли мене турбують по справах Мальдерани вдома. Тут я відпочиваю від Сил.

— Не повіриш, але цього разу ми прийшли тільки для того, аби переконатися, що ти живий-здоровий, — сказав Вольдемар.

— Я живий і здоровий. У вас все?

— Я не буду довідуватися, яким чином тебе знайшов Лука, чому ти не повернувся раніше або не попередив нас (ти ж хлопчик розумний, міг це зробити) і чому за весь час перебування поряд із Доброславською ти не змусив її використати жоден промінь… Ти, як завжди, знайдеш усьому пояснення.

— Ти не помилився. Але можеш дечому і порадіти, — Фелікс присів на ліжку. — Аріадна мене ненавидить, отже, вона матиме більше причин використати повну силу.

— А ось це погано, Феліксе, — похитав головою Вольдемар.

Юнак здивовано підняв брови.

— У мене для тебе завдання, — старий нахилився до Фелікса. — Закохай Доброславську в себе.

На секунду в очах Сараули промайнув шок, але юнак утримав самовладання. Він склав пальці напроти своїх очей.

— Не бачу в цьому ніякого сенсу, — промовив Фелікс.

— Але він є, — прогиготіла Ванда, впершись у стіну. — Адже нам потрібна Доброславська із повною силою! Якщо закохаєш її в себе, вона добровільно піде за тобою до Мальдерани. А коханнячко — це таке почуття, заради якого інколи найзаповітніші мрії відходять на другий план. Тобі це під силу. Тим паче у вас із Доброславською були дуже довірливі стосунки. Ця дівчинка побіжить за тобою, щойно закохається, мов цуценя. Знаємо таких дівчат, знаємо… І не менш важливим є те, що вона пам’ятатиме усе про Консулат і буде для нас додатковим джерелом інформації. Як Юнона заманила на свій бік Андрія, так і ти забереш до нас Аріадну. Рівноцінний обмін.

Фелікс хмикнув. Він підійшов до вікна, завівши назад руки.

— Це підло і підступно, навіть для нас, — мовив твердо юнак. — Грати почуттями — це найбрудніше! Я проти.

— Феліксе, подумай сам, — запропонував Вольдемар. — Якщо дівчинка добровільно перейде на бік Мальдерани, то залишиться при світлому розумі та добрій пам’яті. Можливо, Доброславська допоможе тобі!

— Яким чином?

— Забув, що дівчинка володіє чудовою цілительною силою, яка тобі так потрібна?

Юнак стиснув руки.

— Все одно це підло.

— На війні усі засоби до снаги, хлопчику мій. Тільки поки що це пропозиція. А далі буде наказ — або катувати Доброславську, доки вона не використає усі промені чи не здасться добровільно, або вбити її.

— Буде можливість використати кімнату тортур? Це приголомшливо! — потерла руки Ванда. — Чудове місце, чи не так, Феліксе?

Юнак сам не усвідомив, як підняв у повітря усі предмети навколо себе. Вони загрозливо вилаштувались позаду нього, «дивлячись» у напрямку до жінки. Усмішка зникла з її обличчя, і Ванда зайшла позад Вольдемара. 

— Феліксе, буде краще, якщо ти зробиш, як я сказав.

— Для кого краще? — процідив крізь зуби юнак, продовжуючи тримати у повітрі предмети.

— Для тебе, для нас і, що найголовніше, для Мальдерани. І навіть для Доброславської. Обов’язок Вершників на першому місці, а не честь або гідність! В тебе ще є можливість зробити вибір. Але часу не так багато залишилось. Остання Гра вже скоро. Не забувай про це.

Фелікс не обертався, доки не зачинилися двері за Вандою і Вольдемаром. З гнівним викриком юнак метнув усі предмети в стіни. Із гуркотом попадали книжки та стільці. Торшер дзвінко розбився, а телефон розлетівся на частини. Юнак перевернув стіл, а осколки від склянок розлетілись по всій підлозі. Фелікс притулився лобом до прохолодного вікна, а на склі залишились вологі плями від його подиху.

***